SOS

Небажання влади прислухатися до аргументів феросплавників загрожує національній безпеці та веде до посилення соціальної напруги

Безумовно, для модернізації виробництва та й загалом економічного розвитку  конкуренція є рушієм. Але змагальність  у межах країни і конкуренція на міжнародному рівні — це, як кажуть в Одесі, дві великі різниці. Бо не дарма кожна держава, яка поважає своїх громадян, а отже й товаровиробників, всіляко сприяє просуванню своєї продукції на зовнішні ринки і  водночас захищає  внутрішні  від експансії агресивних імпортерів.

 

Плавильники й горнові - ці рідкісні професії можуть стати незатребуваними через руйнування галузі чиновниками. Фото УКРІНФОРМУ

Королівство кривих дзеркал

Як відомо, головну роль в успішному розв’язанні цього двоєдиного завдання відведено законодавству з захисту національного товаровиробника, яке є надійною парасолькою для вітчизняних виробників і бар’єром для надто безцеремонних імпортерів. Як, приміром, це роблять у США, де перевищення п’ятивідсоткового порога імпорту є підставою для антидемпінгового розслідування.  У країнах ЄС теж не церемоняться з недобросовісними конкурентами, накладаючи багаторічне вето на їх імпорт.

Тож існує узагальнений цивілізований досвід захисту власних економічних інтересів. Його б нам і використовувати, але натомість, як у задзеркаллі, маємо протилежне тому, що апробовано в інших країнах. З упертістю, гідною кращого застосування, державні структури не помічають, а, можливо, своєю бездіяльністю навіть заохочують  до агресивної експансії імпортерів. Завдаючи шкоди вітчизняним товаровиробникам та національним інтересам держави. Підтвердження цього — ситуація в феросплавній галузі України.

Так, у 2011 році порівняно з 2010-м імпорт феросплавів в Україну збільшився  на 188% і сягнув 215 тисяч тонн, зайнявши 54,44% внутрішнього ринку. Вітчизняні ж виробники через те, що їхню нішу зайняли імпортери, змушені були знизити власне виробництво на 17%. Ця тенденція, на жаль, триває й цього року. Водночас підприємства феросплавної галузі (Запорізький, Стаханівський та Нікопольський феросплавні заводи) за січень—липень скоротили виробництво продукції на 14,8% порівняно з аналогічним періодом 2011 року.

Але навіть після неодноразових заяв та звернень у Міністерство економічного розвитку і торгівлі з проханням провести спеціальне розслідування належної реакції представники вітчизняної феросплавної галузі так і не дочекалися. На думку експертів, така ситуація може виникнути тоді, коли доля підприємств вирішується не в міністерствах, а в офісах, господарі яких власні інтереси ставлять вище за державні й мають вплив на рішення, що приймаються у владних кабінетах.

Так це чи ні — однозначно стверджувати ніхто не береться. Але факт залишається фактом: нині завершується «закопування» такого унікального підприємства, як Запорізький завод феросплавів. Може бути змушений зупинитися  Стаханівський феросплавний, немає впевненості, що не «дотиснуть» і один з найбільших та найкращих у світі — Нікопольський завод феросплавів. Адже на останньому, окрім п’яти зупинених печей, цього місяця планується виведення з робочого циклу ще трьох. Та підготовлено наказ про скорочення  170 працівників. Усе це — наслідки непродуманих чи, навпаки, цілеспрямованих дій чиновників.

Це і є захист державних інтересів?

Загалом складається враження, що атаку на феросплавну галузь ведуть синхронно з кількох боків. І якщо дії імпортерів продиктовані суто меркантильними намірами, то позиція Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері енергетики (НКРЕ), м’яко кажучи, не зовсім вкладається в такі визначення, як здоровий глузд та державні інтереси. Бо коли, приміром, Запорізький завод феросплавів перевели з першого на другий клас споживання, то замість запланованих 277,7 млн грн додаткових надходжень за спожиту електроенергію минулого року недорахувалися понад 900 млн грн за неспожиту підприємством електроенергію. Адже  підвищення тарифів зробило продукцію  заводу збитковою і призвело до зупинки цеху й звільнення 1400 працівників.

І що, після цього хто-небудь в НКРЕ посипав голову попелом чи просив пробачення у людей, які стараннями чиновників опинилися на вулиці? Нічого подібного. Обраного курсу ніхто не змінював. Щоб переконатися в цьому, варто лише порівняти ціни, за якими купують електроенергію українські заводи та їх закордонні конкуренти. Приміром,  феросплавні підприємства платять за 1 тис. кВт/год.: в Індії — 70 доларів, Китаї й ПАР — 60, Росії і США — 50, Норвегії — 38, Грузії — 35, а в Казахстані — 10 доларів. Водночас Нікопольський завод змушений платити за 1 тис. кВт/год. 93 долари.

Якщо врахувати, що електроенергія в собівартості феросплавів є найбільшою складовою часткою, то стає очевидним: за такої державної «підтримки» витримати конкуренцію неможливо. Що з того, наприклад, що продукція нікопольців є неодмінною складовою сталі, з якої роблять кузови Мерседесів, а сам завод є світовим лідером з якості продукції?  Адже гордістю за підприємство людей не нагодуєш, та й утримання соціальної сфери на нинішньому високому  рівні теж  потребує багатомільйонних фінансових вливань. Бо де ще, окрім НЗФ, можуть похвалитися таким соціальним пакетом для семитисячного колективу підприємства та умовами для відпочинку й оздоровлення людей?! Зокрема спортивними комплексами, базами відпочинку, однією з кращих в країні медсанчастиною, дитячим оздоровчим табором на узбережжі Чорного моря тощо.

Тут навіть майбутні молоді мами, як тільки приносять довідку про свою вагітність, мають право на відпустку і середню заробітну плату,  яку підприємство їм виплачує доти, доки не настає час декретної. Тому і народжуваність у колективі вдвічі вища, ніж у середньому по Нікополю. Щодо середньої заробітної плати, то про неї на інших підприємствах металургії можуть лише мріяти: майже 5600 грн, а в плавильників вона сягає 11—13 тисяч гривень за місяць. У будь-якій нормальній країні таким підприємством лише б гордилися і надавали різні преференції для його успішного розвитку. І одержували відповідну віддачу у вигляді податків і зборів. Їх, до речі, завод минулого року, навіть за несприятливих для повноцінної роботи умов, перерахував 327 мільйонів гривень. Тому неможливо зрозуміти, чиїми інтересами керуються державні чиновники, коли замість сприяння створюють для феросплавників проблеми.

Загалом же, коли чуєш запевнення чиновників про підтримку вітчизняного товаровиробника, сприймаєш їх як знущання. Бо хіба можна вважати підтримкою продаж  електроенергії українським феросплавникам за ціною, яка на 50 і більше відсотків вища від тієї, за якою її продають на експорт? І хіба це можна іменувати відстоюванням державних інтересів?

І нарешті про запитання, винесене в заголовок. Безперечно, дякуватимуть чиновникам за знищення феросплавної галузі України передусім імпортери. Але аж ніяк не десятки тисяч людей, які внаслідок таких дій втратять роботу і разом із сім’ями поповнять ту більшість української громади, що перебуває за межею бідності.