Нещодавно побачив в одному з телевізійних випусків новин сюжет з фронту. Кореспондент з оператором розповідали, що в районі Докучаєвська на Донеччині ділянку фронту тримають бійці збірної (як жартують наші морпіхи) країн НАТО. На шостому році війни! Відтак вирішив поцікавитися і сам, що спонукає іноземців іти воювати на Донбас за Україну?

Український узбек

В Україну Юлдаш Тагаєв приїхав у 2011 році, бо тут працювали його друзі. Тож громадянин Узбекистану захотів і сам заробити в Сімферополі. Коли ж у Криму з’явилися «зелені чоловічки», добре оплачувана робота закінчилася.

— Одного разу на площі в Сімферополі мене і ще двох місцевих татар зупинили озброєні козаки, — згадує 2014 рік Юлдаш. — Вони стали вимагати в мене паспорт, а потім запитали, чому в ньому немає російської реєстрації. Я сказав козачкам, що перебуваю в Україні, тож російська реєстрація мені не потрібна. Це дуже не сподобалося росіянам, і вони побили мене, вибивши чотири зуби. А згодом стали вимагати, щоб я викупив у них власний паспорт за… 6 тисяч гривень. Лише після отримання цієї суми козачки мене відпустили. На прощання я сказав одному з них, що ми ще зустрінемося.

Зустрілися. Щоправда, не із сімферопольськими кривдниками, а іншими, але такими самими нахабними російськими найманцями. Адже з Криму Юлдаш Тагаєв потрапив спершу до Києва, а потім добровольцем — до чеченського батальйону імені Шейха Мансура. У ньому, як запевнив «Бек» (у підрозділі отримав такий позивний), прослужив до вересня 2016 року. А потім написав заяву в військкомат, щоб далі служити в ЗСУ. Так потрапив до міста Новограда-Волинського Житомирської області, а звідти у складі 54-го розвідувального батальйону — знову на фронт.

— Брав участь у бойових діях під Широкиним, у Красногорівці, Кримському, Станиці Луганській. Був поранений у добровольчому батальйоні. Але, на щастя, не важко. Бо хорошого воїна Бог береже, — Юлдаш Тагаєв здіймає руки догори. — Маю урядову нагороду за участь в антитерористичній операції, медаль за зразкову службу, срібний хрест за хоробрість від волонтерів. Мої брати мусульмани і тепер добре служать у батальйоні імені Шейха Мансура. А я, мабуть, уже навоювався — ноги стали боліти.

Наша зустріч, до речі, відбулася в Житомирському військовому госпіталі, куди я приїхав зовсім з іншого приводу. Але начальник медичної частини установи, дізнавшись, що журналіст «Урядового кур’єра» цікавиться фронтовиками, запропонував поспілкуватися з 58-річним громадянином Узбекистану, який встиг добре повоювати за Україну на Донбасі.

Напередодні Дня Незалежності України Юлдаш Тагаєв озвався з іншого госпіталю для ветеранів війни — Бердичівського. Розповів, що звільнився зі служби за станом здоров’я, але камуфляжної форми не знімає: все ще подумки воює поряд із хлопцями-побратимами. І не лише з російськими найманцями.

— Я все ще не громадянин України, — із сумом констатує «Бек». — В Узбекистані в мене залишилися дочка і син. Але дорога додому для мене закрита — мене там одразу ж заарештують, ще в аеропорту. Тому хочу отримати паспорт моєї нової Батьківщини, за яку кров проливав. Усі необхідні документи здав давно, але позитивного рішення ще не отримав. Постійного місця проживання в мене немає. Усе б нічого, але не можу оформити українську пенсію. Тож доводиться задовольнятися допомогою, яку надають побратими.

Не було політичної волі

Скажу щиро, мене ця історія вразила. Насамперед тим, що таких, як «Бек», іноземних громадян, котрі обрали добровільну війну замість ситого цивільного життя у своїй країні, в Україні чимало. Але держава, яку вони захищали від жорстокого ворога,  досі не визнала офіційно їх своїми.

До речі, в РФ багатьох із тих, хто воює на Донбасі на боці України, заочно засудили на п’ять років за статтею 359 їхнього кримінального кодексу — «найманство». Президент України Петро Порошенко ще у грудні 2014-го пообіцяв цим воїнам допомогти розв’язати проблему громадянства. Але відповідного указу не підписав. Тож громадянами України фактично всі добровольці-іноземці — учасники війни так і не стали. 2015 року їм хіба що дозволили служити в українській армії, а 2016-го для тих, хто підписав  контракт, спростили отримання громадянства: скоротили обов’язковий термін перебування на території країни з п’яти до трьох років.

Лише на словах підтримали іноземців — симпатиків України й наші парламентарії, серед яких чимало воїнів АТО: законопроєкт для добровольців-іноземців у Верховній Раді було зареєстровано ще в 2015 році.  У 2018-му парламент 252 голосами (присутні 89 народних депутатів зовсім не голосували) підтримав його у першому читанні. А Законом «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України (щодо правового статусу іноземців та осіб без громадянства, які брали участь у захисті територіальної цілісності та недоторканності України)» ця важка праця депутатів стала лише 6 червня 2019-го.

Департамент з питань громадянства президентської адміністрації, за нинішніми повідомленнями преси, щомісяця надавав українське громадянство близько 100 особам з числа  іноземців-чиновників, яких призначали на міністерські та інші високі посади. І це питання вирішували за... пів дня.

Залишається тільки сподіватися, що ухвалений 6 червня закон дозволить іноземним громадянам, які брали участь в антитерористичній операції, а також у нинішній операції Об’єднаних сил, швидше оформити українське громадянство за спрощеною процедурою. Документ нарешті визнає, що ця категорія громадян перебуває на території України законно, має право на отримання посвідки на проживання. А ще закон встановлює обмеження на депортацію цих людей у країни, де не визнають територіальної цілісності України.

Героям слава!

До речі, точної цифри, скільки громадян інших держав воює нині з російським агресором на Донбасі на боці України, не назве, мабуть,  ніхто. За даними Генштабу України, у складі українських добровольчих батальйонів таких понад тисяча. Конкретні прізвища хоробрих іноземців стали частіше називати журналісти: вони повідомили про серйозні бойові завдання, які виконують національні гвардійці Грузії, що в підрозділах розвідників ЗСУ і досі протистоять диверсійним групам росіян, а також про справжній характер горян, який виявляють у боях з найманцями з Росії чеченці.

Із представниками нескореної Чечні, які стверджують, що, захищаючи українську землю, борються за незалежність власної держави, мав щастя познайомитися під Маріуполем, коли разом з волонтерами їздив до бійців «Правого сектору» та морських піхотинців. Бійці добровольчого батальйону імені Шейха Мансура вже добре показали себе в боях проти росіян і готові й надалі боронити український Донбас від спільного ворога. Як сказав ветеран шести воєн боєць добровольчого батальйону «Айдар» Руслан Арсаєв, «Путін перетворив мою батьківщину на сталінську Росію».

Чеченські побратими не кланяються російським кулям. Тому їхні хоробрі сини, на жаль, теж гинуть на українській землі. У боях під Чорнухиним на Луганщині 1 лютого 2015 року батальйон імені Джохара Дудаєва втратив командира Ісу Мунаєва, який намагався зі своїми бійцями зупинити просування ворога, що прагнув оточити українське угруповання під Дебальцевим.

Пам’ятають українці й хоробру представницю чеченського народу Аміну Окуєву, яка також боролася під Дебальцевим. На жінку-воїна було скоєно два замахи. Останній 30 жовтня 2017 року, на жаль, закінчився для неї фатально.

Воювали на боці України представники Росії, Білорусі, Інгушетії. А в «Азові» снайперами свого часу були громадянин Франції з українським корінням Микола, що проміняв добре оплачувану службу в елітному підрозділі французької армії на безплатний доброполк, і швед Мікаель Скілт. Мікаель, до речі, прибув до Києва, щоб допомогти учасникам Майдану, але на події у столиці запізнився. А в «Азові» громадянин скандинавської країни встиг проявити себе, особливо під час визволення Маріуполя.

Історія України вже записала золотими літерами імена 47-річного громадянина Франції Гастона Бессона, американця Марка Грегорі Паславського, що загинув під Іловайськом, 53-річного італійця Франческо, а також багатьох представників Білорусі, країн Балтії, Фінляндії, Норвегії, Канади, Хорватії, Словенії, Чехії й навіть Росії. Усіх їх вдячні українці вважають героями. А вони не вважають себе такими.

Чеченка Аміна Окуєва якось сказала: «Ми робимо правильну і справедливу справу, і дуже приємно, що прості українці це цінують і поважають нас. На сьогодні українці після дворічного протистояння з Росією вже теж трохи розуміють її сутність. У нас же знання цього ворога фактично на генетичному рівні: ми інтуїтивно відчуваємо його підступні наміри і підлі плани. І на стратегічному рівні, і на тактичному».