Хореограф, автор-постановник десятків оригінальних танців, володар державних нагород, відзнак і премій Михайло САЧКО за понад пів століття виступів на сцені став легендою закарпатської хореографії. 

Сьогодні Михайло Олександрович — гість «Суботніх зустрічей».

З гірського села — в танцюристи

— Пане Михайле, поділіться секретом, як хлопець, що з гірського села приїхав до міста, у 17 років уже виступав на майже професійній сцені — гастролював у складі «Юності Закарпаття» й за кордоном.

— У професійно-технічному училищі №6 в Ужгороді, до якого подався, всім у танцювальному гуртку безоплатно видавали спортивну форму. І саме тоді, 1970 року, я почав займатися танцями. Учителем був Анатолій Свіщов, а перший мій виступ на сцені відбувся у Закарпатській обласній філармонії, де ми виконували танець «Лісоруби». На зріст я був низеньким, на півкрузі стояв крайнім, а топірець був більшим за мене. Дуже подобалося бути на сцені. Здавалося, всі оплески залу — для мене. 

— І далі все вже було визначено?

— Мене запримітив відомий у краї хореограф Михайло Сусліков. Ми займалися у тому залі, що і його колектив «Юність Закарпаття». І ось уже в 1973-му я у складі його ансамблю поїхав із виступами до Словаччини, пізніше до Румунії. Ви навіть не уявляєте, що для мене було у той час побувати за кордоном. У Румунії ми виступали в Сату-Маре, Бая-Маре та інших містах. Утім, до того у складі ансамблю я встиг побувати у Києві й станцювати на столичній сцені.

— Що найбільше запам’яталося із закордонних поїздок?

— Було чітке усвідомлення того, що  їду не будь-куди, а за кордон. Це ж бо тоді було не буденною подією, як сьогодні, і доступним не для багатьох. Потрібно підготуватися як психологічно, так і фізично, купити дещо з речей, ознайомитися з нормами поведінки за кордоном тощо. Тоді я, хлопчина з високогірного села, вперше в житті побував у ресторані, почув чужу і незрозумілу мені мову. Уже у той час почав задумуватися над тим, що потрібно вчитися. І успішно закінчивши училище, пішов працювати на фанерно-меблевий комбінат, а звідти — в армію. Під час служби потрапив до ансамблю пісні й танцю Червонопрапорного Прикарпатського військового округу. Відслуживши, повернувся в «Юність Закарпаття».

«Митці розкрилися вповні після возз’єднання»

— Хотілося б звернутися до історії закарпатської хореографії. Хто зробив найбільший внесок у її розвиток?

— Після визволення Закарпаття від нацистських загарбників у краї розпочалося відродження національної культури, зокрема  народного танцю. У Хусті діяв театр «Нова сцена», де першими у своїх виступах брати Шерегії ставили хореографічні номери. Зі створенням Закарпатського народного хору почалася робота з постановки  народних танців. У той час засяяли зірки О. Ангарова, М. Рамадова, О. Опанасенка, які, приїхавши на Закарпаття, працювали в колективі головними балетмейстерами й постановниками. Вони їздили по селах і вивчали народну культуру у всіх її виявах. Це й дало змогу поставити на сцені танці, що стали взірцем, золотим фондом Закарпатського народного хору. 

— Підтримуєте думку, що до Другої світової війни народна культура Закарпаття була для України Terra Incognita?

— Так, це справедливо для мистецтва загалом і хореографії зокрема. Мистецтво краю розкрилося в усій красі після возз’єднання з Україною 1945 року. Почалося творче освоєння і вплетення його народної культури в загальнонаціональну культуру Української держави. І внесок згаданих митців, що діяли в ті перші роки, важко переоцінити. До їхніх імен додам місцевих хореографів Івана Поповича та Клару Балог, які вміло підкреслювали в своїх композиціях особливості кожного району. Відтак закарпатські танці посіли вагоме місце в репертуарі багатьох професійних та аматорських хореографічних колективів України. До їхньої постановки зверталися П. Вірський, О. Голдрич, М. Гречушніков, В. Петрик, Я. Чуперчук.

— Яким, пане Михайле, бачите своє місце в хореографічній традиції, що склалася на Закарпатті?

— Пригадую слова нині покійного Євгена Бека, який казав, що закарпатський танець не можна перекручувати, вводити туди якусь іншу, чужу, непритаманну йому хореографію. Тож і тоді, і зараз намагаюся зберігати в постановках, які здійснюю, народну основу. Вона відображає єство народу, несе естетику предків, тож має найбільшу цінність.

Медалі імені Павла Вірського

— Кого вважаєте своїм учителем?

— Не можу сказати, що мав лише одного вчителя. Але кумиром для мене завжди був Павло Вірський. Особисто він мене не навчав, але, слухаючи розповіді людей, які працювали з ним як хореографом, та вивчаючи його постановки, склав собі цілісне уявлення. Сильний вплив на мене мав видатний хореограф Анатолій Кривохижа. Спілкуючись з Олександром Опанасенком, зрозумів, що повинен створювати свої танці так, як їх відчуваю. 

— Коли ви почали працювати самостійно як художній керівник?

— У той час в «Юності Закарпаття» неперевершеним солістом був Дмитро Стасюк. Він мав великий авторитет у хореографії і не лише сам танцював, а й займався з дитячим та дорослим колективами. Я захоплювався ним як керівником. Дмитро навчив бути наполегливим у досягненні мети. Адже хореографія — то титанічна праця до сьомого поту в балетному залі. 

— Коли, на ваш погляд, була золота ера закарпатської хореографії, і чи була вона взагалі? 

— Кінець 50-х — початок 70-х років, як на мене, були найкращими часами для народної творчості. Я тоді ще не танцював, але знаю достеменно, що колишня союзна держава приділяла велику увага народній творчості, культурі. Надавали кошти на розвиток та підтримку колективів, окремих митців. Багатьом із наших, закарпатських було присвоєно звання «зразковий», «заслужений», «народний». 

— Закарпатська хореографія зберегла свою самобутність, цікавість для глядача?

— Звичайно, є прагнення зберегти здобутки попередніх років і розвивати їх. Наприклад, на звітному концерті аматорських колективів Іршавського району захоплювався тим, що колективи демонстрували автентичні костюми, танці й мелодії в народній традиції. Під впливом побаченого я створив композицію «У Лисичові на царині», за яку отримав нагороду — медаль імені Павла Вірського на І Всеукраїнському конкурсі народної хореографії України.   У 2007 році отримав із колективом «Джерельця Карпат» ще одну таку почесну відзнаку.

«В Анголі нас охороняли солдати»

— Відомо, що з «Юністю Закарпаття» Ви побували в багатьох країнах і на різних континентах — в Європі, Америці, Азії та Африці…

— Найважчими були гастролі в Африці. Там, зокрема в столиці Анголи місті Луанда нас охороняли солдати. На мені була велика відповідальність, бо я був старшим групи. 

— А що на рахунку створеного вами дитячого колективу «Джерельця Карпат»?

— На міжнародному фестивалі «Наша земля — Україна» 2003 року в «Артеці» ансамбль отримав перше місце. Одним із найуспішніших, вважаю, став виступ на  Всесвітньому фестивалі дитячої народної творчості «Золотая ладья» в Сочі 2001 року. Там  колектив завоював гран-прі. А взагалі «Джерельця Карпат» має дуже багато гран-прі, інших нагород. 

— В якій країні найтепліше приймали?

— Ніде так, як удома. Приміром, у Вінниці, Дніпропетровську, Кіровограді. Дуже добре нас приймали в Греції на грандіозному міжнародному фестивалі. Вразило те, що в його організації допомагали і держава, і влада, і церква та різні товариства.

— Ви проводили майстер-клас з дітьми-українцями з різних країн.

— Це було, коли вони відпочивали на Закарпатті в міжнародному дитячому таборі. «Джерельця Карпат» показали майстер-клас дітям із Канади, країн Балтії, Бразилії та інших країн. Після того мені надійшла пропозиція  провести майстер-класи з народної хореографії в Румунії. Їздив туди разом із художнім керівником та головним диригентом Державного заслуженого академічного Закарпатського народного хору Наталією Петій-Потапчук, яка мала там майстер-класи з вокалу. Ми багато їздили країною, працювали у різних містах.

Відкрив для себе, що в Румунії увага до постановок народних танців зменшилася, гостро не вистачає спеціалістів. Бракує хореографів, які б працювали з таким розмахом і ентузіазмом, як у минулі роки. 

— А як на Закарпатті? Чи затребуваний фах хореографа? Чи вдячна ця справа?

— Не найкращі часи переживає хореографія і в нашому краї. Маємо ті самі проблеми, що й у Румунії. Побоююся, що згодом не залишиться спеціалістів, які працюватимуть з дітьми. Це тривожить. Як і те, що молодь не переймає досвіду в хореографії від попередників, не хоче завзято, наполегливо працювати.

— Як оцінюєте нинішній рівень закарпатської хореографії?

— Порівняти наші колективи з тими, що представляли інші регіони на різних конкурсах, фестивалях в Україні, можу сказати: колективи одягнені збіднено, їхнє представництво нечисленне, професійний рівень постановок занизький. Такі області як Волинська, Івано-Франківська, Рівненська, Житомирська та деякі інші мають  виграшний вигляд. А про Кіровоградську й говорити нічого! У Вінниці, де ми були на гастролях кілька років тому, колектив із Кіровоградщини вийшов у складі 600 учасників!

— У вас кілька концертних програм, зокрема і «Країна дитячих мрій». 

— Нині концертна програма «Країна дитячих мрій» могла б бути взірцем для хореографів, які працюють на Закарпатті. Ми недарма створили й наступні концертні програми «Кожен танець  мов пелюстка» та «Вшануймо землю батьків». Багато над ними працював і мій син Ерік, теж хореограф, і колектив «Джерельця Карпат». Окрасою програми «Вшануймо землю батьків» є танець «Субітки», створений на основі вражень від дійств, які відбувалися в моєму рідному селі Люта під час церковного свята Петра і Павла. Він викликав суперечки і неоднозначне ставлення. Попри це, коли його виконуємо у Палаці мистецтв «Україна», зал гаряче аплодує. 

Мистецтво — сімейна справа

— Кому ви хотіли б висловити вдячність за підтримку? Хто вам допомагає?

— Не знаю, чи можна це назвати підтримкою, але, дякувати Богу, що Будинок культури профспілок, де займаємось, ще існує. Є дуже великі внутрішні проблеми, але поки що ми їх розв’язуємо. Нас завжди підтримували облдержадміністрація та галузевий департамент. Шкода, що керівництво освітянської галузі ніколи не йде назустріч і не допомагає.

Нині, завдячуючи керівництву Ужгородської районної ради, у Середнянській територіальній громаді на чолі з Русланом Чорнаком уперше на Закарпатті створено дитячу хореографічну школу на базі дитячої академії «Джерельця Карпат» Еріка Сачка.

— Танцювальне мистецтво, вочевидь, стало справою всієї сім’ї.

— Так, своїми успіхами завдячую дружині та двом синам, які допомагають і продовжують мою справу. Життя артиста — це постійні репетиції, концерти, гастролі. Часто доводилося бути далеко від дому, сім’ї. Тим часом дружина всі домашні турботи брала на себе. Родина завжди стимулювала мене до творчості, роботи.

— Кого із сучасних хореографів нашого краю ви хотіли б відзначити? 

— Танцювальних колективів чимало, але... Колектив повинен мати свою історію, творчий доробок. А багато з них не мають творчого обличчя. Мені здається, що їхні постановки всі однакові, змінюється лише музика. Часто у хореографічних композиціях не вистачає змісту, думки.

— Яким бачите майбутнє закарпатської хореографії?

— Майбутнє хореографії дуже залежить від позиції влади. І все-таки найголовніше, щоб був національно-патріотичний дух у керівника. Вважаю, хореограф повинен добре знати рідний народ, його традиції та культуру. Танець мусить мати свій характер, в якому все відображається. 

— Пане Михайле, маєте великий досвід у роботі з дітьми, ваш син Ерік Сачко теж хореограф. Чи не думаєте про створення авторської хореографічної школи?

— Цікаве питання. Обов’язково над цим подумаємо.

Досьє «УК» 

Михайло Сачко. Народився 23 серпня 1956 року в селі Люта на Закарпатті. Закінчив режисерський відділ Ужгородського училища культури (1987) та хореографічний відділ Київського національного університету культури і мистецтв (2009). У заслуженому ансамблі танцю України «Юність Закарпаття» працював із 1971 до 2001 року. У 1986-му організував дитячий ансамбль народного танцю «Джерельця Карпат», який став володарем вищих нагород на багатьох конкурсах і фестивалях в Україні та за кордоном. У 1999 році Михайлові Сачку присвоєно почесне звання — «Заслужений працівник культури України».