Село Бишки Козівського району на Тернопіллі називають столицею воюючої України 1943—1945 років. Одначе цю яскраву сторінку національно-визвольного руху лише розгортають для широкого загалу. До 75-річчя створення УПА тут організували святкування. Упродовж двох днів тривали різноманітні заходи: від молебню, наукової конференції, освячення меморіальної дошки та криївки, тематичного концерту, виставок до історичної реконструкції бою упівців з підрозділами військ НКВС, висаджування саду, функціонування молодіжно-вишкільного табору.
Бишківська республіка
Євген Філь — один з ініціаторів проведення цих святкувань, дослідник подій національно-визвольних змагань, що тривали в нашому краї і в Бишках зокрема. Розмовляємо з ним біля щойно відкритої в селі символічної криївки-криниці, поринаємо в історію. Бишки належали до Бережанської округи ОУН. Її територія охоплювала тодішніх п’ять повітів, нині районів Тернопільської, Львівської та Івано-Франківської областей. Прикметно, що ця округа мала криптонім «Холодний Яр». 1944—1945 років тут налічували понад 10 тисяч повстанців та учасників збройного підпілля ОУН.
Бишки, на переконання пана Євгена, стали центром визвольного руху не випадково. Він наводить певні міркування. Передусім тут панував український дух, тутешні жителі, як і навколишніх сіл, свято зберігали пам’ять про Українських січових стрільців, уквітчували їхні могили. Лише з Бишок у стрілецьких лавах загинули 14 осіб.
Висока свідомість і підтримка місцевих жителів, вдале географічне розташування цього села, дотримання жорсткої конспірації додавали повстанцям упевненості в їхній боротьбі і з фашистами, і з радянським ладом. Упродовж 1943—1945 років тут діяв штаб ОУН та УПА, отже видавав накази, розпорядження, інші документи, інструкції, організовував наради. Два роки цю територію контролювала ОУН-УПА, з Бишок керували всім національно-визвольним рухом. Євген Філь каже, що такі факти переконують: Бишки були повстанською республікою, як і Закерзоння, Антонівці, Колки, Космач.
Штаб на чолі з Романом Шухевичем
Два роки в Бишках розташовувався штаб Проводу ОУН та УПА. Тут перебували, боролися провідні діячі ОУН-УПА Роман Шухевич, Василь Кук, Микола Арсенич, Дмитро Маївський, Яків Бусел, Микола Лебідь, а також Ярослав Старух, Катерина Зарицька, Галина Дидик, інші визначні діячі національно-визвольного руху. За конспірацію квартир-криївок відповідав організаційно-кадровий референт крайового проводу ОУН «Поділля» Григорій Голяш — «Шолом». Він попросив тутешнього жителя Олексія Лихолата організувати у своїй хаті криївки, бо знав його як патріотичного односельця, доброго і заможного господаря. На обійсті Лихолата за деякий час облаштували аж три схрони — два в хаті, один у стайні.
Нині відомо, що в ті часи в Бишках діяли 17 повстанських криївок.
На цьогорічні святкування до рідного села приїхав зі Львова Євген Лихолат. 13 грудня 1938-го в цій хаті він прийшов на білий світ і прожив тут майже 12 років. Каже, в лівій кімнаті була криївка під підлогою, якою користувався Головний командир УПА генерал-хорунжий Роман Шухевич. Від неї прорили кількаметровий підземний хід аж до місця, де вибирали глину, внизу густо росли сливи, попри які можна було піднятися до саду й лісу. Пригадує, що часто в кімнаті відбувалися якісь засідання, розпитували батька про селянські та господарські справи.
«Шухевич дуже любив дітей, — ділиться спогадами пан Євген. — Він часто брав мене на руки. Я не розумів, хто він такий, смикав за його гострий ніс. Дозволяв мені бавитися пістолетом. Казав: як виростеш, подарую тобі такий самий, щоб ти захищав Україну».
У правій кімнаті діяла друга криївка. Батько Євгена був добрим муляром. Тож у кухні за одну ніч відгородив частину приміщення стінкою в півцеглини. Вхід зробив з горища. Там зберігали багато полови й нею засипали люк, через який заходили. У цьому місці переховувався, як правило, Яків Бусел — референт пропаганди Проводу ОУН. Євген Лихолат пригадує, як неодноразово Бусел брав його на руки, бавився з ним.
Якогось осіннього дня Яків Бусел лежав на бамбетлі, діти через вікно спостерігали, що відбувається на вулиці. Враз почалася облава. Яків вибрався з хати, і його зауважив один зі «стрибків» (так тутешні називали членів винищувальних загонів і груп самозахисту, які енкаведисти формували з місцевого населення, що симпатизувало совітам). Цей «стрибок» приклав карабін до старої черешні, прицілився й вистрілив услід Буслу, поранив його. Яків, не добігши до лісу кількадесят метрів, сам себе застрелив, щоб не здатися ворогам.
Щойно загинув Бусел, Олексій Лихолат за ніч розібрав простінок у кухні, що відокремлював схрон Якова, цеглу повиносив до сусідів, а криївку, де переховувався Шухевич, засипав землею і забив дошки великими цвяхами.
Сім’ю Лихолатів, звісно ж, репресували й вивезли в Сибір. Євген прожив там до 1958 року, потім його призвали в армію. Після служби повернувся в рідний край, у Бережанах працевлаштувався в міське споживче товариство. Звідти хлопця скерували на навчання до Львівського торгово-економічного інституту, який він успішно закінчив. Більше того, залишився тут викладати, захистив кандидатську дисертацію. Нині працює в інституті економіки і туризму у Львові.
Стала хата Лихолатів музеєм
Хата Лихолатів, де був штаб Проводу ОУН та УПА, з часом стала шкільним приміщенням, там діти здобували знання, діяла майстерня. Можливо, завдяки цьому будівля збереглася донині, звісно, вона вже не під стріхою, а накрита шифером. Тепер це музей національно-визвольної боротьби ОУН-УПА ім. Якова Бусла. Його відкрили 1999 року, як і пам’ятник борцям за волю України. На меморіальному знаку викарбувано імена жителів Бишок, для яких Україна була понад усе й за неї вони поклали життя.
Дізнаюся страшні цифри: в боях Українських Січових Стрільців та Української Галицької армії полягли 14 бишківчан, замордовано у сталінських тюрмах 1940—1941 роках —17, полягли в лавах ОУН та УПА 47, загинув у Сибіру 31 репресований. Велика плата за прагнення здобути свободу і незалежність рідній державі. Директор Бишківського навчально-виховного комплексу Іван Мартинюк каже: чи не з кожної хати в його селі хтось пішов в УПА. Односельці тоді щовечора молилися й прощалися, бо не знали, чи доживуть до завтрашнього ранку.
20 років тому в Бишки приїжджав Головний командир УПА з 1950 року генерал-хорунжий Василь Кук (доти він бував у селі в роки, коли тут діяв штаб Проводу ОУН та УПА). Іван Мартинюк пригадує ту зворушливу зустріч із повстанським головнокомандувачем. Він тоді завітав не сам, а із Софією Лихолат, яка жила в 1940-х роках у цій хаті. Василь Кук звернувся до неї: «Пригадуєш, Зоню, як ми розходилися звідси 1945 року? Ти сиділа на порозі цього будинку й промовила: «Хлопці, я хочу єдиного: щоб ви у час незалежної України приїхали до мене й подарували мені велику українську хустку».
Софія згадала цю мить. Тим часом Василь Кук пішов до машини й витягнув хустку і подарував їй. «Це не просто була зворушлива картина, це було щось велике, емоційне, зі сльозами на очах», — твердить Іван Данилович.
Завідувач музею національно-визвольної боротьби ОУН-УПА ім. Якова Бусла Надія Гайдук каже, що активно співпрацюють з Лондонським музеєм української визвольної боротьби ім. С. Бандери. Завдяки цьому серед експонатів є копія посмертної маски Степана Бандери, світлини, адже провідник ОУН побував у Бишках ще 1931 року. Виставили також синьо-жовтий прапор, який вишивала Агафія Кравець 1939 року в радянському ув’язненні, марки підпільної пошти УПА, передані з англійської столиці. Житель села подарував костюм воїна УПА.
З Торонто передали погруддя Романа Шухевича. Його оглянула донька Головного командира УПА Марія Трильовська. У Бишках вона побувала нинішнього жовтня вперше, хоч цю сторінку біографії батька знала. «Роман Шухевич був людиною дуже відповідальною, віддав усе заради ідеї, — зазначає його донька. — Хотіла б, щоб молоде покоління брало приклад з упівців, бо вони показали, як треба боротися за Україну».
ПРЯМА МОВА
«Завдяки воїнам УПА постала незалежна держава»
Юрій ЮРИК,
заступник голови Тернопільської облдержадміністрації:
— Саме в Бишках ухвалювали рішення щодо стратегії й тактики ведення української національно-визвольної боротьби в 1940-х роках. Один з постулатів Декалогу українського націоналіста твердить: «Помсти смерть Великих Лицарів».
Очільники національно-визвольного руху, УПА, вояки-упівці розуміли, що їхня боротьба на той час, як вони казали, можливо, безвиглядна, але боролися, пам’ятаючи героїв, які поклали життя ще перед ними: ратників Київської Русі, козаків, Українських Січових Стрільців, воїнів Української Галицької армії, Армії УНР. Саме завдяки таким лицарям 1991 року постала незалежна Україна.
Тож нині як ніколи маємо пам’ятати великий чин українців 1940—1950 років, УПА. І маємо розуміти: лише в єдності наша сила. І на честь наших героїв повинні збудувати сильну Українську незалежну соборну державу.