Гідрометцентр Франції «Метео Франс» встановив помаранчевий, передостанній, рівень небезпеки у 41 департаменті країни у зв’язку з різким похолоданням і снігопадами. У великих містах терміново створюються пересувні пункти-притулки для бідних і бездомних людей. А французькі енергетики з тривогою очікують різкого стрибка споживання електроенергії, сподіваючись, що цього року він не перевищить історичного рекорду, встановленого у грудні 2010 року (тоді споживання електроенергії сягнуло понад 96 тисяч мегават).
Страсбург, столиця провінції Ельзас, і без цьогорічних зимових аномалій давно здобула собі славу французького Сибіру. Тож не дивно, що і нині він потрапив у перелік тих регіонів, які опинилися в зоні уваги місцевої влади. Найнижча нічна температура у Страсбурзі цими днями сягала мінус 14 градусів, а вдень вона хоча й піднімалася на кілька градусів, проте різкий північно-східний вітер робив перебування на вулиці майже нестерпним. Проте складалося враження, що жителі міста мають свій особливий метод виживання в умовах холоду — вони його просто ігнорують. Наприклад, навіть у холоди чимало батьків не відмовилися від найпопулярнішого тут виду транспорту, яким більшість із них щоранку доправляють своїх чад до школи, — велосипеда. Коли я зі своїми закутаними на український манер дітьми (пуховики, шерстяні шапки, комбінезони, рукавиці і шарфи) долала ранковий шлях до школи та дитсадка, то з деяким жахом проводжала поглядом маленькі постаті у джинсах та легких курточках, які сиділи у спеціальних крісельцях та на багажниках велосипедів.
Загалом у Страсбурзі не особливо переймаються питаннями теплого зимового одягу, очевидно, вважаючи, що заради кількох морозних днів не варто тратитися на вовняні светри та хутряні черевики. Куртки, кросівки, у ліпшому випадку трикотажна шапка — так захищаються від холоду морозостійкі ельзасці. Якщо в гардеробі якоїсь поважної пані і є шикарна шуба, то вона вважається лише дорогим аксесуаром, а не предметом зимового одягу. Учора я, закутана по вуха від різкого вітру, перебігала міст через річку Іль, де крижані пориви перетворилися на справжній вир. Елегійна картина, яку побачила, змусила мене сповільнити крок. Літня пані у норковій шубі, у срібних туфельках на підборах і з німбом із сивих кучерів довкола голови замріяно годувала багетом диких качок.
Я особисто дуже переймалася долею страсбурзьких лелек. Річ у тім, що цей такий улюблений в Україні птах є символом Ельзасу. Тут його зображення не лише прикрашає сувенірну продукцію. Лелеки у Страсбурзі такі ж звичні для міського пейзажу, як голуби чи горобці. Щоб переконатися, що з ними все гаразд, я ходила до парку Оранжері, де ще зовсім недавно лелеки гордовито походжали між деревами. Все гаразд. Лелеки на місці. Вони стоять у своїх гніздах, які звиті ледь не на кожному платані вздовж парку, заховавши довгі червоні дзьоби в нашорошене пір’я, і терпляче, як і решта страсбуржців, чекають, коли ж потеплішає. І я вирішила брати приклад з лелек. Хоч у перші морозні дні мимохіть піддаюся легкій паніці, читаючи попередження і поради від «Метео Франс»: «Уникайте тривалого перебування увечері та вночі на відкритому повітрі; захистіть себе спеціальним одягом з вітронепроникною поверхнею; добре харчуйтеся, пийте теплі напої (без алкоголю!); якщо ви чутливі до холоду, підтримуйте контакт із лікарем». Проте я бадьоро нагадую собі: «Ти ж з України! Нам ці мінус 14 — за іграшки!»