МИНУЛЕ
Фільм про легендарного Харламова доводить, що перемога може бути одна на всіх
Уже наприкінці прес-показу стрічки «Легенда №17» в одеському «Сінема-Сіті», коли після останніх кадрів було вказано посвяту — легендарному хокеїстові Харламову і легендарному тренерові Тарасову — якийсь хлопчик аж вигукнув від несподіванки: «О, то цей фільм — на реальних подіях?!» Чому таке враження справила казка, що раптом стала бувальщиною, на хлопчака?
Може, річ у надзвичайно класному феєричному хокеї, що його демонстрував екранний Харламов? Так, творці фільму чимало зусиль доклали, щоб сцени льодових баталій були видовищними та захопливими, — навіть канадських консультантів запросили. І, як розповів син легендарного хокеїста, він же один із продюсерів та виконавець епізодичної ролі Олександр Харламов, на зйомки хокейних сцен пішло понад місяць. Але навряд чи навіть дуже видовищним кінематографічним хокеєм нині можна здивувати хлопчака, розпещеного фантастичними комп’ютерними спецефектами. Крім того, стрічка аж ніяк не зводилася до льодових побоїщ, у яких кувалася слава героя спорту.
Хокей тут — видовищне тло, джерело динаміки, а в центрі все-таки незвична особистість у незвичних обставинах. Усі передумови для оповідки у стилі лицарських романів: тут вам і обладунки, і поєдинки, і звитяга. Вигадувати нічого не треба. Харламов і насправді був наполовину іспанцем, точніше, баском, читай гасконцем. Але автори фільму не стали з нього робити такого собі шевальє в радянському варіанті. Хоч зовнішні дані виконавця головної ролі Данила Козловського, вже неодноразово названого російським секс-символом, цілком начебто тому сприяли.
А в житті Харламов був іншим. Його виняткові порядність і благородство зауважуються чи не в усіх спогадах про легендарного хокеїста. Але без гучних фраз і девізів, із зауваженою Львом Толстим скромною руською звитягою: коли уникають «великого слова», аби не занапастити «велику справу». Тож фрази на кшталт «то була не просто гра — то була битва за свою країну» залишилися переважно на рекламних проспектах. У кадрі — тільки людина, котра чесно, безкорисливо і самовіддано робить свою справу.
Так, персонаж для нашого часу майже неймовірний — і це попри те, що за кадром залишилися і виявлений ще в дитинстві ревмокардит, який міг поставити хрест на майбутній спортивній кар’єрі «легенди №17», і трагічна загибель в автокатастрофі у віці 33 років.
Гадаю, автори стрічки зробили правильно, зупинивши розповідь на злеті — переможним матчем суперсерії СРСР—Канада. Сутність Харламова не в тому, що він жертва несприятливих обставин чи фатального випадку. Він — переможець. Такий, яких нині, напевне, і бути не може. Такий, що ледь не вся багатомільйонна країна готова була прийняти його перемогу як власну. Такий, що, сягнувши вершин світової слави, міг залишитися своїм хлопцем для людей, яких зазвичай називають пересічними. І це вже не феномен Харламова. Це феномен цілої епохи. Коли піти у клуб супротивника за цифру з шістьома нулями було неприпустимою зрадою, а не звичним трансфером — тоді і слова такого не знали. Так, окрема квартира у Москві і особиста «Волга» — значно більше, ніж могла отримати середня радянська людина. Але навіть цей майновий розрив не мав характеру нездоланної прірви, яка сьогодні відокремлює, скажімо, кожного більш-менш успішного футболіста від решти співгромадян.
Таким він хлопцем був! Фото з сайту movies.ya1.ru
Уже після перших кінопоказів стрічці зроблено закиди з приводу ідеалізації радянського минулого. Хоч цілком впізнавані фігури функціонерів від спорту у фільмі показано доволі рельєфно, та й побутові вади тих часів наче не особливо ретушували. Епізод із Брежнєвим теж виразно показував, що спорт часом ставав іграшкою у руках можновладців, — не тією мірою, звісно, як нині у жирних світу цього, а все-таки...
Утім, головний мотив стрічки й справді ніяк не може імпонувати сучасній «ринковій» людині.
Адже це кіно про те, що трапляються речі, дорожчі від грошей, про те, що злагоджена команда буває ефективнішою за конкурентне середовище, про те, що може бути перемога одна на всіх.
Невже це справді було? Хочеться сподіватися, що саме цим насамперед був здивований одеський хлопчик. Бо за цим здивуванням цілком ймовірною може стати підозра, що колись щось подібне ми знову зможемо набути.