У дівчини, котра стояла у столичній підземці на станції «Арсенальна», помирала мама — про це великими літерами повідомлялося на картоні в її руках. Знайома чи подруга нещасної, що підійшла за мить, тримала в руках песика. Вони почали аж надто жваво про щось бесідувати, а мене ескалатор повіз угору.
За годину, вже спустившись рухомими східцями, побачила ситуацію зовсім несподівану. Та сама дівчина притиснула свою картонку написом до стіни, а на її звороті діловито виводив чорним фломастером уже інші скорботні слова якийсь хлопець. На пару озиралася не лише я — адже обоє при цьому ще й реготали…
На «Арсенальній» буваю вряди-годи. Якщо ж одним маршрутом їздиш у метро досить часто чи й постійно, є нагода не раз зустрітися в кількамільйонному Києві навіть з кимось із пасажирів. А вже самі запам’ятовуються обличчя тих, що «вахтово», днями, а то й тижнями, стоять із трагічними письмовими історіями з двох речень на одному місці. Переважно біля підніжжя ескалаторів чи неподалік, у переходах з одного напрямку на інший, і мандрують по вагонах — із завченими монологами вголос чи з «титрами», з «довідками про хворобу», свою чи когось із рідних.
Із таким папірцем та з фотографією «приреченого» хлопчика, нібито сина, досить довго курсувала у вагонах між «Лук’янівською» і «Дорогожичами» жінка. Там зустріла її і через кілька років: вона ходила вже без посвідки й знімка, з посинілим пропитим обличчям, а благала відгукнутися на ту саму історію. Якщо раніше їй кидали в пластиковий стакан копійки, то цього разу — ніхто. І прохачка «у розпачі» вигукнула: «Що, не вірите?!!»
Зустрічі навіть через п’ять років випадали мені з її «колегами» по «нещастю». На відміну від неї, вони не спилися. Одна з тією самою печаллю на обличчі стояла на різних станціях метро із саморобним плакатом про «термінову операцію для доньки», але вже без дівчинки років п’яти поряд, і була не блондинкою, а брюнеткою. В іншої «помирає син» з інтервалами в два-три роки, а я не можу забути, як одного дня жінка вранці трагічно стояла вся в чорному, а обідньої літньої пори в модній світлій сукні весело поспішала кудись, розмахуючи сумкою. Мабуть, вважає: хто там упізнає її в такому столичному багатолюдді…
Якийсь час і в метро, і на вулицях збирали гроші… на похорон. А покійники терпляче чекали.
Нехитрі жебрацькі сценарії з розігрування різних лих, із виконавцями в людних місцях — по всьому місту. Котрі не порпаються в наших кишенях, не витягують гаманців, як злодії. Можна кинути їм копійки чи гривні, можна на них не зважати. Кажуть, хтось керує таким «бізнесом». Але спекуляція цих людей на поняттях, гра з якими — табу вже на рівні підсвідомості, небезпечна не лише для них. Вона підмінює справжність, істинність моральних засад у суспільстві — як і платні демонстрації з того чи того приводу. В хаосі усіляких обдурювань одне одного, де тільки можна і не зважаючи, як, можна не повірити потім тим, кому наша допомога конче найпотрібніша насправді.