Кожен, хто заходить до приміщення Палацу культури, що належить Сумському науково-виробничому об’єднанню імені Фрунзе, в першу чергу звертає увагу на Дошку пошани. Низка портретів передовиків виробництва розташовані таким чином, що відвідувач відразу бачить усю галерею. Тут і представники робітничих спеціальностей, і технічного персоналу, й інженерного…
Цікаво збоку спостерігати, як підходять до неї працівники об’єднання, городяни, батьки з дітьми. Хтось побачив знайомого, інший — колегу, а третій — себе. Що стосується останніх, то кожний мимоволі проймається внутрішньою гордістю — і зовсім немає значення, що подібна форма відзнаки без гривневого еквіваленту. Бо, як вважає генеральний директор колективу фрунзенців Олексій Цимбал, ніхто не відміняв моральних стимулів і не скасовував почуття гордості за якісно виконану роботу.
Саме виходячи з цих міркувань, керівник ПАТ півтора року тому ініціював проведення конкурсу «Кращий працівник». Його підсумки підбивають щокварталу, а також у кінці року. Так, цей огляд передбачає певні матеріальні стимули для переможців, однак в основі — моральне стимулювання кращих з кращих, заохочення вдячним і щирим словом тих, хто працює на совість. Про переможців повідомляють у місцевій газеті, портрети розміщують на Дошці пошани, прізвища звучать під час урочистих і святкових заходів.
Дехто зневажливо пхикне: мовляв, теж знайшли стимул. Краще замість великого «спасибі» дайте маленьку премію — як відомо, подяку до кишені не покладеш. Почасти це так, але тільки почасти. Бо, як переконує практика, в гонитві за грошима і лише грошима більшість із нас поступово втрачає почуття морального задоволення від роботи, хоч вчасно і щиро сказане «дякую» інколи важить більше, аніж та сама маленька премія.
Не випадково останніми роками на Сумщині в багатьох районних центрах відновили алеї Трудової слави, Дошки пошани. Наприклад, вони є в Тростянці, Ромнах, інших містах і селищах. А в деяких сільськогосподарських і фермерських господарствах повернулися до забутої практики радянських часів — підняття прапора Трудової слави на честь передовиків — хліборобів, тваринників.
Пережиток минулого? Навряд. Побувавши недавно на полях Великописарівського району, говорив з багатьма жниварями, які не без гордості пригадували себе в ті часи, коли на їхню честь звучали пісні культармійців, біля контори майорів прапор Трудової слави. І сьогодні вважають, що така форма заохочення має важливе значення.
При згадці про моральні стимули багато хто зі співвітчизників схильний посилатися на досвід Заходу чи інших країн світу, де всім править долар. Справді, гроші значать надзвичайно багато, але не в змозі затьмарити те, що називаємо моральним задоволенням. Якось зустрічався із сумчанкою, яка сім років живе в Токіо, де вийшла заміж, має сина і працює у великій фірмі. То її керівник щоп’ятниці, після закінчення робочого тижня збирає підлеглих і неодмінно усно дякує тим, хто особливо старанно працював протягом п’яти днів. Якщо до цього переліку працівник потрапляє не менш як 4 рази, то на п’ятий одержує підвищення по службі. А разом з тим і вищу зарплату. Але суть навіть не в кар’єрі — працьовиті й раціональні японці з особливим пієтетом ставляться до виробничих подяк, вважаючи їх неабияким стимулом.
Якось один знайомий ветеран праці похвалився, що зберігає вдома більш як 200 грамот, подяк, дипломів. Каже, що ними можна тричі обклеїти стіни в його квартирі. Але кожну береже, як зіницю ока. Приходять у гості діти, онуки, які з інтересом розглядають раритети. А ще ж будуть правнуки і праправнуки. То, як справедливо вважає ветеран, хай і вони знатимуть про свого родича не тільки з розповідей, а й документів його життя.
Зайве щось додавати до сказаного.