Йдеться про його дилогію «Час смертохристів. Міражі 2077 року» та «Час великої гри. Фантоми 2079 року». Але спочатку кілька слів про автора цих романів.

Писав, що хотів і як хотів

Послужного списку Юрія Щербака вистачило б на кілька життєвих біографій. Доктор медичних наук, який кілька десятиліть працював у Київському науково-дослідному інституті епідеміології, мікробіології і паразитології Міністерства охорони здоров’я України. Очолював спеціальні урядові комісії для боротьби з епідеміями в різних куточках Радянського Союзу. Академік Академії екологічних наук. Перший міністр охорони навколишнього природного середовища незалежної України. Політичний і державний діяч. У Верховній Раді СРСР належав до опозиційної Міжрегіональної групи депутатів, яку очолював академік Андрій Сахаров. Один із найвідоміших українських дипломатів. Був Надзвичайним і Повноважним послом України в Ізраїлі, США, Мексиці, Канаді. Брав участь у багатьох переговорах на вищому рівні у Києві, Вашингтоні, Єрусалимі, Оттаві, Варшаві, Мехіко, Мадриді. Має високі нагороди України та інших країн.

Нині в нього також репутація одного з найавторитетніших політичних аналітиків країни.

А з-поміж усіх книжок Юрія Щербака найбільший розголос, мабуть, мала документальна повість «Чорнобиль» (і то не тільки в Україні, бо її перекладено чи не на два десятки мов), яка з такими труднощами пробивалася до читача. До речі, колізії з цензурою супроводжували Юрія Щербака від перших його публікацій і аж до днів розпаду СРСР, адже він не був автором, який слухняно «йде в ногу». Його твори вирізнялися соціальною полемічністю й естетичним дисидентством. Здебільшого писав, що хотів і як хотів. Через це його твори зазвичай піддавалися жорстоким редакторським вівісекціям.

Тридцятидворічний Щербак прийшов у літературу збіркою прози «Як на війні» 1966 року. А коли уже був автором романів «Бар’єр несумісності» та «Причини і наслідки», повістей «Хроніка міста Ярополя», «Маленька футбольна команда», а також двох чи трьох десятків оповідань і кількох п’єс та кіносценаріїв, зовсім замовк як прозаїк. І не тільки тому, що рекрутувався у велику політику. Як зізнавався в одному інтерв’ю, розчарувався в можливостях літератури.

Хижі інтереси вже не маскуються

Але настав день, коли він чи не після двадцятирічної перерви узявся писати роман. І цей роман — особливий для нашої літератури. Він — еталонна антиутопія, жанр, котрий досі не був представлений у нашому письменстві жодним своїм зразком. У ньому маємо те майбутнє, від якого автор нас застерігає, змальований світ, де владарюють інфернальні сили, що запанували в Україні.

Авторитаризм, неофеодалізм, тотальна моральна деградація і, здавалося, вже невиліковна соціальна депресія. Тут в оголеному вигляді постають хижі інтереси сильних світу цього, які вже й не дуже маскуються за популістською риторикою.

Іван Дзюба писав, що сприймає твір «як гротеск-фантастику не так прогнозу, як застереження від недалекоглядності й пасивності, смертельно небезпечних у цьому безжалісному світі, сповненому геополітичних пасток і підступів». Вадим Скуратівський зазначив, що ця «жорстока глибока притча, жанрово унікальна — несподівана в нашій літературі; нібито твір-фентезі, який, однак, точно віддає трагічну реальність українського минулого і української сучасності у контексті гіпотетичної української прийдешності».

Як бачимо, кожен із тих, хто висловлювався про твір Щербака, наголошуючи на його жанровій унікальності в нашій літературі, а водночас підкреслював і його філософську наповненість й оригінальні геополітичні гіпотези, що органічно вросли в художню плоть роману. Справді, увиразнене відчуття можливої кінцесвітності буквально пронизує всю дилогію, диктує її особливу стилістику, де органічно вписуються й сюрреалістичні прийоми.

Знищити резидента намагалися дві країни

Романи Щербака написано в традиціях трилера. Резидент української розвідки Гайдук в Північноамериканській країні, що працював під прикриттям статусу військового аташе в нашому посольстві, знає багато чого такого, що вельми турбує керівництво цієї країни. І воно дає команду знищити літак, у якому Гайдук повертатиметься додому. Не хочуть бачити резидента живим і відповідні посадовці рідної держави. Це вже потім можна оголосити його національним героєм і влаштувати пишні похорони.

Тільки через щасливу випадковість Гайдукові поталанило лишитися живим. Він, чітко вирахувавши ситуацію, пробирається в Україну інкогніто. Він упевнюється в своїх найгірших підозрах: в державі запанували тоталітаризм і неофеодалізм. Вірний військовій присязі, він якийсь час намагається не втручатися в політичні події, що стрімко розгортаються в творі. Його ще раз намагаються знищити — і йому знову щастить уціліти. У нього не лишається жодного вибору: він іде на військовий переворот…

За рамками літературної події

В обох романах маємо каскад крутих сюжетних віражів. Читач, як мовиться, не встигає перевести подих. Для загалом кволосюжетної української прози це справді незвично. Все в романах Щербака без ніякої лірики, жодних сентиментів.

Письменник послідовно послуговується псевдодокументами. У «Смертохристах» під них — буцімто архісекретні — відведено кілька розділів, без яких були б незрозумілими деякі сюжетні повороти й обставини подій. Подеколи автор так майстерно стилізує своє повістування, що виникає враження, що читаєш не художній текст, а докладний звіт про події.

І тут не має значення те, що описувані події в першому романі віднесено до 2077-го, а в другому до 2079 року. Надто велика впізнаваність усіх тих проблем, які завжди були — та й нині є — перед українцями. Чимало персонажів, здається, вихоплено прямо з сьогоднішнього нашого політикуму. Ні, йдеться не про буквалістське списування з прототипів — а про тенденції і настрої за тією чи тією клікою, про якісний вимір тих, хто претендує називатися нашою політичною елітою. 

Загалом політична клоунада — незалежно від того, йдеться про Україну, Росію чи про колишню Америку — напрочуд нагадує наш сучасний політикум. Гадається, автора не цікавлять лаври Кассандри. Він не хотів би бути точним у своїх прогнозах (війни України з Румунією та Росією, деградації влади й населення України, екологічної катастрофи тощо), але застерігає: на жаль, усе це може статися, якщо головні дійові особи світової політичної сцени не змінять правила гри й не прислухатимуться до голосу тверезого глузду. Ця дилогія — концентрація і художня кристалізація небезпечних тенденцій політичного життя України та й усього світу. Все в нас може скластися дуже трагічно. Українська держава й українська людина стоять перед великою загрозою.

Романічна дилогія Юрія Щербака, на думку відомого письменника й доктора фізико-математичних наук Максима Стріхи, має шанс потрапити до низки великих антиутопій, що його відкриває Орвеллів «1984 рік».

«Час смертохристів» і «Час великої гри» Юрія Щербака — це явище, що виходить поза рамки суто літературної події.

Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ
для «Урядового кур’єра»