Шалімовці — так називають учнів легендарного українського хірурга Олександра Шалімова, під чиїм керівництвом ставали на крило нині знані фахівці, які, як і їхній учитель, врятували сотні пацієнтів. До них належить і доктор медичних наук Броніслав Полінкевич, який уже 55 років робить найскладніші операції на шлунково-кишковому тракті. Йому незабаром 80, а він оперує в інституті Шалімова, рятує воїнів АТО в госпіталі прикордонних військ, їздить на роботу на велосипеді, а після операції розслабляється грою в шахи.
.JPG)
— Броніславе Станіславовичу, невже не хочеться відпочити від такої складної професії?
— Не уявляю, що робитиму на пенсії. Адже хірург — це не професія, а спосіб життя. Доки є здоров’я стояти годинами за операційним столом, допомагатиму людям. Колись 85-річний Шалімов сказав мені: «Броню, голова міркує, руки слухаються, але ноги не тримають». І перестав оперувати. Він до останнього дня приїжджав в інститут і був у курсі всіх операцій, які робили його учні, вникав, радив. Радів успіхам: «Як же я не міг до цього не додуматися! А ти молодець — зміг».
— До постійних стресів хірург звикає?
— Так. І що більше операцій, то швидше адаптується. А ось результат зусиль — порятунок людини — це найбільше задоволення в житті, яке нівелює всі переживання. І це не просто слова. Хто його раз відчув, той назавжди залишиться хірургом. Гормон щастя дофамін виробляється, то й відчуваєш ейфорію.
Пам’ятаю, якось викликали мене колеги в інститут отоларингології. В операційній лежить величезний чолов’яга під два метри зростом, усе на шиї в нього вирізали, залишився тільки хребет, судини, нерви та язик. Страшно дивитися. У нього був рак. Дружина плаче: робіть що завгодно, лише б жив. Наше завдання було складним: сконструювати орган, через який він зможе харчуватися. Додумалися до такого: з частини його шлунка зробили стравохід і з’єднали з язиком. Людина вижила. Через деякий час він сам приїхав до нас і прошипів: «Приїжджайте до мене в Білу Церкву, підемо на риболовлю і горілку питимемо». Ось радість!
— Мабуть, більшість випадків — це виклик?
— Хірург — це і винахідник, і конструктор, і слюсар, і ювелір одночасно. Раніше не було досконалої діагностики, тож складно було виявити, яка пухлина і де. Та й нині немає 100% гарантії, що все буде так, як показав апарат. Ідеш на операцію, розрізаєш живіт пацієнтові, а там — неприємний сюрприз. І треба розв’язувати проблему негайно, адже відкласти її на потім, щоб подумати, не виходить.
Пригадую, прийшов чоловік на операцію позбутися виразки шлунка. Тільки відкрили живіт, а там пухлина в кишківнику. Як тут виразку оперувати, якщо людину треба рятувати від раку? Коли він прийшов до тями, сказав: «Якби не нещастя, не було б і щастя». Живе вже 30 років.
— Здається, це зветься майстерністю.
— Усі хочуть жити. Але наше завдання — не тільки врятувати людину, а зробити так, щоб вона могла жити якісно. Щоб добре почувалася й могла горілку пити (сміється).
Хоч був у мене єдиний випадок за всі 55 років, коли довелося натерпітися від пацієнтки. До інституту ця 60-річна жінка потрапила після видалення виразки шлунка. В неї почались ускладнення, не могла ні їсти, ні пити, тихо вмирала. Відкриваю живіт, а там пухлина матки завбільшки з дитячу голову, кіста яєчника з підозрою на рак. Переробив шлунок і видалив пухлини. Жінка почала одужувати, набрала вагу, рум’янець з’явився, почувається добре. А через кілька місяців приходить до мене і каже: «Навіщо ви мені матку вирізали? Не можу тепер почуватися повноцінною жінкою». І зажадала компенсацію 25 000 гривень! Я їй спробував пояснити, що їй потрібно було життя рятувати. Але вона подала на мене в суд. Довелося судитися.
Через деякий час у неї почалась інша хвороба, вже з кишківником. Просить саме мене про оперувати. Я погодився. Після операції каже: «Вибачте! Дайте я вам руки поцілую!» Я відповідаю: не треба, будьте здорові.
Через місяць знову почала писати скарги, подала до суду. Приходжу на суд. Там сидить моя пацієнтка — червонощока, енергійна. Заявляє: Полінкевич мене хотів убити, нехай інститут заплатить мені 350 000 гривень! Запам’ятав її на все життя (сміється).
— У вас 200 наукових робіт, шість патентів на винайдені методи операцій. Яким з них особливо пишаєтеся?
— Ще в 1981 році Олександр Шалімов казав: «Броніславе, починай розробляти новий метод оперування виразки шлунка і дванадцятипалої кишки». У ті часи в СРСР пацієнтам робили резекцію: разом з виразкою вирізали 2/3 шлунка, і після таких операцій 10—30% помирали, а решта все життя мучилися, не могли нормально їсти, ставали імпотентами. Вивчивши всі світові досягнення в цій галузі, ми впровадили методику ваготомії шлунка з перетином блукаючих нервів.
Це дало прекрасний результат! Зберігався майже весь шлунок, смертність знизилася до 0,1% і найголовніше — якість життя людей після операції значно поліпшувалася. Пацієнти могли не дотримуватися дієт і жили звичайним життям. Щоправда, через ювелірність роботи така операція тривала майже чотири години, а не годину. На цьому методі та його позитивних результатах я захистив кандидатську. Під час захисту зал був повнісінький — хірурги хотіли навчитися. Завдяки Шалімову цей метод ми поширили по всій Україні, навчали хірургів на місцях. Згодом я отримав і Державну премію. Нині виразку лікують пігулками, але метод все одно застосовують у певних ситуаціях.
— Ви були друзями із Шалімовим і навіть оперували його. Чи не важко оперувати близьких людей?
— Дуже важко. У нас були сусідні кабінети в інституті, він заходить і каже: «Броню, в мене рак шлунка. Хочу, щоб ти мене оперував». Я не міг відмовитися, хоч розумів, що мені емоційно буде дуже важко.
Дочекалися приїзду ще одного його учня — Валерія Саєнка і почали операцію. Величезне хвилювання, відповідальність і смуток, що така велика людина у важкому стані. Все в нас вийшло, і другові продовжили життя.
— А чому ви вирішили стати хірургом?
— Це моя дитяча мрія. Жив із мамою в селі Лебединці Житомирської області. Батько загинув на війні — згорів у танку, коли мені було сім років. Жили голодно, як і всі колгоспники в той час. Поки мама в полі, я намагався сам якось заробити. Воду возив, сіно. Навіть яблука крав у колгоспному саду, щоб відвезти в Козятин, продати і купити зошити у школу, а мамі — 200 грамів хамси. У нас якщо хамсою в хаті пахло — щастя.
І ось одного разу прибігає моя бабця, голосить: «Дитино моя, був ти без батька, а тепер залишишся і без матері! Її забрали на операцію». У лікарні виходить до мене жінка-хірург у білому халаті, красива така, із золотими зубами, усміхається, заспокоює: не бійся, мама житиме. Я відчув таке щастя!
Тоді й зрозумів: хочу рятувати людей, матерів, щоб не залишалися діти сиротами. Відразу почав добре вчитися, із трієчника став відмінником, отримав медаль, вступив до медінституту в Києві.
— А вашому синові не припала до серця хірургія?
— Ні. Костянтин програміст, у часи перебудови з родиною виїхав до Канади. Коли дізнався, що в Україні війна, а я оперую в госпіталі дуже важких хлопців з АТО, організував збирання коштів. Але допомагають адресно: висилають гроші родині на медикаменти та протези, дзвонять і перевіряють, що отримали. Пишаюся сином.
А мій онук Стасик із дитинства захопився біологією, фізіологією. І вирішив стати хірургом. Гени, напевно. Навчається в медичному університеті в Ірландії. Його запитали під час вступу, чому хоче стати хірургом, а не іншим лікарем. Він відповів, що бути хірургом — це рятувати людину, щодня вдосконалювати майстерність, розв’язувати складні завдання і бути винахідником. Я повністю згоден із цим формулюванням.
— Кажуть, сучасні хірурги більше про гроші думають. Яку пораду дасте молоді, що обере цей шлях?
— Наша молодь — це відображення нашого суспільства. Тому не варто її засуджувати. У якому середовищі наші діти виховуються, з якими цінностями? Зникла цінність життя самої людини.
На жаль, сучасна медицина стає бізнесом: у когось є проблема, а ти пропонуєш послугу її розв’язати. У нас було по-іншому. Ми були фанатами, навіть колегам іноді могоричі пропонували, щоб вони віддали свого пацієнта!
Було цікаво розв’язувати складні завдання, адже результат зусиль — життя людини, самоствердження і відчуття щастя.
Побажав би молодим знайти своє покликання. Рятувати — це задоволення і водночас величезна відповідальність. Гроші не зможуть дати спокою, якщо пацієнт помре, і щастя — якщо він виживе і стане здоровим.
— Може, в задоволенні від роботи секрет вашого дієвого довголіття?
— Мабуть. На будь-який стрес у мене завжди є позитивні емоції — мої здорові пацієнти. Намагаюся вести активний спосіб життя. Не курю. Встаю о 6.00, роблю зарядку 30—40 хвилин. Їм багато грубої їжі — каші, салати, м’ясо. А ось регулярно харчуватися не виходить. Тож частенько без обіду (сміється).
— Кажуть, що ви їздите на роботу на велосипеді.
— Буває (сміється). У теплу пору. Шкода, що немає доріжок, як у Європі. Їдеш дорогою — сигналять. Та й велосипед не залишиш біля інституту — потрібно нести в кабінет. Але вірю, що скоро з’явиться інфраструктура і люди зрозуміють, що на роботу на велосипеді їздити корисно і стрес знімає.
— Після операцій як розслабляєтеся — п’єте алкоголь?
— Можу іноді випити. Але надаю перевагу грі в шахи. У нас в інституті Шалімова шаховий гурток створився (сміється). Увечері навіть турніри серед хірургів відбуваються. Засиджуємося. Дружині доводиться кликати додому.
— Кажуть, що за кожним великим чоловіком стоїть велика жінка.
— Я щаслива людина. Ми з Регіною Миколаївною живемо разом 56 років, вона мене розуміє й підтримує, хоч і каже, що я фанат. Іноді свариться. Бувало, що збирала валізи. Вийде за двері, постоїть і повертається.
А тепер коли що кажу їй: треба було в молодості кидати, зараз пізно. Ми з нею однолітки. Регіна хороший терапевт, ми з нею разом працювали в Африці, багато подорожували. Вона мій друг. Шкода, що через мою постійну зайнятість їй довелося взяти на себе всі турботи про родину та будинок, навіть ремонти робити самій. Якось вона пожартувала, що якщо в жінки чоловік хірург — у неї немає чоловіка (сміється). Але я її люблю і поважаю.
— Філософія вашого життя?
— Скажу словами мого улюбленого Омара Хайяма:
Поруч мене — красуня,
а в серці — весна.
Вволю хліба Всевишній послав
і вина,
М’яса добрий кавалок
і дах від негоди...
То навіщо нам розкіш,
навіщо вона?
Вікторія КУЛАКОВСЬКА
для «Урядового кур’єра»
ДОСЬЄ «УК»
Броніслав ПОЛІНКЕВИЧ. Народився 1936 року на Житомирщині. Закінчив Київський медичний інститут. Працював хірургом, завідуючим хірургічним відділенням в місті Єнакієвому Донецької області, у Броварській центральній районній лікарні, в Малі та Нігерії. Лауреат Державної премії України. Доктор медичних наук, професор.