75-РІЧЧЯ ЗАГИБЕЛІ КОРАБЛЯ «ГРУЗІЯ»
ПОГЛЯД. Героїчну оборону «города руской слави» і в роки Кримської, і Другої світової вели не лише переважно силами українців, а й фактично на ентузіазмі самих його захисників. Зокрема, у 1941 році тільки ініціатива командування Приморської армії, яку незадовго до цього перекинули на півострів з-під Одеси, врятувала Севастополь від здачі ворогу ще в листопаді 1941-го. Воїни-одесити не рвонули вслід за основними силами Червоної армії, що відступала в напрямку рятівної Керчі, а організовано відійшли до головної бази Чорноморського флоту, забезпечивши її стійку оборону на суходолі.
Однак флотське командування, вже доповівши про неможливість утримати Севастополь силами моряків, не дуже зраділо приходу піхотинців і вивозило артилерійські снаряди з не вразливих для ударів німецької авіації складів, розташованих у глибоких штольнях. У 1941 році замість запланованих 8 тисяч тонн до портів Новоросійська, Поті і Батумі відправили аж 15 тисяч тонн боєприпасів, а на початку 1942-го — ще 17 тисяч.
Уже навесні стало зрозуміло, що поспіхом вивезені снаряди не лише марно псуються просто неба під впливом опадів і солоного морського повітря, а й катастрофічно потрібні захисникам Севастополя. На початку червня в обложеному місті на кожну гармату припадало 20—50% штатного боєкомплекту, через що снаряди довелося доставляти назад не лише кораблями, на які полювала ворожа авіація, а й підводними човнами і транспортними літаками.
Саме тоді загинув пасажирський лайнер «Грузія», на початку війни переобладнаний у санітарний корабель. На його бортах намалювали велетенські червоні хрести на білому тлі, хоч насправді судно перевозило не лише поранених, а й військові вантажі, що категорично заборонено міжнародними конвенціями про Червоний Хрест. Навіть в останній рейс із Кавказу до Севастополя корабель вийшов із 708 бійцями і командирами, які мали поповнити лави захисників міста, і 526 тоннами боєприпасів.
Невдовзі «Грузію» виявили німецькі літаки і скинули на неї півтори сотні бомб і 8 торпед, що лише пошкодили теплохід, який зумів дістатися до Севастопольської бухти. Уже під час причалювання чергова атака п’ятьох ворожих бомбардувальників стала вдалою, і детонація снарядів в одному з трюмів буквально розірвала судно навпіл, знищивши майже всіх на борту.
Однак потреба в боєприпасах була такою великою, що водолази під обстрілами і бомбардуваннями зуміли підняти із затопленого корабля 38 тонн снарядів, заплативши за них вісьмома життями. Це варто знати, аби належно оцінити, що разом зі звичайними боєприпасами на борту «Грузії» були… хімічні снаряди і бочки з бойовими отруйними речовинами.
Саме через них підняте з дна у 1948 році судно не відправили на переплавку, а відбуксирували до Козацької бухти і знов затопили. Наприкінці 1950-х рештки «Грузії» спробували знов підняти і відбуксирувати разом з небезпечним вантажем у трюмах якнайдалі від берега, однак це вдалося зробити лише з носовою частиною.
Виникає цілком логічне запитання про мету відправлення до Севастополя хімічної зброї замість звичайних снарядів, яких там катастрофічно бракувало. Найімовірніша відповідь у листуванні між Сталіним і Черчиллем навесні 1942 року, де прем’єр Великої Британії пише: «Я створив колосальні запаси газових бомб для скидання з літаків. Ми почнемо їх використовувати для ударів по об’єктах у Німеччині, щойно ваші армія й народ зазнають нападу подібними засобами».
В умовах катастрофічних поразок Червоної армії на всіх фронтах, що стали очевидними на початку літа 1942 року, масштабна хімічна війна англійської авіації проти великих промислових центрів Третього рейху видавалася Сталіну вельми бажаною. Судячи з прозорих натяків у листі Черчилля, той теж не був проти отримати легітимний привід для використання накопичених запасів бойових газів.
Вагомий аргумент, що доставлені «Грузією» хімічні боєприпаси було призначено виключно для масштабної суперсекретної провокації, — те, що в обложеному Севастополі хімічна зброя вже була. Її запаси перед здачею міста ворогові червонофлотці завантажували на шхуну «Папанінець» і топили у бухті Козацькій, за наказом вищого радянського командування перетвореній на підводне звалище бойових отруйних речовин.
150 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ КАРЛА МАННЕРГЕЙМА
Бандити толерантності не розуміють
УРОК. «Незгода у власних лавах страшніша за ворожі мечі, а внутрішні чвари відчиняють двері іноземним загарбникам», — написав у політичному заповіті Карл Маннергейм. Саме під його командуванням маленька Фінляндія, якій у 1939 році всі радили погодитися на територіальні поступки СРСР, зуміла перетворити заплановану Сталіним «маленьку переможну війну» на холодний душ для агресора, впевненого в безкарності.
155 РОКІВ АРЕШТУ АНДРІЯ КРАСОВСЬКОГО
Полковник у вишиванці
ПАРАЛЕЛІ. Призабутий нині рух «хлопоманів» виник під впливом пророчого Шевченкового слова, що нагадало всім чистим совістю і сумлінням жителям «юго-западних» губерній про Україну і законні права її народу. Найчисленнішою етнічною групою серед інтелігенції, яка поклала сили і життя на служіння українству, на перших порах стали не зросійщені малороси, а поляки.
Напрочуд промовисте і повчальне обґрунтування свого вибору залишив історик Володимир Антонович: «Доля хотіла, щоб я народився в Україні шляхтичем. Однак я побачив, що поляки, які живуть в Україні, мають перед судом власного сумління лише два виходи: або полюбити народ, серед якого вони живуть, та невсипущою працею і любов’ю спокутувати все зло, заподіяне народові, котрий вигодував покоління вельможних зайд-колоністів, якому ці зайди платили презирством і зневагою; або переселитися в польську землю, щоб визволитися від сумного докору, що я також зайда-колоніст».
Аналогічним вибором керувався росіянин Андрій Красовський, чий родовід походить із дворян Орловщини. Герой провальної для Росії Кримської війни 1852—1856 років дослужився до чину полковника і через численні поранення «до поправки здоров’я» його приписали до Київського кадетського корпусу. На відміну від зайд-москалів, Красовський не лише старанно переймав звичаї, побут і мову краю, що став для нього рідним, а й не був байдужим до долі України й українців.
Смертним гріхом полковника стали листи до солдатів із закликом не стріляти в селян, які навіть не повстали, а всього-на-всього відмовилися підписувати так звані уставні грамоти про вихід із кріпацтва без права на землю. Цивільного у вишиванці, який міг бути причетним до підкидання листівок, упізнали підпоручик Карагодов і фельдфебель Євстигнєєв, а обшук за місцем проживання Красовського підтвердив його злочин.
11 серпня 1862 року військовий суд виніс вирок: позбавити всіх чинів і звань та розстріляти. Через 75 днів очікування в камері смертників полковника вивели на плац Києво-Печерської цитаделі, де із засудженого перед вишикуваними в каре військами зірвали еполети і нагороди, натягнули на нього саван і, прив’язавши до стовпа на ешафоті, імітували розстріл.
Присутня на страті дружина Красовського збожеволіла і незабаром померла, а злочинця повідомили про царську «милість» — заміну смертної кари 12 роками каторги. Відправку в’язня з Києва запланували на 2 листопада, але коли дізналися, що студенти університету закликали киян перетворити проводи чергового етапу каторжан на маніфестацію підтримки полковника-хлопомана, «державного злочинця» погнали до Сибіру таємно і без розголосу.
Через шість років каторги Красовський спробував утекти, залишивши записку, що не вважає себе підданим Росії й боротиметься з панівною в ній тиранією з-за кордону. За особистим розпорядженням царя-«визволителя» Олександра ІІ пошуки втікача стали справою державної ваги.
25 червня 1868 року тіло Красовського знайшли в тайзі. За однією з версій, він залишив передсмертну записку: «Краще померти, ніж здатися ворогу живим». Полковник-хлопоман найвищою ціною довів, що справжня честь не у прислужництві черговому царю та імперським інтересам, а в чесному служінні народу, серед якого живеш. Такого б розуміння призначення справжньої еліти всім нині сущим в Україні незалежно від звань, посад і національного походження.
135 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ІГОРЯ СТРАВІНСЬКОГО
«Священна весна» українського композитора
ГОРДІСТЬ. «Ми у Європі знаємо лише одну Русь — Київську», — писав свого часу Вольтер у листі до Катерини ІІ. Це повною мірою стосується написаної композитором Ігорем Стравінським музики до балету «Весна священна» з авторським підзаголовком «Картини язичницької Русі». Тим більше, що її творець і за походженням, і за відчутними у його творах фольклорними мотивами українець.
Студент юридичного факультету Петербурзького університету, до якого Стравінський вступив за наполяганням батьків, за порадою музичного наставника Миколи Римського-Корсакова не став вихованцем консерваторії, що вберегло його оригінальний талант. Написані геніальним самородком у волинському місті Устилузі «Жар-птиця», «Петрушка», «Весна священна» принесли митцю всесвітню славу. Спершу вони викликали неоднозначне сприйняття, адже шокували публіку і музикознавців авангардизмом.
Глибоко символічно, що «видатний російський композитор», як називають Стравінського в Росії, з 1910 року фактично емігрував. Митець ні від кого не приховував, що зробив це заради свободи творчості, хоч аж до початку Першої світової війни постійно приїжджав до рідного Устилуга, який вважав «райським куточком», де йому найкраще працювалося.
Матеріал підготував Віктор ШПАК,
«Урядовий кур’єр» (ілюстрації надані автором)