Селище Вишнівець, що на Тернопільщині, туристи знають передовсім через тутешній замок-палац. Залишилися тут донині й рештки англійського парку та майже трьохсотлітній бук — дерево щастя. Князь Михайло Мнішек був до безтями закоханий у свою другу молоду дружину Уршулю. Щодня їй присвячував власні вірші. Вона ж замовляла для парку нові скульптури з обов’язковим написом: «Коханому Михасеві, який зробив мене найщасливішою жінкою у світі». 

Коли на початку минулого століття новітні вандали знищили скульптури, залишилися самі постаменти з написами. Люди, які приходили сюди, читали цей текст і заливалися сльозами — так зворушувало їх чуже щастя.

На набережній Тернопільського ставу ковалі, проводячи свій фестиваль, майже п’ять років тому викували з металу для міста дерево щастя. Урочисто його відкрили й водночас започаткували нову традицію: кілька пар закоханих закріпили на рукотворних гілочках замки-колодки й викинули ключі в озеро, аби їхнє кохання та родинне щастя ніщо не могло зруйнувати. На замках написали маркером чи вигравірували власні імена, що, як правило, рівняються любові або життєвій парадигмі «серця поєднали навіки!»

«Хай пристрасть ллється через край, хай почуття вирують», — прочитав і такі слова.

Пристрасті й справді завирували, але у написах на дереві щастя. І чи не найчастіше вже роками починаються вони з «хочу». Хтось виклав своє сокровенне «Хочу знайти свою любов», хтось за найбільше щастя в житті вважає авто. Знайшлися й такі «писаки», які поряд із піднесено-прекрасними поривами душі обов’язково показали свій надто приземлений рівень розвитку, а то й пряму нецензурну лайку, приниження людської гідності. Серед «прикрас» упродовж п’яти років можна було побачити що завгодно: поліетиленові торбинки, дешеву біжутерію, носові хустинки, шкарпетки, паперові серветки...

Читав: психологи стверджують, що треба з п’ять років, аби подружжя адаптувалося, звикло одне до одного. Чомусь сумніваюся, що тернопільці нарешті через п’ять років від часу появи на набережній кованого дерева щастя приймуть його як символ вірного кохання й міцності шлюбу, а не як об’єкт засмічення — словесного, морального й усякого іншого непотребу.

Із відповідальністю та серйозністю у створенні нових сімей теж не все гаразд. Тут воістину половина саду квітне, половина в’яне. Начальник відділу державної реєстрації актів цивільного стану Тернопільського міського управління юстиції Ірина Шлюсар каже, що весіль тернополільці справляють багато. Це не може не тішити. Заробітчанство, навчання іноземних студентів у тернопільських вишах — чинники, які сприяють активності у створенні інтернаціональних сімей. Здається, немає у світі країни, де б наші краяни не звили собі родинне гніздечко. Але чи так уже й вивіряють на міцність своє кохання пари, які стають на весільний рушник? Скажімо, торік 1983 пари поєднали свої долі. Але вражає інша цифра: 957 — розлучилися. Отже, майже половина засмітила-таки подружнє життя й власну долю, напилася гіркоти емоцій, образ, розчарувань.

Причин (об’єктивних і суб’єктивних) для розлучень завжди чимало: подружня зрада, не зійшлися характерами, завищені матеріальні прагнення, а то й просто неготовність звалити на власні рамена важку ношу сімейних обов’язків-турбот. Зрештою, в ці тонкощі згодом втручається суд і виносить рішення. Розривають шлюб і у відділі державної реєстрації актів цивільного стану. Щоправда, лише за взаємною згодою вчорашніх закоханих і за умови, що не мають неповнолітніх дітей. Торік майже 248 пар роз’єднали долі там, де і поєднували їх. Звідки взятися за короткий час такій сильній остуді, безвідповідальності?!

Чи багато, скажімо, тернопільців розривали шлюби впродовж минулого століття? Свого часу мене зацікавило це запитання. Тоді у відділі державної реєстрації актів цивільного стану мені повідомили, що до 1945 року в місті розлучень майже не було. Небагато їх зареєстрували, якщо порівнювати з теперішніми показниками, навіть у 1970—1980 роки. Невже у родинах не було конфліктів, непорозумінь, без яких подружні стосунки не обходяться? Звісно, були. Але вони були неістотні порівняно із сімейними цінностями, християнськими засадами, відповідальністю за любов, дітей, рідних. Розлучення завжди було ганебним явищем. Пам’ятаймо про це! Бережімо чистим своє кохання, не засмічуймо його, душу й життя! Бо ж як і триста років тому, так і тепер, людське єство прагне єдиного — кохання, що ототожнене зі щастям.