До неба пана Олександра вабило з дитинства. «Пам’ятаю, як на кожні літні канікули вже з п’ятого класу нас відправляли косити горох або на інші польові роботи. І мабуть, хтось з обласного начальства регулярно пролітав над нами, щоб стежити за виконанням робіт. Відтоді я й зацікавився авіацією. Усе думав, як це — летіти в тому вертольоті?» — згадує Олександр Васильович. У військкоматі він твердо заявив, що хоче бути льотчиком.
Щоб вивчитися на льотчика, за радянських часів потрібно було їхати у неблизький світ. Скажімо, Олександрові — до Саратова.
— А я ж в українській школі навчався, а екзамени російською, — розповідає полковник. — На математиці й кажу, що можу тільки українською відповідати. Викладачі погодилися: я наче все правильно відповів, а отримав трійку. За фізкультуру — четвірку, бо в школі не було спортивного залу, і взимку ми здебільшого в шашки грали. Було важко в незнайомому місці прижитися.
Страшні казарми, старезні скрипучі двоповерхові ліжка, моторошно темні приміщення — таке жахіття здивувало Олександра, хоч він не із заможної родини. На щастя, відкривали льотне училище в Уфі й набирали студентів з усіх вишів СРСР. Новоспечений абітурієнт одразу погодився. Хоч як далеко від малої батьківщини занесло парубка здобуття вищої освіти, та училище в Уфі було новенькою іномаркою порівняно з доісторичним саратовським тарантасом, що, очевидно, й притлумило сум.
Після навчання Олександр Венгер повернувся в Україну і служив спочатку на Прикарпатті, а із настанням незалежності перебрався у Вінницьку область, ближче до рідних. У селищі Вапнярка сформували полк із військовослужбовців, що служили у Південній групі військ (Угорщина) колишнього Союзу, куди й потрапив Олександр на посаду льотчика-штурмана.
У двотисячних спробував себе в науці. Після закінчення Академії сухопутних військ та ад’ютантури викладав застосування інформаційних технологій.
— Думав, у науці від мене буде більше користі, але щоразу, коли чув гудіння гвинта, розумів: не можу бути льотчиком на землі. Відтоді вирішив: служитиму тільки там, де зможу літати!
У 2009-му Олександр Васильович був у складі української місії ООН в Ліберії. Варто згадати, що за її допомоги в цій країні (після спалаху лихоманки Ебола) пройшли вибори, і тепер там панує мир. Уже звичні для української місії тропічний клімат, малярія, дощі й бездоріжжя не злякали й Олександра. Він пишається досвідом, здобутим у Ліберії, і підготовкою льотного складу.
— Здебільшого ми перевозили вилучену в населення зброю до місць утилізації та охороняли кордон, інколи проводили медичні евакуації, — розповідає полковник. — Завдяки місії наш 56-й вертолітний загін був цілком підготовленим до бойових дій. Усі, хто повернувся з Ліберії, і всі, хто поїхав з наступною ротацією, були в АТО. Минула ротація одразу після приїзду потрапила в саме пекло війни — червень-липень 2014 року. Уже після підписання мінських домовленостей напруга спала. Коли я командував відділом армійської авіації АТО торік в жовтні-грудні, то було більш-менш спокійно.
Як і в Ліберії, вертолітні загони в АТО займалися медичною евакуацією, перевезенням різних вантажів, повітряною підтримкою військ.
— Гелікоптери незамінні у важкодоступних районах, — розповів полковник авіації. — Ми пробираємося туди, куди жодна техніка не заїде. Робили це в Ліберії, робимо і тут, на Батьківщині. Але це не означає, що ми важливіші навіть за тих, хто просто привозить продукти. Кожна посада (і тилова, і фронтова) важлива. А від тих, хто тільки когось критикує (військовий — цивільних, солдат — командирів), користі мало, сама смута. Як кажуть, лає той, хто сам не пробував.
Разом з Олександром Васильовичем воює його дружина, яка називає себе «солдатом диванної сотні». Вона атакує ворожі соцмережі, намагаючись друзям і знайомим відкрити очі на справжні інтереси Росії. Донька, хоч і обрала фінансово-економічний професійний шлях, навчається на військовій кафедрі, чим батько-полковник безмірно пишається. У сина ж власна війна, в якій уся родина його підтримує. Інвалід дитинства, він разом із батьками обстоює власну незалежність у школі, лікарні, суспільстві. Здобуваючи маленькі перемоги на синовому фронті, Олександр Васильович вірить і у велику всеукраїнську перемогу. І вдома, і на роботі девіз родини Венгерів: «Не падаємо духом, працюємо, бо правда на нашому боці».
— Я звичайний сільський хлопець. Виконую свою роботу. Хочу жити літаючи, — сказав про себе наприкінці розмови полковник армійської авіації ЗСУ Олександр Васильович Венгер. І скромно промовчав про нагороду — орден Богдана Хмельницького ІІІ ступеня за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені в захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі, бо героєм себе досі не вважає.
Ольга ГОЛОВКО
для «Урядового кур’єра»