ДАТА 

Сьогодні виповнилося б 100 років від дня народження письменника Михайла Стельмаха
 

                                   
Їду в Дяківці Вінницької області — рідне село письменника. Хочу чути землю, живу для його героїв. Хочу побачити, де народився лауреат найпрестижніших радянських премій, Герой Соціалістичної Праці, депутат Верховної Ради СРСР кількох скликань. Його твори, наповнені значущою і гострою проблематикою, були незручними для влади і тому довго йшли до читача. Письменник відверто казав про бюрократію, відсутність демократії в колгоспах, про сирітські долі... Першим в літературі сказав про голодомор 1932—1933 років. Звісно, він був людиною свого часу і майже піввікову історію українського села подав з присмаком соціалістичного реалізму. Але зробив це так, що і тепер неймовірно цікаво: що він, зі своїм талантом, написав би про сьогодення села?

Щиро з простими людьми

За кілька сотень метрів від автодороги державного значення стоїть у Дяківцях невелика хата, за якою дбайливо доглядають земляки відомого українського письменника і фольклориста. На день мого перебування в селі майстри закінчували замінювати на ній дах. Вона невелика — спальня, кухня і комірчина. Власне, за стару хату старша клуня. В автобіографічному творі «Щедрий вечір» письменник згадує, що тяжкі часи настали для його родини після смерті дідуся і бабусі, бо розподілили спадщину. Дідова хата дісталася батьковим братам, її по частинах розібрали і на возах порозвозили. А Панасові дісталася клуня і вони в ній жили, поки збудували хату. Ще тоді клуня поросла мохом, але і тепер стоїть. До садиби також входить сад та город. Ця земля була казковою для малого Михайлика, який звідси вперше бачив, як летять гуси-лебеді, струшуючи на землю бентежні звуки весняних дзвонів...

Для малого Михайлика рідна садиба була казковою. Фото автора

Любов до рідної землі Михайло Стельмах зберіг на все життя. Сусіди розповідають, що він був простим і добрим. Коли приїжджав у село, любив розмовляти з селянами, з усіма дядьками здоровався за руку, розпитував про життя. А начальство саме приходило в його двір. Скільки пісень, дум, казок, прислів’їв, приказок, дотепів чула стара клуня! Він збирав старших людей, накривав стіл в садочку, вони йому співали, розказували все, що знали. Він скарби народні записував як науковий співробітник Інституту мистецтвознавства, фольклору й етнографії та зберіг їх для прийдешніх поколінь у своїх працях.

У центрі села я поцікавився у двох чоловіків щодо Стельмаха.

— Скупий був. Будучи депутатом Верховної Ради, дороги навіть до себе не зробив, — сказав один.

— А мені 50 карбованців дав, — приєднується до розмови другий. — Тоді артисти в селі ставили його виставу «Кум королю», ну а ми, діти, гралися біля школи. Мене, найменшого, він покликав, запитав, чий я, і каже: «А, Данилів... На, синок, купиш собі щось»...

Із Дяківців Стельмах першим здобув вищу освіту. Він любив своє село, людей, прогулянки лісом і риболовлю. Не забув про школу. Раніше вона розміщувалася в кількох хатах. Тож у 1961 році, отримавши Ленінську премію, він одразу клопочеться, щоб почали будувати школу. Зі слів директора державного літературно-меморіального музею М. Стельмаха Оксани Голованюк, його коштом було закуплено камінь і зроблено фундамент. Методом толоки звели перший поверх будівлі, а далі, за його наполягання, підставила плече область. «Купував для школи олівці, ручки, книжки, зошити. У повоєнні роки допомагав бідним, особливо тим родинам, де не було годувальника, сиротам. Люди згадують, що він декому навіть чоботи привозив», — завважила вона

Квиток письменника.

На кутку, де жив Стельмах, добре слово сказали про нього. «Ми дружили з його меншими дітьми Дмитром і Мартою, які тут певний час до школи ходили. Михайло Панасович завжди привозив подарунки, на сукню колись мені дав. А отримавши Сталінську премію, моєму дідові і бабі виплачував пенсію по 7 карбованців у місяць. Коли мені треба було зробити складну операцію, написала йому листа. Відразу відгукнувся. На кутку його всі любили. Люди з села приходили, родичі, чим міг допомагав. Усі премії відзначав тут», — каже Надія Масляна.

У Надії Любченко, яка у 1963 році на урочистому відкритті школи зав’язала піонерський галстук письменнику-сусідові, поцікавився, чи писав би він романтично про теперішнє село. «На той час люди були добріші, може, тому про них так гарно писав. А тепер добрі люди перевелися», — сказала вона.

Безсмертні  і тепер орють

З часу навчання у виші добре пам’ятаю, що письменник негативних персонажів робив дрібними, а позитивних не фотографував, але творив — величними і красивими, щоб, певно, вони прокладали шлях у завтра. За останні роки Дяківці набули нових ознак, зокрема виросли магазини, ресторан, кафе-готель, заправки... То яке сьогодення села?

— За господарства людям робота була, зарплата. А тепер на фермі вовки виють, тракторний стан в оренду турки взяли. Вони хліб там печуть, пилорама працює, — розповідає пенсіонер Степан Кондратюк.

— З роботою складно. Тому молодь в чарку заглядає, а здебільшого їде на заробітки. Так, на 437 чоловік працездатного віку влаштовані тільки 169, майже половина населення пенсіонери, з 683 дворів 180 пустує. «Село сьогодні занепадає, і немає надії, щоб щось змінилося», — так думає Оксана Голованюк.

Людина і земля були темами, довкола яких письменник завжди обертався. В його творах та в його уяві малювалося ідеальне суспільство. Гармонія душі, природи, взаємин між людьми. Одначе коли село розкріпачили і постало питання громадянської відповідальності кожного, то змальований ним ідеальний керівник господарства Марко Безсмертний (роман «Правда і кривда»), до образу якого мали всі наближатися, залишився у своєму часі. Власне, і за соціалізму Безсмертного змішували з землею, хоч патріотичне ствердження життєвого духу, немов добірне зерно, таки проростало.

«Його покоління відповідає тим образам, які він створював. Я згадую своїх батьків і дідів, для яких земля була святою. Вони нас теж цього вчили і хоч трохи в своїх душах ми це маємо. А сьогодні… Батьки на заробітках і на базарах. Школа намагається виховувати, але дома дитина включає телевізор, а там пиво, цигарки, шоу.  У нас відсутнє моральне виховання...» — сказала Оксана.

Красиве двоповерхове приміщення літературно-меморіального музею, який був відкритий 24 травня 1989 року, розміщене обабіч траси. Їдуть з Вінниччини школярі на екскурсію у Меджибіж Хмельницької області, заодно і до музею завертають. У рік його відвідують півтори тисячі екскурсантів. Діти за шкільною програмою вивчають автобіографічні повісті Стельмаха «Гуси-лебеді летять» та «Щедрий вечір», тому з ними легко спілкуватися, проводити конкурси. Великий доробок у нього віршів для дітей, казок. «Чомусь, на жаль, ця сторінка його творчості мало пропагується», — зазначила О. Голованюк. А ще розповіла, що кожний твір письменника дуже болісно йшов до друку. Так, роману «Чотири броди» кілька років не давали ходу та багато сторінок з нього вилучили. Проте Стельмах боровся і переміг. Надрукували і відзначили премією ім. Т. Шевченка.