88-річний рівнянин Петро Рябчук — один із наймолодших. А у квітні 1944-го йому щойно виповнилося 18. Втім, він так чітко пригадує ті події, ніби це було вчора:

— Той Гурбенський котел і досі кипить у моїй душі, бо таке не забувається. Навесні 1944-го саме розпочався призов до радянської армії. УПА натомість розпочала свою мобілізацію: звісно, що я пішов до Гурбенського лісу, бо, як і мої товариші, щиро сподівався, що ми зможемо відстояти свою державу Україну.

До з’єднання УПА-Південь входило близько 3 тисяч бійців, до них долучилися й ми, місцеві селяни, щойно мобілізовані, неозброєні й не підготовлені до бойових дій — усього майже 2 тисячі. Вважалося, що зброю ти повинен здобути сам. А супротивники мали танки, БТРи, кукурудзники…

Спочатку вони вимагали від упівців здатися: погрожували, залякували — одне слово, вели інформаційну війну. Та ніхто з нас туди не йшов для того, щоб здаватися. Кілька атак ми відбили: скажімо, з кулемета збили кукурудзник, який упав на ліс і загорівся. Тож 24 квітня, третього дня Великодня, радянські війська почали генеральний наступ.

Бої тривали всюди

Найбільший удар припав на північно-східний відтинок оборони, який займав курінь Сторчана. Тут у нерівному бою загинули курінний Сторчан, четверо старшин і 60 повстанців. Тим часом ми створили другу лінію оборони, бої тривали на всіх її ділянках. І тільки надвечір радянським військам вдалося оточити півтори тисячі повстанців у так званий Гурбенський котел і захопити Гурбенську гору. А коли війська НКВС почали вечеряти, наші командири шукали вихід із ситуації, адже чудово розуміли, що сили нерівні. Тому наша розвідка посилено працювала.

Кілька сотень повстанців змогли прорватися в бік Карпат і, зрештою, дійшли аж до Австрії, частина людей відійшла в бік Славути, ще частина зуміла прорвати, здається, мертве кільце оточення. Щоправда, ціною неймовірних зусиль і втрат, насамперед серед неозброєних і цивільних жителів навколишніх сіл.

Після того прориву я прийшов до тями, спертий спиною під деревом: поруч нікого нема, а на мене летить запінений кінь і тягне по землі мертвого вершника.

Шукав можливості, як дійти додому. І що ви думаєте? Тих 30 кілометрів до свого рідного хутора Грудка, що в Острозькому районі, я йшов 7 днів — боявся потрапити комусь на очі. Брат тоді нарахував на моїй шинелі 7 дірок від куль.

І хоч радянські війська відтіснили повстанців, вони так і не досягли основної мети — ліквідувати оточені групи УПА. Повстанці не лише дали гідний бій досвідченим, до зубів озброєним частинам НКВС, а й зберегли основні сили.

Питання втрат у тій битві й досі залишається дискусійним, адже обидва боки подають різні дані. Так, у звіті ВВ НКВС ідеться про те, що «в районі лісів Крем’янеччини від 21 до 28 квітня 1944 року ліквідовано 1076 вояків УПА, власні втрати — 11 вбитими, 46 пораненими».

Повстанські ж джерела подають інші цифри: «У тих боях вбито понад 990 більшовиків і понад 900 поранено. Наші втрати — 150 вбитих і 60 поранених. Виведено з ладу 4–5 ворожих танків». Так пише командир південної групи УПА–Північ Петро Олійник («Еней»). Ці розбіжності засвідчують, що війська НКВС намагалися перевищити втрати УПА, а керівництво повстанців замовчало втрати серед новомобілізованих.

Не ділять  на своїх і чужих

Місцеві селяни вночі таємно ховали тіла повстанців. Могили позначали гіллям та камінням. А на Великдень та у Провідну неділю приносили туди крашанки й садили барвінок. Згодом на могилах поставили хрести і збудували капличку.

Першими дослідниками битви стали місцеві краєзнавці Ігор Марчук та Олег Тищенко, які створили книжку «Гурби: квітень 1944-го». Саме вона лягла в основу однойменного документального фільму.

А скільки тіл знайшли в Гурбенському лісі за незалежності України! Їх уже не ділили на чужих і своїх — просто перенесли до тут-таки зведеного пантеону пам’яті та слави. Поряд збудували чоловічий монастир. Ми ж бо чудово розуміємо: шлях до примирення нації лежить через прощення. Та якби не було їх, безстрашних героїв, що наважилися вступити в нерівний бій за Україну, то, може, не було б і Небесної Сотні, герої якої, як тоді легендарний курінь Сторчана, своїми тілами проклали дорогу до нової України.

Принаймні Петрові Рябчуку нинішні події дуже нагадують тодішні.

Хто від минулого квітня не бував на Гурбах, приємно здивується темпами будівництва Свято-Воскресенського храму на території Гурбенського чоловічого монастиря. Заходи, приурочені  70-річчю битви під Гурбами, розпочнуться з молитви за душі тих, хто поліг з Україною в серці. Усі, хто захоче, відвідають музей-криївку УПА і переглянуть масштабну реконструкцію того історичного бою. 

ДОВІДКА «УК»

Сили повстанців під Гурбами разом із мобілізованими неозброєними селянами становили 5 тисяч бійців, чисельність бойових відділів не перевищувала 3—3,5 тисячі вояків. В арсеналі південної групи УПА було дві батареї гармат різних систем і кілька мінометних ланок, окремі курені мали протитанкові рушниці.

Сили внутрішніх військ НКВС мали щонайменше семиразову перевагу: за різними даними, налічували від 20 до 35 тисяч. Сюди входили 4 бригади, частини червоної армії, авіація, броне поїзди, 15 легких танків, полк кінноти.