75 РОКІВ ЗАГИБЕЛІ АНДРІЯ ЖЕЛЕХОВСЬКОГО
ПАРАЛЕЛІ. Видатний український вчений у галузі електричних явищ, засновник Української асоціації фізиків та співзасновник Українського фізико-технічного інституту і викреслений з історії Вітчизни «ворог народу» і «фашистський спільник» — це дві іпостасі Андрія Желеховського. Завдяки його подвижництву тодішня столиця України Харків, де більшовики навіть університет реорганізували у педінститут, повернув собі статус наукового центру.
Єдиний злочин Желеховського — те, що після початку радянсько-німецької війни він не виїхав у евакуацію, а після окупації Харкова рік пропрацював ректором місцевого вишу. Цього вистачило, щоб сталінські визволителі заарештували науковця і чи то розстріляли його, як стверджували емігрантські видання, чи то замучили до «природної смерті», як вказано в офіційній довідці про реабілітацію «за відсутністю складу злочину».
На відміну від сталінських часів, коли навіть викладацька робота на окупованій землі вважалася зрадою, нині реєстром патріотів України, вбитих путінськими найманцями і доморощеними сепаратистами, і встановленням прізвищ їхніх катів займаються волонтери, а не відповідні державні служби. Цей зворотний бік гуманізму по-українськи жахає не менше, ніж сталінська жорстокість.
Завдяки подвижництву Андрія Желеховського тодішня столиця України Харків повернув собі статус наукового центру.
100 РОКІВ ЗАПРОВАДЖЕННЯ ПРОДОВОЛЬЧОЇ ДИКТАТУРИ
Ленінські жниварі з кулеметами
ТЕРОР. Упродовж десятиріч радянським громадянам розповідали, яким благодіянням був декрет про землю, ухвалений 8 листопада 1917 року ІІ всеросійським з’їздом рад. Під цим документом стоїть підпис Леніна, хоч сам він вважав роздачу панських земель селянам вимушеною і тимчасовою поступкою. Ще у «Квітневих тезах» вождь проголосив, що «маємо добиватися створення з кожного конфіскованого поміщицького маєтку великого взірцевого господарства під контролем рад бідняцьких депутатів». Отож колективізація села, жертвами якої стали мільйони загиблих під час Голодомору хліборобів, — втілення в життя саме ленінських планів.
Метою Леніна був не добробут селян, а створення надійного джерела постачання продовольства, за яке не потрібно нікому платити.
Першим експериментом на цьому шляху стала так звана продовольча диктатура, офіційно запроваджена 9 травня 1918 року спільним декретом раднаркому і всеросійського центрального виконавчого комітету «Про надання наркому продовольства надзвичайних повноважень з боротьби із селянською буржуазією, яка ховає хлібні запаси і спекулює ними».
Цей документ оголосив «буржуями» всі селянські родини, які мали запаси зерна, і зобов’язав продати державі «лишки» збіжжя за «твердими цінами». Це фактично означало безплатне вилучення хліба в обмін на так звані радянські гроші, які майже нічого не коштували на ринку. Для тих, хто намагався уникнути продажу продовольства, декрет встановлював не менш ніж 10 років тюрми та конфіскацію всього майна. Донощикові, який допоможе знайти зерно, влада обіцяла виплатити половину його вартості у «твердих цінах».
Ще до формального оголошення продовольчої диктатури, яка фактично була узаконеним пограбуванням селян, її вже застосовували в Україні. Зокрема, російська 3-я «революційна армія», яка у грудні 1917 року окупувала Харківщину, лише за період із 19 до 26 січня 1918-го відправила у Петроград 363 вагони продовольства, зокрема 71 вагон цукру.
Однак за умовами Брестського миру з німцями більшовики змушені були вивести свої війська з України. Натомість із підвладної Леніну Курщини за перші чотири місяці 1918 року вдалося вивезти лише 116 вагонів продовольства. Це спонукало більшовиків до посилення репресій. Улітку вийшов декрет раднаркому про масове створення «збирально-реквізиційних загонів», що мали налічувати не менш як 75 бійців із 2—3 кулеметами. Згодом радянські історики придумали для цих жниварів чужих комор більш нейтральну назву «продзагони».
Навіть Ленін змушений був визнати, що «продовольчі працівники» допускали під час вилучення хліба «побиття батогами і шомполами, тортури, зґвалтування та сваволю». Однак навіть такими методами за весь 1918 рік більшовикам вдалося зібрати лише 95 мільйонів пудів хліба.
Не дивно, що головним ленінським наказом для російських військ, які 1919 року окупували хлібні регіони України, було «вживати найенергійніші, революційні заходи для посилки хліба». У цьому сенсі показова промова Леніна на конференції залізничників московського вузла 16 квітня 1919 року, у якій вождь відверто заявив: «Із завоюванням України наша сила міцніє. На Україні велетенські надлишки хліба. Можна взяти 100 мільйонів пудів. В одній із округ Донбасу є мільйон пудів хліба на відстані не більш як 10 верст від залізниці».
Ленін не лише прямо назвав дії Росії «завоюванням» України, а й заявив, що додаткова «мобілізація дасть змогу поліпшити продовольче становище». Мовляв, десятки тисяч російських червоноармійців у «хлібородних і ситих місцевостях отримають змогу прогодуватись і шляхом поштових посилок допоможуть родинам». Згодом так само діяли гітлерівці, які не лише відправляли до фатерлянду ешелони з награбованим в Україні продовольством, а й заохочували своїх солдатів до нахабного мародерства на окупованих територіях. Проте одних нас привчили називати ворогами, а інших змусили вважати визволителями.
Насправді розв’язана більшовиками громадянська війна ніколи не була такою в Україні. Тут попри окремі вияви проросійського сепаратизму, йшлося лише про агресію червоної й білої армій Росії. Це визнав навіть командувач окупаційних сил більшовиків в Україні Михайло Фрунзе, за словами якого, в його військах росіяни становлять 85%, а етнічних українців не більш як 9%.
190 РОКІВ ЗАГИБЕЛІ ЗАДУНАЙСЬКОЇ СІЧІ
Трагедія запорожців за Дунаєм
ПОГЛЯД. Оперу «Запорожець за Дунаєм», прем’єра якої відбулася 14 квітня 1863 року в Петербурзі, на українській землі вперше дозволили поставити аж 1884-го. Це засвідчує небажання царської влади нагадувати «малоросам» про Задунайську січ навіть у нібито вірнопідданій інтерпретації Семена Гулака-Артемовського, якому українці завдячують тим, що хоч щось знають про життя запорожців за Дунаєм. Туди вони подалися 1775 року після знищення за наказом Катерини ІІ Запорозької січі.
До вільних лицарів, які перейшли під протекторат турецького султана, масово втікали закріпачені хлібороби з України, що доводило поміщиків до сказу. Однак у Стамбулі ігнорували грізні вимоги російських самодержців переселити козаків якнайдалі від кордону з Росією або повернути зрадників під руку царя. Султан не раз наголошував, що нікого з козаків силою не тримає і кожен з них може перейти на територію Російської імперії.
Отож підлим і зрадливим є вчинок обраного восени 1827 року кошовим отаманом Йосипа Гладкого, який після початку чергової російсько-турецької війни вирішив таємно перекинутися на бік царя. Добре усвідомлюючи, що більшість козаків його не підтримає, він відрядив на допомогу султанові кілька тисяч найкращих воїнів, а сам із 218 прибічниками та 578 членами їхніх родин переправився через Дунай у стан російських військ.
Розлючений зрадою султан наказав роззброїти і заарештувати задунайських козаків, які ні сном ні духом не відали про зраду Гладкого. Понад 15 тисяч цивільних поселенців-українців, покинутих напризволяще підступним кошовим, вирізали розлючені турецькі солдати та мусульмани-ополченці. Так трагічно завершилася справжня історія Задунайської січі, яка півстоліття була прихистком вільнолюбного козацтва.
На відміну від християнського царя Петра І, який за перехід Мазепи на бік ворога потопив усю Україну в крові, султан виявився милостивішим. Більшість кинутих до в’язниць козаків невдовзі отримали волю й оселилися на Балканах. Натомість неписьменний Гладкий здобув офіцерський чин, дворянство і дослужився до звання генерал-майора, очолюючи Азовське козацьке військо.
Стараннями адептів «руского міра» у Запоріжжі навіть встановили кількаметрової висоти монумент кошовому отаману, який зрадив козацьке товариство і проміняв волю на мундир царського офіцера. Не гріх нагадати, що у молодості майбутній генерал розпродав батьківську землю й покинув напризволяще дружину з чотирма дітьми. Згодом пропив і прогуляв довірену йому чумацьку валку, без жодного знання столярної справи взявся за будівництво водяного млина, який змила перша повінь, і навіть намагався розбагатіти завдяки двоєженству.
Кар’єра цілком у стилі кіношного Голохвастова й тисяч ідейних сепаратистів, для яких честь і Вітчизна нічого не варті, коли немає на що випити і погуляти. Не дивно, що за часів Януковича у Запоріжжі, де пам’ять Шевченка увічнювали тільки скромні бюсти, одягнений у генеральський мундир бронзовий Осип Гладкий постав на весь зріст. Це уособлення тих малоросів, в яких від українця тільки оселедець на голові і звання потішного козака на службі чужій державі.
75 РОКІВ РАДЯНСЬКОГО БОМБАРДУВАННЯ КИЄВА
Авіаудар по столиці України
ЗЛОЧИН. Доведено, що київський Хрещатик знищили не «фашисти», а енкаведисти, які перед відступом замінували навіть житлові багатоповерхівки у центрі міста. Менш відомо про бомбардування Києва радянською авіацію в ніч із 10 на 11 травня 1943 року. Тоді від бомб загинула 41 цивільна людина, а один із фугасів влучив в оперний театр і лише дивом не вибухнув.
Матеріали підготував Віктор ШПАК,
«Урядовий кур’єр» (ілюстрації надані автором)