Хлопчики били камінням жабок заради забави, але жабки помирали по-справжньому. Ще в античності Плутарх зауважував подвійні стандарти, коли йшлося про ставлення до тварин. Дії, що були протизаконними й аморальними при спрямуванні проти людини, виявлялися цілком припустимими для випадку із німиною. Навіть наявність законів, спрямованих проти живодерів, не надто впливає на цю несправедливість.
Випадок із 47-річним двірником Іваном, котрому присудили два місяці ув’язнення за те, що він майже до смерті побив бродячого кота Рижика, став першим у Одесі прецедентом, коли хтось потрапив за грати за ст. 299 Карного кодексу України — «Жорстоке поводження із тваринами». Однак ця ситуація є попередженням радше для п’яничок, аніж для садистів.
Суд не дав Іванові відкупитися від буцегарні через те, що той мучив кота, перебуваючи добряче напідпитку — а це обтяжуюча обставина. Ну не зміг п’яний двірник адекватно відреагувати на нявкання кота, котрий буцімто заважав виконанню його професійних обов’язків. За іронією долі виходить, що коли б чолов’яга бив нещасного Рижика на тверезу голову просто задля збоченого задоволення, то його шанси уникнути тюрми були б більшими.
Тим часом віце-президент Одеської спілки захисту тварин Ірина Момот вказує на випадки цілком свідомого і нічим, крім садизму, не вмотивованого знущання над тваринами. Вона розповідає про зграйку хлопчаків з району вулиці 25-ї Чапаєвської дивізії, котрі полюбляють малювати свастики і знущатися над кошенятами. Хто і коли знайде на них управу — невідомо.
Та й узагалі, складно з цим питанням. Люди нині не можуть жити так, щоб не вбивати братів своїх менших. Тому що хочуть збалансовано харчуватися, гарно вдягатися, та й для дослідів наукових когось під ніж доводиться пускати. Мені траплялося бачити на стінах університетського віварію гнівні заклики припинити знущання над тваринами. Уявіть собі, що цими написами вкриті усі бійні та птахоферми. Навіть і не уявляйте. За наше благополуччя ми так чи інакше маємо розплачуватися мільйонами життів безневинних тваринок. Лише закінчений чистоплюй стане заперечувати необхідність регулювання кількості бродячих тварин, особливо на тлі повідомлень про заражених сказом людей.
Тож невже ті нечисленні свійські, котрі не повинні прямувати на той світ заради наших повсякденних потреб і нашої безпеки, однаково мають бути приречені на смерть, причому нерідко — у муках? Невже хоча б їм не має перепасти та зайва у нашому господарстві кістка? Невже не в змозі ми на недоречне нявчання кішки чи гавкання собаки відреагувати з поблажливістю, гідною справжнього Царя природи, а не з тваринним гнівом сильного і дурного циклопа?
Рижик вижив — клопотом добрих людей і коштом розкаяного Івана. Може, у нашому «тваринячому» питанні не все так безнадійно?