Про Василя Симоненка ніби сказано багато, але щоразу, коли береш до рук книжку віршів, відкриваєш для себе його нові грані як поета, людини, земляка і сучасника. Належав він, як прийнято вважати, до покоління шістдесятників і став виразником того духу. Проте й нині присутність Василя відчувається. І не тільки у віршах, сповнених бунтарства, пристрасної любові, такої зрозумілої людської муки. І не тільки в тиші його робочого кабінету в редакції колишньої «Черкаської правди», а й у яскравих спогадах сучасників. Це багато до чого зобов’язує. Насамперед до відповідальності. Перед самим собою, дітьми, майбутнім.

Гартувала журналістика

У Черкасах традиційно вважають Василя Симоненка земляком, хоч сусіди за місця народження та дитинства називають його полтавцем. Біївці, де народився 8 січня 1935 року, — досить віддалене від цивілізації степове козацьке село, що розкидало білі хати в заплаві Удаю на Лубенщині.

Після закінчення школи в рідному селі Симоненко вступив до Київського державного університету імені Тараса Шевченка на факультет журналістики. Закінчивши навчання, три роки працював у газеті «Черкаська правда», а з 1960-го до 1963-го — в газеті «Молодь Черкащини», згодом став власним кореспондентом київської «Робітничої газети».

Щоденна робота за здобутим фахом, як визнавав Василь, хоч і відволікала його від літературної творчості, але й гартувала, сприяла проникненню в такі глибини життя, куди б не вдалося так просто дістатися. Та й теми для літературних творів частенько народжувалися саме після редакційних відряджень, численних зустрічей з героями газетних публікацій.

1962 року разом з учасниками Клубу творчої молоді Аллою Горською та Лесем Танюком Василь долучився до ініціативи, що мала перевірити чутки про масові розстріли, відшукати місце потаємних поховань жертв сталінського терору. Саме за участю Симоненка на основі речових доказів, «черепів із дірками в потилицях» для українського суспільства було відкрито таємні братські могили жертв сталінізму в Биківнянському лісі. Про обставини, за яких вдалося виявити могилу жертв нквс у Биківні, поет потім згадував із жахом. Він розповідав, що під час пошуків у лісовій місцевості активісти наткнулися на галявину, де місцеві хлопчаки грали у футбол. Умовне місце воріт позначали людськими черепами, а замість м’яча використовували череп з кульовим отвором.

1962 року Василь Симоненко написав вірш «На цвинтарі розстріляних ілюзій», рядки якого з’явилися в думках поета під час розслідувань у Биківні.

Тремтіть, убивці! Думайте, лакузи!Життя не наліза на ваш копил.Ви чуєте? На цвинтарі ілюзійУже немає місця для могил!Уже народ — одна суцільна рана,Уже від крові хижіє земля,І кожного катюгу і тиранаУже чекає зсукана петля.Розтерзані, зацьковані, убитіПідводяться і йдуть чинити суд,І їх прокльони, злі й несамовиті,Впадуть на душі плісняві і ситі,І загойдають дерева на віттіАпостолів злочинства і облуд!

Читаючи ці рядки, мимоволі перекладаєш їх на нинішню воєнну ситуацію, ще і ще раз дивуєшся генію поета, який зміг відчути весь жах злочинів, які скоїли не тільки колишні сталіністи, а й їхні російські послідовники. Ілюзії, що їх багато років усіляко втирали у мізки українців пропагандисти «братнього народу», раптом здулися й розтанули, ніби поганий сон. Тепер кричать розстріляні, розбомблені, розтерзані окупантами мирні Буча, Маріуполь і багатьох інших міст і сіл. Але кожного катюгу і тирана, як пророче зауважував поет, «уже чекає зсукана петля».

«Я — українець»

Василь Симоненко був українцем і завжди почувався належним до великої української нації. 22 травня 1962 року на літературному вечорі молодих авторів, який проходив під головуванням Павла Тичини, заявив: «Я — українець. Оце і вся моя автобіографія».

Мабуть, це і є ключ до пізнання Василя Симоненка. Читаючи зізнання в «Окрайцях думок», розумієш, що відчуття потрібності своєму знедоленому народові ніколи не покидало його. Воно зміцнювало віру, надихало на творчість, не давало змоги зупинятися.

Перша й остання прижиттєва збірка віршів вийшла 1962 року. Називалася вона «Тиша і грім». Можливо, так звані тодішні редагувальники за своїми недолугими виправленнями й не почули того грому, який все-таки проривався у щирих і людяних віршах молодого поета. Пізніше стали відомими й ті «правки», які внесли губителі живого слова. Рядки відомої поезії «Любове грізна! Світла моя муко! Комуністична радосте моя!» в авторському варіанті звучали зовсім інакше: «Любове світла! Чорна моя муко! І радосте безрадісна моя!»

Вкраїнонько! Гуде твоє багаття,Убогість корчиться і дотліває в нім.Кричиш мені у мозок, мов прокляттяІ зайдам, і запроданцям твоїм.

Візьми всього! І мозок мій, і вроду,І мрій дитинних плеса голубі.Для мене найсвятіша нагорода —Потрібним буть, красо моя, тобі.

Симоненко не вдавався у творах до якихось карколомних образів, модерних порівнянь, не шукав модних рим. Про свій поетичний стиль говорив: «Є у мене щось від діда Тараса і прадіда Сковороди». Він залишався вірним класиці віршованого стилю. Сучасники припускають, що саме за цю прямоту він міг заплатити життям.

1995 року Василю Симоненкові посмертно присуджено Шевченківську премію, отримувала її мати поета. Через три роки відійшла в інший світ й сама Ганна Федорівна, яка пережила улюбленого сина на 35 років. Поховали її поруч з Василем на кладовищі в Черкасах.

В образі Змієборця

Недавно, у дні пам’яті поета, в музейній кімнаті «Робочий кабінет Василя Симоненка» з’явився унікальний витвір мистецтва. Картина, яку показує відвідувачам екскурсовод Ніна Симоненко, відреставрував на її прохання черкаський художник Віктор Крючков. На ній у біблійному образі Юрія Змієборця вгадується образ письменника й журналіста Василя Симоненка. Екскурсовод порадила придивитися до хвоста змія, якого долає лицар, — там літери «кдб» (комітет державної безпеки). Такий образ з’явився не випадково.

«Цій картині 60 років, — розповіла Ніна Симоненко. — Її історію я дізналася від дружини поета Людмили. Картину поетові подарувала авторка Алла Горська, яка так само, як і Василь Симоненко, виявила громадянську мужність в умовах авторитарної системи. Вірність ідеалам національного мистецтва художниця зберігала й тоді, коли зазнала політичного та морального тиску від репресивних органів».

Виконана на звичайному папері, картина довго висіла у рамі без скла, тому потребувала відновлення. Очевидно, робота справді зацікавила художника Віктора Крючкова, який здійснив реставрацію в досить короткі терміни. Тепер картина засяяла по-новому.

Як стверджують релігіє­знавці, значення ікони «Юрій Змієборець», сюжет якої повторює картина, зміцнює у вірі, наставляє на праведний шлях і проганяє спокуси. Побачити символічну роботу можна в музейній кімнаті в Черкасах.

Насамкінець. 11 січня в Черкасах відбувся літературний вечір, присвячений 88-й річниці із дня народження Василя Симоненка. Звучали його вірші, враженнями від прочитаного ділилися шанувальники поета. Його творчість, наголошували промовці, і нині допомагає вірити, що «Народ мій є! Народ мій завжди буде!»

Уперше за весь час існування премії Василя Симоненка, як поінформував голова обласної організації Національної спілки письменників України професор Володимир Поліщук, її «поставили на паузу». У зв’язку з воєнним станом фінансування підтримки діяльності творчих спілок, зокрема і книговидання, торік не було. Так само й бюджетного забезпечення Всеукраїнської літературної премії імені Василя Симоненка 2022 року.

«У нас в області понад десяток всеукраїнських літературних премій, і механізм їх фінансування все-таки було знайдено, — зауважив Володимир Поліщук. — Треба призупинити паузу щодо фінансування симоненківської премії. Я готовий добиватися й переконувати».