ПІДСУМОК
Перемога на кінофестивалі в Одесі малобюджетної стрічки — стимул і для українців
110 тисяч гостей ІІІ Одеського міжнародного кінофестивалю дали змогу назвати його найбільшим кінооглядом Східної Європи. Тріумфатор торішнього й учасник журі нинішнього кінофоруму в Одесі Оліас Барко навіть кинув сакраментальне «Fuck Cannes, viva Odessa!», та порівняння Одеси з Каннами чи Венецією кіномани вважають таки передчасним. Цього разу фестиваль не міг особливо похизуватися кількістю кіно- та телезірок першої величини. Як зауважив Михайло Жванецький, було «малувато знайомих екранних облич». Та найпомітніші селебріті — кінодіви минулих десятиріч — цю роль виконали пречудово.
Яка ж вона заманлива — кіношна «червона доріжка». Фото Володимира ЗАЇКИ
Знаходять роль і завдяки зморшкам
Справжня легенда кінематографа 1960—1970 років Клаудія Кардинале представила на Одеському кінофестивалі культову стрічку Федеріко Фелліні «8 з половиною», яку демонстрували на Ланжеронівському узвозі на відкритому повітрі. Понад півсторіччя присвятивши професії, пані Кардинале продовжує зніматися й нині, а поза тим веде активне громадське життя — вона посол ЮНЕСКО з прав жінок, проводить акції проти СНІДу та на підтримку дітей Камбоджі. А через свою давню пристрасть до мандрів уже й не могла пригадати, вперше чи ні завітала цього разу до України. Каже, що не вважає себе аристократкою, намагається приймати час і зміни й не любить мучити себе всілякими ліфтингами.
Цього, схоже, дотримується і на кілька років молодша від Кардинале відома артистка, дочка славетного Чарлі Чапліна — Джеральдіна Чаплін. «Ніколи не робила собі пластичних операцій, — сказала Джеральдіна. — Граю зараз бабусь: добрих, поганих — різних. І знаходжу цю роботу завдяки своїм зморшкам. Розгладжу їх — не буде цих ролей. Ніяких особливих секретів краси в мене немає». Джеральдіна, в котрої понад 130 ролей у кіно, не приховує, що вдалою акторською долею багато в чому завдячує батькові: «Любов до батька підтримувала мене все життя. Я найщасливіша людина, тому що народилася з цим відомим прізвищем».
Джеральдіна Чаплін готова повірити в плітку, що її батьком родом з Одеси. Фото Володимира ЗАЇКИ
Донька Чапліна любить Андрія Куркова
На ОМКФ-2012 Джеральдіна Чаплін разом із племінником, онуком генія німого кіно Чарлі Сістоварісом представила кіно-перфоманс на Потьомкінських сходах. Це була стрічка Чарлі Чапліна «Вогні великого міста», яка за результатами нещодавнього опитування американського кіноінституту визнана фільмом №1 у жанрі романтичної комедії. Реакція молодої публіки, що дивилася шедевр просто неба і, либонь, уперше знайомилася з творчістю Чарлі Чапліна, не залишала сумнівів у тому, що справжнє кіномистецтво, навіть за найпростіших технологій — не те що без 3D, а й навіть без кольору та звуку — у змозі зачіпати думки і серця глядачів навіть через багато поколінь. І це при тому, що, як пригадує Джеральдіна Чаплін, батько не любив показувати вдома свої стрічки, бо побоювався, що на той час (приблизно 1950—1960 роки) вони вже дещо застаріли, їх час минув...
Джеральдіна Чаплін у захваті від Одеси. Каже, що в її батька не збереглося свідоцтво про народження, тож його рідним містом називають то Лондон, то Париж. Але є плітка і про те, що народитися він міг... в Одесі. «Дуже дивно, — каже Джеральдіна, — але зараз я повірила, що народився він саме в Одесі!». А ще вона розповіла, що фільми дивиться лише на фестивалях: те, що панує на звичайних кіносеансах, не витримує критики. Після фестивалю в Картахені (Колумбія) донька Чапліна захопилася сучасним південноамериканським кінематографом і дуже шкодує, що в кінотеатрах важко надибати його твори.
Як затята читачка, серед своїх улюблених письменників вона назвала українця Андрія Куркова, а коли почула, що в рамках української програми фестивалю демонструватимуть фільм «Яма» за його сценарієм, відразу виявила бажання його переглянути.
Кардинале так багато мандрує, що й не пам'ятає, чи вперше в Україні. Фото УНІАН
Історія безпритульних і гра Горбунова
Ретроспектива українського кіно 1990-х років під назвою «Загублений світ» викликала певні алюзії із згадкою про латиноамериканців — цікаво, талановито, але невідомо. Три фільми студії Довженка і два Одеської кіностудії свідчили, що в Україні щось цікаве знімали навіть тоді, коли, здавалося, нічого цікавого не могло бути. Усвідомити це дуже важливо й нинішнім українським кінематографістам, котрі, на жаль, продовжують творити в режимі «через терни — до зірок». Хай невеличких, хай у межах окремого національного конкурсу. Ахтем Сейтаблаєв — режисер стрічки, що стала переможцем Українського національного конкурсу, каже, що продюсерів для фільму шукали два роки. Журі зворушила історія про безпритульних, які через участь у футбольному турнірі використовують свій шанс відчути себе людьми.
У телевізійному варіанті стрічку вже демонстрували глядачеві напередодні Євро-2012. Хоч футбол тут — не головне, зауважує Ахтем Сейтаблаєв: «Фільм — не про футбол, не про те, як слід віртуозно володіти м’ячем. Футбол — це просто привід розповісти історію про цих людей». За соціальну значимість теми фільм отримав спеціальну нагороду ЮНІСЕФ від голови представництва цієї фундації в Україні Юкіє Мокуо. Що ж до суто творчого боку справи, то голова журі Любомир Госейко не приховує, що вирішальним моментом для вибору на користь стрічки стала чудова гра виконавця головної ролі відомого актора Олексія Горбунова.
Згодом свою роль у відродженні вітчизняного кінематографа фестиваль відіграє не лише завдяки спеціальним українським програмам. Його «іноземні» програми, як от «Французька панорама», теж формуються з прицілом на потреби батьківщини. «Французька кінематографія найпотужніша і єдина в світі, яка може протистояти Голлівуду, який заполонив абсолютно всі екрани, — пояснює арт-директор фестивалю Алік Шпилюк. — Їм це вдається, і ми вважаємо, що це хороший приклад для українських режисерів, продюсерів, які щось мають робити, аби досягти цього рівня».
Якщо французи демонструють, що кіно можна робити не лише в Голлівуді, то росіяни, вважає арт-директор Одеського кінофестивалю, доводять, що кіно можна робити навіть і на теренах колишнього Союзу. А це — ще один хороший приклад для українців: «Досвід розвитку кіноіндустрії показує: так вже склалося — ми повторюємо те, що проходить, скажімо, російський кінематограф, із запізненням на 5-6 років».
«Чемпіони з підворіття» Ахмета Сейтаблаєва — фільм про гідність і чуйність. Фото УНІАН
Коли збираються заради мистецтва
Втім, цього разу найкращими виявилися не французи і не росіяни. Володарем Гран-прі, якого вперше визначило глядацьке голосування, став фільм британського режисера Руфуса Норріса «Зломлені».
Історія 11-річної дівчинки-діабетика до сліз зворушила одеську публіку, а така реакція — вже самого режисера. «Я не можу в це повірити, — сказав Руфус Норріс, — що цей маленький фільм з великим серцем так тепло зустріли. Коли так триватиме і надалі, то я відправлю дітей до місцевої школи і придбаю собі тут хатинку».
«Насправді цей фільм дуже малобюджетний, — зауважив виконавець однієї з ролей, чи не єдина на фестивалі молода зірка, ірландський актор Кілліан Мерфі, — але нам, акторам, хотілося стати його частиною. Я вважаю, що коли всі збираються заради мистецтва, заради самої роботи, а не лише задля того, щоб отримати гонорар, то виходить щось справді гарне. Вважаю, що цей фільм дуже чесний — саме тому він викликає емоції».
Малобюджетне кіно, яке, на думку Кілліана, продовжує і нині активно розвиватися на тлі видовищних блокбастерів, напевне цілком може стати тією віддушиною, в якій проявить себе й український кінематограф. Щоб уже на наступному фестивалі, що відбудеться 12—20 липня 2013 року, здобувати призи й у загальному конкурсі, а не лише в межах національного інкубатора.