ЗГАДАЛИ

Напередодні Дня злуки розгорілася дискусія з приводу напівзабутого рішення

Минулого тижня народні депутати-опозиціонери звинуватили Президента Віктора Януковича в сприянні гральному бізнесу. Мовляв, глава держави особисто "кришує" гральну справу. Від того вона так процвітає, незважаючи на наявну законодавчу заборону. Логіка тих, хто звинувачує, не витіювата. Та й причина раптових "претензій" проста і зрозуміла: потрібно налякати країну напередодні обіцяного недільного Майдану. Отже, говорити можна що завгодно за принципом "піпл схаває".

Проте навіть поверхового погляду на гральну проблему досить, аби зрозуміти: пани-опозиціонери, що непогано вміють перекладати з хворої голови на здорову, ризикують вирити чергову яму собі, але аж ніяк не Президентові і діючій владі в цілому.

За що боролися...

Нагадаємо, що заборона грального бізнесу як така діє в Україні з червня 2009 року. Прийняте на державному рівні рішення взагалі-то ні з ким не обговорювалося і детально не опрацьовувалося. Чистісінької води популістський крок був продиктований політичною необхідністю, завуальованою під "сердечну турботу про здоров'я нації" напередодні президентських виборів. Прибічники заборони з пристрастю доводили тоді про глибокий соціальний підтекст своєї законодавчої ініціативи, чим ставили в незручне становище всю Верховну Раду. Народний депутат Олена Бондаренко в бесіді з журналістами підкреслювала, що усіх (!) депутатів фактично позбавили вибору: або вони "з народом" - тобто "за" заборону, або "проти нього".

Здоровий глузд, як це зазвичай буває в подібних ситуаціях, відійшов на задній план. Так само, як і необхідність дотримання певної політичної та економічної гнучкості та мудрості, до якої, до речі, закликали численні протести працівників гральних закладів, які миттю позбулися роботи і коштів для існування. Прогнози про неминуче гральне підпілля, про згубність "наскоків" і заклики звернути увагу на сусідський досвід безуспішної боротьби з ігроманією також мало хто слухав. Аргументи одного депутата-БЮТівця про "вдячних матерів, яким повернуть дітей з гральних салонів додому" здавалися досить переконливими.

Не дивно, що в цих "соціальних істериках" дуже швидко потонули обіцянки розробити нові правила функціонування гральної справи (на це відводився, між іншим, місяць з моменту введення заборони), що дають можливість її контролювати та отримувати при цьому істотний дохід до державного бюджету. У цих же соціальних істериках потонула статистика, згідно з якою основна біда ховалась у залах гральних автоматів і поодиноких "станціях" у підземних переходах. Доля останніх, в ринковому співвідношенні, становила 97%. Казино займали усього 0,7% ринку і працювали в 100% випадків легально, оскільки отримували спеціальні ліцензії і неухильно дотримувалися ліцензійних вимог. Проте саме казино відразу ж потрапили під дію заборони. А ось гральні автомати миттєво пішли в підпілля, і вже до осені 2009 року в обхід усіх норм і правил в країні з'явилися всілякі інтерактивні і покер-клуби, підпільні рулетки та гральні зали, в яких безконтрольно грали, як і раніше, і старий, і молодий.

"Чесно хочу визнати, що справа йде дуже важко. Одне - це прийняти постанову уряду, ухвалити закон, а інше - це дійсно закрити гральні автомати. Зараз вони почали міняти вивіски, але під цією вивіскою і надалі працюють ті самі казино", - казала в липні 2009 року сама Юлія Тимошенко (тоді ще прем'єр-міністр) під час зустрічі з представниками Ради церков України.

"Це та сама гра, той самий азарт, ті самі вклади, ставки, виграші. За моїми даними, до 10% гральних клубів залишилося: хтось нелегально працює, хтось намагається прикриватися інтерактивним клубом", - нарікав у листопаді 2009 року народний депутат України Дмитро Ветвицький, відомий противник усього, що асоціюється зі словом "гра". За його словами, ні штрафи, ні зауваження підпілля вже не зупиняли.

І ось тут варто сказати, що констатація очевидного не перешкодила особисто Юлії Тимошенко та її виборчому штабу розклеїти передвиборні білборди зі словами "Заборонено гральний бізнес. Вона працює". Народ читав і підсміювався явній неправді, оскільки на ділі піти пограти і програти на підпільних автоматах що завгодно міг будь-хто.

За неофіційною статистикою, дві третини закритих клубів до кінця 2009 року відновили свою діяльність. Але працювали вони в тіні, без будь-якого контролю з боку держави. За півтора року дії заборони прямі втрати державного бюджету від недоотриманих платежів, включаючи податки і плату за патенти, склали майже 3 млрд грн. Для порівняння: державні асигнування, що виділяються сьогодні на забезпечення форвардних закупівель продовольства, становлять 5 млрд грн.

... на те й напоролися

Багато з тих, хто відстоював у минулому заборону грального бізнесу, відкрито визнали марність свого рішення. З цього приводу є висловлювання відомих політиків і громадських діячів (у тому числі опозиційно налаштованих), що підтверджують явний прорахунок Кабміну Юлії Тимошенко. А горезвісний соціальний аспект як аргумент та фраза про "матерів і синів" у світлі останніх політичних віянь знову стануть популярними. Апелювати до знедолених - безпрограшний варіант для будь-якої політичної сили. Питання лише в тому, хто саме людей знедолив. Хто винен у тому, що гра пішла в підпілля і заполонила міста і села? Хто завів її туди, звідки тепер жодними рейдами не викурити?

Нещодавно журналісти проїхали по Києву і без особливих зусиль знайшли працюючий інтернет-клуб, дозвільні документи на який оформлені (жах!) два роки тому, тобто в 2009 році з печаткою і підписами. У клубі півсотні комп'ютерів і зо два десятки гральних автоматів. Грай - не хочу. Один із гравців (молодик специфічної зовнішності) за годину гри залишив не менше 500 гривень застави. Судячи з того, як активно він бив пальцями по клавіатурі і користувався мишкою, грав не вперше і, швидше за все, зовсім не на свої кровні. Хто пояснить цьому парубкові, що в Україні гральний бізнес заборонений і він порушує закон, коли витягує з кишені 100-гривневу банкноту і купує на неї десять хвилин комп'ютерного азарту? Хто втлумачить касирові та охоронцям закладу, що вони по суті, розбещують своїми діями юне покоління, яке проводить вечір не з книжкою, а біля рулетки і, до того ж, працюють у "неіснуючому", згідно з законом, місці? Та головне: хто вкаже на справжнього винуватця того, що відбувається? На того, на кого варто було б списати наслідки вселенського популізму, який виявився значно руйнівнішим, ніж уся фінансово-економічна криза разом узята?

Зрозуміло, що на колишніх державних діячів багато чого вішають. Але і називати речі своїми іменами теж ніхто не забороняє. І тому, перш ніж вигукувати чергові "викривальні" гасла на площах і в скверах, подумайте: а судді-то хто?

Всеволод КИРИЧЕНКО
для "Урядового кур'єра"