Була сонячна середа червня, час обідньої перерви. Я вийшла пройтися міським парком Оранжері, що поблизу будинку Ради Європи. Клерки довколишніх офісів заполонили паркові лавочки, з апетитом поїдаючи свої сандвічі та салати з пластикових контейнерів. На галявинах розгулювало кілька лелек, сподіваючись і собі перехопити шматочок багета на обід. Раптом цю полуденну ідилію пронизав звук сирени. Це не були сигнали поліцейської чи пожежної машини. Це були звуки справжнісінької протиповітряної сирени, моторошні, тягучі, які на рівні підсвідомості пробуджують паніку і страх. Я, здається, завмерла з піднятою на півкроці ногою. «Вибух на АЕС! Повітряна атака!» — ці думки промайнули за тисячну частку секунди. Але, озирнувшись довкола, побачила, що завивання сирени ні на кого, крім мене, не справило жодного враження. Ніхто не зривався і не тікав, водії не тиснули на гальма, закохані пари на лавочках не розімкнули обіймів, клерки продовжували з апетитом поглинати ланч.
Повернувшись додому, я увімкнула радіо, проштудіювала сайт місцевої газети «DNA», але жодних повідомлень, які пояснювали б причини протиповітряної сирени того дня у Страсбурзі, не знайшла. Коли через кілька тижнів і знову в середу я почула вже знайомі моторошні звуки, почала наполегливіше шукати відповідь. А коли її знайшла, то була вражена. З’ясувалося, що у Франції із 40-х років минулого століття, з часів Другої світової війни, функціонує загальнодержавна система протиповітряних сирен, яка трансформувалася у систему попередження населення про надзвичайні ситуації. Вона складається з 4500 тисяч електромеханічних сирен, розміщених у великих містах на всій території Франції. І ось уже близько сімдесяти років у першу середу щомісяця рівно о 12 годині проводять випробування цієї системи.
На запитання про тестування сирени моя знайома, 34-річна Ванесса, весело розсміялася: «Мене, француженку, завжди вражало, як іноземці реагують на першу середу кожного місяця». За її словами, для французів звуки сирени — частина культурної традиції, а їй вони нагадують про шкільні роки. Оскільки щосереди заняття у більшості французьких шкіл закінчуються о 12 годині. «Тому сирена завжди означала для мене кінець школі й вільний час», — пояснила Ванесса. Хоч вона і припускає, що літнім людям ці звуки навіюють не зовсім щасливі воєнні спогади. «Але навіть зараз, коли я вже доросла, мені подобається сирена, бо це традиція, яка не змінилася від часів мого народження», — сказала Ванесса.
Не знаю, що вразило мене більше: усвідомлення того, що, виявляється, до широко розтиражованих символів Франції — Ейфелевої вежі, круасанів і сирів треба додати ще й звуки протиповітряної сирени, чи те, що одна з найвпливовіших держав світу, яка володіє ядерною зброєю і є членом НАТО, у третьому тисячолітті продовжує дисципліновано нагадувати своїм громадянам, що лихо не спить. Можна підсміюватися над сибаритством французів, їхньою любов’ю до смачної їжі, вина, непостійністю у романтичних стосунках, але кожен з них знає, що робити, якщо звуки сирени прозвучать не в умовлений час тестувань. Треба зберігати спокій, зібрати документи та речі першої необхідності, ввімкнути радіо чи телевізор і чекати на вказівки поліції й місцевої влади. Такі, на перший погляд, прості скоординовані дії в мить небезпеки рятують людські життя.
Я спробувала пригадати, коли бодай у Києві проводили випробування системи оповіщення населення про небезпеку. Щиро кажучи, не змогла. Можливо, у часи мого раннього шкільного дитинства, яке припало на завершальний етап радянського застою? Але не певна… Чи може Україна, яка поплатилася життями 16 мільйонів своїх синів і дочок в одній з найжорстокіших воєн ХХ сторіччя, що пережила нищівну аварію на ЧАЕС, дві новітні революції й над якою нависла загроза зовнішньої військової агресії, дозволити собі таку легковажну безпечність?
Ми в Google+