Діти гралися біля хати, аж раптом над головами в них щось зашаруділо, потім пролопотіло крізь листя абрикоса, і просто під ноги їм упало манюнє горобеня.
Було воно ще жовтороте й голе, тільки на кінчиках крил і на хвості стирчали колодочки.
— Усе! Воно вбилося! — з розпачем мовив шестирічний Ростик і заплакав, бо йому дуже шкода стало горобеняти.
— Ні, воно ще ворушиться, — не погодилася з братиком п’ятирічна Іринка і, першою підійшовши до маленької сірої грудочки, присіла біля неї навпочіпки. Горобеняті, мабуть, дуже боліло: воно заплющило очі й спроквола роззявляло дзьоба. Діти нерішуче схилилися над потерпілим, не знаючи, що їм робити: чи брати пташеня в руки (знали від мами, що тоді батьки-горобці не приймуть маля назад), чи посадити крихітку на гілку абрикоса. Можливо, горобці якось заберуть його із собою?
Тоді Ростик сказав сестричці, щоб вона охороняла горобеня, а сам побіг до хати й покликав на допомогу маму. Побачивши заплаканого сина, мама хутенько вийшла надвір і підійшла до Іринки.
— О! — здивовано сказала. — Повторюється торішня історія. Пам’ятаєте, як на цьому місці ми знайшли двох горобенят?
Діти збуджено закивали головами і, перебиваючи одне одного, стали згадувати, хто з них першим тоді побачив пташенят, які випали із гнізда під шифером.
— І як вони те гніздо мостять, що з нього пташенята випадають? — невдоволено сказала мама і взяла малюка в руки. А тим часом десь під шифером голосно цвірінчали інші горобенята.
— Це, мабуть, не останнє випало, — зробила висновок мама і, зітхнувши, спитала дітей: — А хто ж тепер його годуватиме?
— Я, мамо, я! — не дав Іринці й слова сказати Ростик, затуливши долонькою їй рота. — Я, мамо!
— Може, ми його все-таки залишимо там, де воно впало? — наче не розчула слів Ростика мама й удавано забідкалася: — Це ж йому знаєте скільки їсти треба буде наловити щодня! Та й де воно у нас житиме? Хто з-під нього прибиратиме?
Ростик аж задихався.
— Та я ж, мамо, я ж сказав! Чому ти мені не довіряєш? А як його тут кіт з’їсть?
Мама лагідно погладила горобенятко по голівці, від чого воно, здавалося, готове було втягнути її в себе, і повчально мовила:
— Дивись, Ростику, це не іграшка…
Те саме ввечері сказав йому і тато, прийшовши з роботи. Коли діти, зачувши, як грюкнула хвіртка, вибігли з хати його зустрічати і Ростик похвалився знахідкою, тато взяв хлопця за плече і серйозно, мов дорослого, застеріг:
— Ти ж, синку, зрозумій, що береш на себе велику відповідальність за чуже життя. Горобеня — це жива істота.
Ростик, здається, все розумів. Очі його радісно блищали. Зате Іринка, яка в цю мить ішла поряд з ним до хати, чомусь похнюпилась і ображено сопіла носом. Увесь цей вечір і ранок наступного дня діти не відходили від горщика з-під квітів, куди посадили горобеня. Вони носили йому крихти хліба, придавлених мух і жирну гусінь, знайдену на капусті. Напувати пташеня дітям допомагала мама. Вона вливала йому в дзьобика воду з піпетки.
Від надміру їжі пташеня перетворилося на кругле барильце. Живіт у нього роздувся, наче м’ячик, але воно мовби не вміло закривати дзьоба і жадібно ковтало все, що йому давали.
Уже всі діти на вулиці знали про те, що у Ростика й Іринки вдома живе горобеня. Ростик неодноразово виносив його Єгорові, Люді, Насті й Марині напоказ. Тато навіть назвав його гороб’ячою мамою. Але після того, як майже всю гусінь на овочах було визбирано, а мух у коридорі вибито, цікавість до вічно голодного горобеняти в дітей почала пригасати. Тепер воно могло годинами репетувати без надії, що його почують.
Поступово обов’язки няньки перебрала на себе мама Євгенія Вікторівна. Вона прибирала в помешканні пташки, напувала, годувала її, а коли в кімнаті вмикали світло, переставляла горщика з підвіконня на затемнену шафу, щоб маля могло спокійно спати. Непомітно тільце пташеняти вкрилося пір’ям.
— Не зрозуміло, хто насправді з вас гороб’яча мати, — пожартував якось тато, побачивши маму біля горщика.
Ростикові було не до жартів. Йому стало соромно, що не дотримав даної батькові обіцянки.
Через кілька днів справдилося мамине передбачення: з-під шиферу з гнізда випало ще одне горобеня. Було воно, на відміну від першого, вже підлітком, і його ледве впіймали в кущах під хатою. Можна було б і не перейматися ним, якби не сусідські коти. Друге горобеня теж посадили в горщик. Спочатку воно пробувало вибратися звідти і довго не вмовкаючи цвірінчало, заплющивши очі, але, переконавшись у своєму безсиллі, припинило такі вилазки. Удвох пташенятам тепліше, та й не так лячно в кімнаті, де цокає будильник і щомиті виникає стільки нових підозрілих звуків.
Так Ростикові й Іринці випала нагода загладити попередню провину перед пташкою. Тепер щоранку, прокинувшись, діти схоплюються з ліжок і поспішають на город шукати їжу для горобенят і заодно звільняти овочі від шкідників. А пташенята зустрічають їх дзвінким щасливим цвірінчанням.