Майбутні покоління українців, як і завше, у серпневі дні відзначатимуть 100, 300 чи 500 років Незалежності України і, схоже, вкладатимуть трохи інший зміст у цю дату та її значення. А детально вивчаючи минуле, звернуть увагу, що перші 28 чи й усі 30 літ незалежності, які випали на нашу долю, мають ще й певні ознаки айсберга. Мовляв, на його видимій верхівці є прапор кольору чистого неба і стиглої пшениці. Тут і прадавній тризуб та гімн із рядками: «Ще не вмерла…» А поряд — люди, сповнені гордості за історичне минуле держави та віри у її краще майбутнє. І велика частина із них не сторонні спостерігачі, бо своєю працею активно розбудовували державу та зі зброєю в руках захищали її незалежність.

А ось невидима частина уявного айсберга наповнена іншими складовими. Нездійснені надії та сподівання, очевидне розчарування, падіння рівня життя і навіть зубожіння великої частини людей, глибочезна прірва між багатими та бідними співвітчизниками, корупція, що стала одним із символів вищих ешелонів влади. А ще тривала економічна і політична залежність від сусіда і «брата», якому пасує бути братом хіба хижому сіроманцеві з лісових хащ чи безлюдних степів.

Звернувши увагу на цю важливу особливість, у майбутньому дослідники знайдуть підстави назвати цей період не справжньою, а гібридною незалежністю. І в дечому, погодьтеся, матимуть рацію. Бо нарешті позбувшись у 1991 році комуністичного минулого, ми чогось знехтували досвідом деяких європейських країн, де рішуче усунули від влади колишніх комуністичних діячів.

Гібридна незалежність, напишуть нащадки у дослідженнях, ще дужче простежувалася й у відносинах із «старшим братом», який вміло підсадив Україну на газовий гачок і роками вдавався до цинічного шантажу. Особливо це стало відчутно під час тривалого періоду правління у Кремлі персони з амбіціями геополітика та невтомного збирача «ісконно рускіх зємєль». Тому гібридну незалежність України плюс потужну російську п’яту колону і буде названо серед причин виникнення у Криму й на Донбасі потворної гібридної війни, на яку наважився сусідський диктатор.

Але такі висновки історики зроблять аж у далекому-далекому майбутньому. А нині для мене незалежність наповнена іншим, але у чомусь схожим змістом. Зокрема, це 76,73% жителів Донеччини, які на референдумі 1991 року сказали «так», підтверджуючи Акт проголошення незалежності України. Та ейфорія швидко минула. І невдовзі велика частина цих людей у всіх своїх бідах почала звинувачувати Україну і, як вони висловлювалися, «вашу нєзалєжность». Заради справедливості варто сказати, що підстав для нарікань було чимало. Адже перші кроки перших керівників нарешті незалежної держави нерідко нагадували бездарні дії за сумнозвісним принципом: що гірше, то краще.

Іноді навіть складалося враження, що особи у владі зі шкури лізуть, щоб довести: Україна не спроможна самотужки успішно жити і розвиватися, як можуть це робити наприклад європейські країни. Зате у міцних обіймах Росії — інша річ.

Тобто краплену карту ностальгії за СРСР і сусідським «братським народом» витягли з рукава вже у перші роки незалежності. На російськомовному Донбасі це практикували свідомо, послідовно і старанно. Та попри це для багатьох жителів Донеччини незалежність дала змогу відкрити для себе справжню Україну. Люди всупереч пропаганді російських та місцевих російськомовних ЗМІ, які в регіоні завжди посідали панівне місце, таки відчули себе громадянами незалежної держави — тієї, що ствердилася і розвивається.

Чужі ЗМІ сичали зміями на тему наприклад меншовартості української мови, а в Донецьку щороку поступово збільшувалася кількість українських дитячих садочків і шкіл. Самі батьки зрозуміли перспективи знання дітей з державної мови і охоче записували їх у групи чи класи, де її опановували малі донеччани. Поряд із цим тутешній люд отримав змогу дізнатися з інших джерел, а не тільки російських, про окремі події з історії України та учасників тих подій, які досі «брати» трактували виключно тенденційно і негативно.

На превеликий жаль, навесні 2014-го частина жителів Донбасу не склала іспиту з однієї з головних у житті позицій. Ідеться про тих, хто у 1991 році серед пам’ятних 76,73% сказав незалежності «так», а тепер кричав: «Путінввєдівойска!», допомагав російським зайдам зривати українські прапори і захоплювати приміщення органів влади чи правоохоронних структур.

Однак ті трагічні події довели, що серед донеччан чимало українців не тільки за походженням, а й за переконаннями. Захищати незалежність України у Донецьку на мітингах спробували тисячі беззбройних людей, ризикуючи здоров’ям і навіть життям. А згодом те саме вони робили і нині роблять зі зброєю в руках у боях проти проросійських незаконних збройних формувань і російських найманців та «відпускників».

Одним із важливих символів нашої незалежності для мене залишається клапоть державного синьо-жовтого прапора. Носії «руского міра» рвали його на шмаття, в нього стріляли, топтали ногами, а потім у спотвореному жалюгідному вигляді вивісили серед трофеїв на площі Леніна в Донецьку. Одна з пересічних, але мужніх жительок міста зуміла нишком зняти залишок знамена і передала через лінію розмежування нашій родині для зберігання. І ми досі не втрачаємо надії повернутися з цим пам’ятним символом незалежності до визволеного Донецька. Дуже хочеться зробити це до 29-ї чи 30-ї річниці пам’ятної дати. Або раніше.