Із наближенням року Жовтого Земляного Собаки за східним календарем значно більшає охочих розповісти про свої симпатії до цих чудових чотирилапих друзів. А своєрідним хітом серед таких висловлювань стає класична фраза: «Що більше пізнаю людей, то більше мені подобаються собаки». Із цим важко не погодитися. Водночас ризикну поділитися і власними спостереженнями: що більше пізнаю собак, то менше подобаються люди. Точніше, навіть не самі вони, а запозичені ними найнегативніші суто собачі риси. І саме тому для окремої частини Донбасу й для всієї України настає вже п’ятий собачий рік. Бо маємо дуже промовисті нинішні реалії й факти собачої поведінки представників роду людського.
Як зазвичай кажуть про собаку, який постійно і без причини дзявкотить, валує, гавкає? Бреше! Відповідно до етимології цього слова, колись так відгукувалися на псів, які не вгамовуються, і на людей, котрі навіть якщо й не обманюють, то верзуть щось пустопорожнє і взагалі патякають ні про що. Погодьтеся, це трохи нагадує ранню риторику лідера Кремля, який досить часто дозволяв собі висловлюватися про нашу державність, давню і сучасну історію України так, немов він не поважний керівник сусідньої країни, а примітивний банальний гопник із підворіття. І цей цинічний і брутальний посил став тільки прелюдією потворної дезінформаційної війни.
Адже невдовзі потужна російська пропагандистська машина почала невтомно вивергати на нашу адресу лавини брехні, інсинуацій, різноманітних нісенітниць і дурниць. Одне слово, якщо порівнювати з невинними у цьому сенсі псами, то сказати чотирилапому другові: «Не бреши!» — це кровна образа для всього симпатичного собачого племені.
До речі, свого часу дуже скомпрометував песиків представник російського телеканалу Лайф Ньюз, який під час чергових перемовин у Мінську голосно загавкав на українську журналістку. Отож оте «Гав-гав!» дало всім чітко зрозуміти, з ким нам насправді доводиться мати справу.
А далі — більше. Запитайте знайомих донеччан, які пережили в місті весну 2014 року: кого їм нагадували російські «туристи» та місцеві проросійські прихильники примарної «Новоросії»? Згоден, існує чимало епітетів, частину яких у ЗМІ повторити не вдасться. Проте половина з опитаних точно порівняє їх зі злими собаками. А ще точніше, зі звірами, які отримали команду: «Взяти!», зірвалися з ланцюгів і, вишкіривши зуби, накинулися на всіх, хто мав сміливість вийти на мітинг під українськими прапорами й символікою. А деякі двоногі учасники розправи мали вигляд копій скажених тварин, котрих варто було карати просто на місці злочину.
Але хто це зробить? Оснащені присягою, відповідною захисною амуніцією та зброєю, місцеві «правоохоронці» теж тоді нагадували псів. Але таких, які заклякли на місці, бо здебільшого непорушно і пригнічено стоять, немов мокрі собаки під дощем. А трохи перегодя враз дружно заметляли хвостами біля носіїв «руской весни» і взятися їм служити. І то не всі. Бо настав час, коли ці зрадники чимось не влаштували «нових господарів» і, потрапивши на підвал, голосно завили від розчарування і горя, немов побиті пси.
Щоправда, якщо йдеться про сумнозвісні події, то собачі порівняння недоречні. Називати так нелюдів, які з реактивних «Градів» та інших зразків потужної зброї гатять по мирних населених пунктах, зовсім некоректно стосовно братів менших. Трагічний досвід у Чечні, Грузії, а тепер ще й в Україні, показує: на таке варварство здатні лише ті, хто вперто вважає себе «старшим братом». Іноді навіть слів бракує, щоб назвати це жахіття.
Одне з підходящих висловлювань підказала знавісніла сусідська пропаганда. Цинічно називаючи розв’язані ними бойові дії на Донбасі «громадянською війною», рупори Кремля цього разу пропонують не стовідсоткову брехню. Принаймні, у дечому вони мають рацію. Бо як офіційно прийнято називати засуджених? Громадянами. А таких громадян росіян і місцевих персон, які потрапили до «ополчення» просто з-за ґрат, тут стільки, що коли їх почати складати на купи, вони будуть більшими і вищими за місцеві терикони. А тих, за ким за все скоєне ними в’язниці вже майже цілу п’ятирічку плачуть, ще більше.
І наостанок жменька дитячих спогадів. У дворі діда Ілька, батька моєї мами, бігав рудий пес Пірат, припнутий до довгого металевого дроту, що тягнувся вздовж густих кущів смородини. Пірат був нівроку охоронцем, бо часто подавав голос, реагуючи на всіх, хто наближався до хвіртки. А дід, коли бував трохи напідпитку, нервувався і ще голосніше заспокоював пса, гукаючи: «Не гавкай! Сюди ніякий чорт не прийде. А хто прийде, то всі друзззя!»
Ця фраза стала крилатою, і її на нашому кутку часто іронічно використовували й інші односельці, звертаючись до своїх Рябків, Шарків, Жучків чи Букетів. Бо хати і подвір’я були навстіж відчинені для сусідів і друзів. І ніхто тоді навіть уявити не міг, що минуть роки і на наше державне подвір’я увірвуться сусіди й «друзззя», які запозичили найгірші собачі риси і якості. А внуків і правнуків діда, який колись, будучи кулеметником, воював із нацистами, а після контузії потрапив до німецького концтабору, сусідські «гоп-доги» підло оббріхуватимуть і цинічно зватимуть «фашистами», переслідуючи і нещадно караючи тільки за те, що вони українці.