Добре пам’ятаю з дитинства цей вислів, за яким стоїть уся наша історія: «Головне, щоб не було війни…» Ось скаже це бабуся після півгодинних скарг на складності життя — і наче легше стало, наче заспокоїла себе і співрозмовників. Але нині сталося так, що життя складне, а війна забирає кращих. І горе розливається над країною, і минуле стає ближчим. Особливо зараз, напередодні 70-річчя перемоги над нацизмом. Історичні паралелі не дають спокою: плутанина правди і неправди, перекрученість людських доль, розділені родини, руйнування домівок і незрозумілі перспективи. Війною наче просякнуте все наше життя, навіть якщо зовні воно здається мирним.
Коли «Урядовий кур’єр» надрукував історичні матеріали від фахівців Українського інституту національної пам’яті про українській вимір Другої світової війни в матеріалі «Як святкуватимемо День Перемоги» 18 квітня цього року, до редакції зателефонував літній чоловік, що чути з голосу. Це був ветеран минулої війни, не задоволений прочитаним у газеті. Своє незадоволення він командирським тоном вирішив вихлюпнути на журналіста. Йому не подобалося, що ми написали про 8—10 мільйонів життів українців, відданих за свободу від нацизму під час Другої світової війни, про три з половиною мільйони загиблих українців у лавах Радянської армії і про 2 мільйони жителів України, вивезених на каторжні роботи до Німеччини. Слухаючи гнівні речення, я відчувала його несприйняття цієї зміни акцентів у висвітленні подій минулої війни з позицій Української держави, а не частини великого Радянського Союзу і бажання швиденько через коліно переламати ситуацію, яка його роздратувала. Розумію, що його вибудуваний десятиліттями світ руйнується на очах, і він, як у молодості, кинувся на його захист. Розумію і навіть поважаю цей потяг старої людини.
Але чоловік так розійшовся, що зі слухавки вже лився потік лайки і погроз написати позов на газету до Генеральної прокуратури. Напевно, ця людина звикла керувати і підкоряти, а тут факти істориків виявилися не підвладними його бажанням. Не давши мені й слова вставити, він кинув слухавку. І досі шкодую, що мені не вдалося запитати, а як він ставиться до того, що нині опинився серед фашистів, бо саме так керівництво сусідньої країни, разом з якою він переживав перемогу 70 років тому, називає нас, українців. Чи не воює часом його онук? І які настанови він дав би йому, відправляючи на схід? Чи підтримує він тепер відомого всій країні 97-річного діда-ветерана, який поховав загиблого в боях на сході 23-річного онука, у його зверненні до Путіна?
Цей мій невідомий співрозмовник, напевно, все життя із гордістю носив бойові нагороди, отримував належну пошану і матеріальне заохочення. Я б запитала, чи не хоче він поставити себе на місце іншого ветерана Другої світової війни, на рідну землю якого теж прийшов ворог, тільки майже одночасно зі сходу і заходу. Він наголошував на визволенні Сталіним Західної України на прохання місцевих жителів. Щось подібне спостерігаємо на Донбасі, де теж на прохання місцевих жителів їх захищають від фашистів-бандерівців. І той, інший ветеран, обстоюючи право на життя на рідній українській землі, весь радянський час не мав пошани за свою боротьбу, не носив нагород, а жив із тавром зрадника.
Встановлення історичної правди, виправлення помилок — це очищення і вибачення перед минулими поколіннями. Це шлях до примирення, яке так потрібне в суспільстві, щоб протистояти зовнішньому ворогові. Усяка війна починається з того, що живе в наших думках і душах. Ми продовжуємо воювати, коли нас роздирають суперечності. Тож подумки ще говорячи з телефонним співрозмовником, хочу йому нагадати про відповідальність старших у нелегкий час, який переживаємо. Сподіваємося на мирне життя, але звідки воно візьметься, якщо між собою продовжуємо воювати?
Останнім часом дуже гостро відчуваємо, наскільки світ крихкий, як легко запалити вогонь смертельної війни. І не маємо права нехтувати власною відповідальністю за мир. Вшановуючи нині ветеранів, хочемо бачити саме в них ту силу, яка утримає світ від помилок, що свого часу призвели до великої трагедії ХХ століття.