Голова Яготинської
райдержадміністрації
Київської області
Володимир СЕМЕНЯКА

Хто живе в час перемін, не лише свідок, а й творець історії. Є такі, що її затемнюють. Яскраві особистості роблять  привабливою. На прикладі аграрних реформ (останні 20 років село в них перебуває)  це добре видно. Як і те, що найбільший тягар відповідальності за прорахунки і упущення ініціаторів змін несуть керівники, що безпосередньо забезпечують втілення їх у життя. Тому важливо не лише що, але хто і як робить. Критерій один: ставлення посадовця до людей, розуміння і вміння  захищати їхні інтереси. З такими пов’язують усі надії у найскладніші часи. Яготинці опорою, скажемо так, джерелом оптимізму останні двадцять років вважають Володимира Семеняку.

Техніку гаслами не замінити

— Володимире Павловичу, готуючись до зустрічі, пригадав подію багаторічної давності. Тоді в Києві проходила перша американська сільгоспвиставка. У механізаторів, які її відвідали, поцікавився враженням. Одностайно твердили, що фермерське життя їх не приваблює. Якби ж їм дали американську техніку, результати мали б кращі, ніж за кордоном…

— Всі ми тоді так гадали. Але селянина ніхто не запитав, як він хоче господарювати. Реформування колгоспів, а  потім паювання землі на місцях сприйняли як хибну директиву. Але її слід було виконувати. Ніхто тоді не хотів зважати на те,  що перші фермери ставали на ноги за рахунок колгоспів. Як і зміцнення селянських господарств. Не стало колгоспів, то й фермерські господарства пішли в небуття. В селах розпочався затяжний процес занепаду. Не відбулося піднесення й на селянських подвір’ях. Якщо на початок рефом селяни утримували 5 тис. корів, то нині — лише тисячу. Збитків завдано не лише економічних, а й моральних. Село втратило кадри. А воно ж — колиска нації. Саме тут зберігаються традиції, плекається мова.

— Дехто стверджує, що дедалі менше залишається бажаючих працювати…

— Селянин  був, є і буде працьовитим. Але він повинен мати зацікавленість у результаті. Роками ж посилювався диспаритет цін на промислову і сільгосппродукцію. Експорт заморського м’яса перекрив доступ до ринку селянам. Вони одразу ж  відреагували. Скажімо, в районі доклали величезних зусиль, аби в господарствах мали свиноферми. Щороку кожна продавала селянам 60-80 поросят на відгодівлю. Торік ціни на комбікорм зросли, а закупівельні на тварин впали. Реалізація молодняку зменшилась у десять разів. Так відкриваються ворота для збільшення імпорту наступного року.

— Нас переконували, що ринок усе врегулює…

— Найбільший прорахунок попередніх років: держава самоусунулась  від  регулювання  економічних процесів, не забезпечила рівних умов для конкуренції вітчизняних виробників і завезеного товару.

Влада і громада

— І все ж таки у районі стверджують, що за вашого керівництва, попри реформаторські новації вдавалось стабілізувати ситуацію у важкі 1998-2005 роки. Нинішній ваш прихід у владу, кажуть, дає підстави дивитись на життя з вірою і надією. Фактами це підтверджується?

— Тоді стабільно займали 4-те місце в області за основними показниками соціально-економічного розвитку. З часом дещо було втрачено. Цього року розпочали надолужувати упущене.

— З чого розпочали?

— З переконання всіх і кожного, що ніхто не прийде і не зробить наше життя кращим. Все потрібно робити власноруч. Найкращий агітатор тут — переконання наслідком  роботи. Якщо люди бачать, що слово не розходиться з  ділом, що влада піклується про них, обов’язково підтримають.

— Селяни стверджують, що не вони, а ви до них ідете на прийом?

— Можна сказати й так. Керівник, який дбає про район, має не чекати в кабінеті, коли прийдуть і поставлять перед ним ту чи іншу проблему, а працювати на випередження. Тому ми запровадили сходи сіл. Збираємо їх, аби почути все, що хвилює людей. Звітували депутати, керівники установ і організацій. Ефект величезний.

Скажімо, разом з громадою знайшли шлях відновлення дійного стада. Раніше теличок скуповували в населення так звані комерсанти на м’ясо. З сльозами на очах селяни їх продавали, бо іншого виходу не було. Ми ж підняли закупівельну ціну майже вдвічі і купуємо телят для поповнення стада. Уже придбали 310 голів.

Та й в цілому ситуація в аграрному секторі поліпшується.

Не лишилося жодного клаптика землі, який не засаджений чи від якого не надходять кошти до бюджету. У непростих умовах ми збільшили поголів’я ВРХ на 457 голів до минулого року, корів — на 79 голів. Завдяки домовленості із цукрозаводом завезли безкоштовно 600 тонн жому для підсобних господарств. Домовилися із сільськогосподарськими господарствами, що має бути власна програма забезпечення району, щоб круп’яні культури, городина у яготинців на столах були свої і дешевші, щоб тогорічна ситуація із гречкою не повторилася. Вже зараз готуємо спільний склад, у якому зберігатиметься збіжжя для власного борошна і свого «соціального» хліба.  Зберігаємо свинарство і ВРХ у  розумних пропорціях, щоб давало  хоча б не збиток, а якщо і збиток, то  заради людей, які матимуть роботу.

Розумію, що не збудуєш комунізму в одному окремо взятому районі, але все, що в наших силах робимо для поліпшення життя.

Пай у майбутнє

— Володимире Павловичу, піднесення села не можливе без інвестицій. Водночас практика  свідчить: багатьох інвесторів село і його труднощі не цікавлять. Їм потрібна лише земля. Урожай  збирають , а  місцевих жителів залишають без роботи і майбутнього. Чи може райдержадміністрація унеможливлювати подібне?

— Скажемо так:  юридичних чи адміністративних важелів впливу немає. Залишається совість і відповідальність перед людьми. І якщо все це є, ситуацію можна направляти у потрібне русло. У 1998-2005 роках у районі не було жодного інвестора, який би не створював робочі місця.

— Можливо, траплялися такі?

— Ні, ми їх так спрямували. Скажімо, бажання працювати в районі виявила кампанія «Агро Інвест Україна». За мету ставила виробництво зерна.  Будь ласка, але за умови збереження і розвитку ферм у селах, де орендуватимуть землю. Погодились. Як і на будівництво елеватора. А цього року домовились ще й про зведення крохмало-паточного заводу. Такий інвестор потрібний району. Він став його складовою частиною і збирається господарювати тут серйозно. Хоче розвиватись. Для цього потрібна  не лише земля, а й виробничі  приміщення. Так постає питання придбання майнових паїв. На жаль, частину їх викупили за безцінь раніше. Коли ж цього року в одному з господарств інвестор запропонував селянам половину вартості майна, вони запитали мене, що робити. Приїхав на  збори і відповів, що на їхньому місці продав би свій пай лише за повну вартість.  Чи вважав інвестор це  втручанням у ринкові стосунки, не знаю. Але претензій до мене не було, а селянам  заплатив сповна. При цьому виконав  ще одну умову: ферми не розбирати, а реконструювати. Роботи вже розпочались. Такі стосунки, вважаю, вкладенням селянського паю у їхнє майбутнє.

Районну ріллю ми не розбазарили. Маємо значний резерв земель запасу. Бажаючим їх орендувати виставляємо дві умови: розвивати тваринництво і сіяти цукрові буряки, оскільки відновили роботу цукрового заводу. Цього року сировини буде вдвічі більше, ніж торік.

— Виходить за класичною схемою: хто хоче працювати, шукає шляхи розв’язання проблем… Тим часом не за горами прийняття закону про ринок землі.

— Розумію, якщо механізм запущений, його не зупинити. Але щоб він не давав збоїв, не породжував  нових проблем, слід усе передбачити до найменших подробиць. Застережень постає багато. Що показує світовий досвід? Найефективніше ведеться сільське господарство, де  переважна кількість земель сільгосппризначення належить державі. Скажімо, в Ізраїлі — 90, США — 70, Франції і Німеччині — 67 відсотків. Наша влада обрала інший шлях.  Цим скористались різного роду спекулянти, які неправедними  шляхами придбали величезну кількість угідь. Сьогодні ніхто не може дати гарантії, що значною їх частиною не володіють іноземці, які скористались послугами посередників. Робити це їм дуже вигідно. Приміром, у Німеччині гектар ріллі коштує 40 тисяч євро. Продавши там кілька десятків гектарів, в Україні можна купити весь район. Чи достатній механізм унеможливлення таких оборудок?

— Паї збували там, де люди  бачили безлад, потурання  місцевої  влади розвалу. Одне слово, там, де не вірили, що можуть стати господарями.

— У нашому районі десять тисяч пайовиків. Жоден з них не продав свій земельний наділ: люди вірять, що ситуація стабілізується  і село заживе повнокровним життям. Час утрачається. Сьогодні тридцять відсотків власників паїв — ті, хто успадкував право власності. Вони, зазвичай, живуть за межами району. Ця категорія  громадян уже готова продавати свою землю. А тепер уявіть земельні масиви, на  яких з’явилися острівці проданої ріллі. Як там господарювати? Вихід бачиться один: право викупу повинна мати лише держава. Якщо так не буде, після відміни мораторію на купівлю-продаж землі розпочнеться друга хвиля руйнації сільгосппідприємств.

— Тобто боїтесь, що хлібороб з нехай і формального власника може перетворитись у найманого працівника?

— На жаль, за ці двадцять років  селянина не наблизили, а віддалили від землі.  Він став залежним від посередників, інвесторів, цінової політики. Його всі намагаються використати. Думку і потреби хлібороба мало хто враховує. Так склалось, що для селянина  неурожай — біда і високий урожай — біда. Це засвідчує й нинішній рік. Є зерно. Але немає відповідної ціни на нього. Значить фермер не має прибутку. Хто працюватиме собі на збиток? Подібна ситуація з м’ясом і молоком. Тому для піднесення сільських територій (а мову треба вести про забезпечення комплексного підходу при розв’язанні економічних і соціальних проблем) потрібна відповідна державна програма. Село не може і не повинно жити в умовах постійного експерименту, який триває уже двадцять років. Люди хочуть стабільності, визначеності, можливості  планувати перспективу.

Микола ПЕТРУШЕНКО,
«Урядовий кур’єр»

ДОСЬЄ «УК»

Володимир СЕМЕНЯКА. Народився 15.07.1957 р. в с. Ничипорівка Яготинського району Київської області. Закінчив Українську сільськогосподарську академію.  Вчений  агроном. У рідному  районі працював за спеціальністю і на різних керівних посадах. У квітні 2010 року  вдруге призначений головою  райдержадміністрації, яку очолював 1998- 2005 роках. Нагороджений орденом «За заслуги» III ступеня. Відзначений Подякою Президента України, Почесною грамотою Кабінету Міністрів.

РЯДОК З ІСТОРІЇ НЕЗАЛЕЖНОСТІ

Вийшов Указ Президента «Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарських підприємств і організацій». (8 серпня 1992 року)

Василь СІНЬКО,
голова Київської обласної ради в 1995 році,
народний депутат України двох скликань

— Цей указ господарники і я в тому числі сприйняли без ентузіазму. Адже з селянами ніхто не радився. Виробничники передбачали велику біду. Запевнення високопосадовців, що власники паїв збільшать виробництво продукції, стануть справжніми господарями, не супроводжувались відповідною роботою для створення умов. Звичайно, були люди, які указ вітали. Здебільшого ті, що попереднього року нагріли руки на реформуванні колгоспів, а також на банківських махінаціях. Трансформація колгоспів яку розпочали 1994 року, спричинила хаос, призвела до проблем із виплатою зарплати. Всі ті нововведення люди на місцях сприйняли як сигнал до розвалу. Несподівано кожен залишився наодинці з труднощами. Більше не існувало системи, яка гарантувала селянину роботу, соціальний захист, перспективу. В пошуках кращої долі молодь почала масово мігрувати  в міста і за кордон.

Звичайно, обласна рада намагалася тримати ситуацію під контролем. Прагнули зберегти господарства. Вистояли до 1997 року. А потім розпочався такий адміністративний тиск, що протистояти  розвалу уже не могли.

Чому так сталось? Центральна влада, приймаючи доленосне для держави рішення, не врахувала реалій нашого життя, не порадилась із селянами. А отже не прогнозувала майбутніх наслідків реформ.

При цьому, вважаю, треба віддати належне тим керівникам господарств, які не втратили совісті та здорового глузду і зберегли створене раніше. Їм було важко. Але вони відстоювали істину, стверджуючи, що наше майбутнє — не в поверненні до дідівських методів господарювання. От за це треба дякувати сьогодні, зокрема, Володимиру Мережку з Макарівського і Леонтію Новицькому з Білоцерківського районів. А такі мудрі і стійкі керівники є в кожному районі. Вони — маяки, які допомогли вистояти і не втратити надію на краще.

Ті роки — історія. Нелегко селу й нині. Великі надії в державі покладаються на  прийняття законів про  земельний кадастр та ринок земель . Сьогодні доводиться виправляти недоробки і упущення попередніх років. Але й з негативного досвіду треба брати відповідну науку.