Родина Литвинів добре відома в мистецьких колах України. Художник Костянтин Литвин залишив по собі вагому творчу спадщину і передав синові Олексієві не лише генетичний потяг до мистецтва, а й неординарне бачення світу.
У художній майстерні в самісінькому центрі Рівного ми зустрілися із членом правління Спілки дизайнерів України, головою її Рівненської обласної організації, членом Національної спілки художників Олексієм ЛИТВИНОМ.
— Олексію, заздрю, що маєте не просто кабінет — справжнісіньку художню лабораторію, де можна творити, скільки душа забажає. Та ще й унікальний вигляд із вікон: тут і Свято-Воскресенський собор, і майдан Незалежності.
— А поверхом нижче, на третьому, квартира, в якій я виріс, там і нині живе моя мама. У 1960-ті роки для художників будували майстерні поряд із житлом в усіх обласних центрах. І працювали вони у складі художньо-виробничих комбінатів. Так-от, наш комбінат, як і Рівненська обласна організація Національної спілки художників, розташовано на першому поверсі цього будинку. А весь четвертий (він останній) сплановано під майстерні, де й нині працюють художники.
Батьки приїхали до Рівного в 1968 році й оселилися тут, поряд із Свято-Воскресенським собором. А з майстерні, де я, по суті, виріс, як на долоні видно все, що відбувається в центрі міста.
— Десь прочитала, що ви народилися в Магнітогорську.
— Так. Тато там три роки служив у війську, а мама навчалась у гірничо-металургійному інституті. Доля звела їх саме там. Тоді в СРСР ніхто не питав, де тобі служити, а де навчатися: приміром, я служив за Полярним колом, у Сєвероморську. Але й Рівне, і цей будинок вважаю батьківщиною, адже до трьох років діти себе зазвичай не пам’ятають.
Ось поряд, як кажуть, навприсядки пішки, перша рівненська музична школа, неподалік художня. Обидві закінчив паралельно із ЗОШ №15. Згодом було Рівненське музичне училище.
— І в художники?
— Ні, після закінчення музучилища поїхав до Ленінградської консерваторії вступати на оперну режисуру. Але з першого курсу була служба в армії. А коли повернувся, чи не всі мої однокурсники пішли у драматичні актори. Тоді, на початку 1980-х, один з акторів Театру на Таганці прийшов до нас викладачем акторської майстерності. Він так захопив молодь! Я себе актором не бачив, тому повернувся до Рівного, влаштувався на роботу в художньо-виробничі майстерні художником-оформлювачем і працював разом із батьком. Згодом закінчив художньо-педагогічний факультет Рівненського державного гуманітарного університету за спеціальністю «декоративно-прикладне мистецтво».
Якось у дитинстві, коли розбирали стару забудову в центрі міста, я знайшов марковані цеглини із старовинним клеймом виробника.
— Іменна цегла — це цікаво. Чи не відтоді у вас захоплення логотипами та їх розробленням?
— Мабуть, відтоді. Напевне, це був, так би мовити, поштовх на майбутнє — програмувати логотипи. Спочатку в уяві, потім переносив на папір. Знакова графіка — один з найдавніших жанрів графічного дизайну, який вийшов на авансцену в останні роки Союзу. Та тоді навіть і терміна «дизайн» ще не було — використовували поняття «промислова графіка». А слово «дизайн» увійшло у щоденний вжиток фактично з появою комп’ютерів. Але як динамічно він розвинувся в незалежній Україні! По-іншому й не могло бути, бо графічний дизайн — це, по суті, система навігації в усьому світі. А промисловий — фактично все, що ми беремо в руки.
Студентам кажу: дизайнер — професія насамперед інтелектуальна. Доводиться багато читати, осмислювати, щоб виокремити образну квінтесенцію предмета чи явища і надати їй лаконічної цілісної форми.
— Працюєте з молоддю?
— Викладаю спецдисципліни спеціалізації «дизайн» в економіко-технологічному коледжі Національного університету водного господарства і природокористування. Нині просто-таки шалений попит на ці дисципліни! Кожна галузь, малий і середній бізнес у пошуку креативності, тож саме молодим тут і карти в руки.
— Але ж ваша творчість виходить за межі аудиторії.
— Створив уже майже три сотні логотипів, які у спеціалізованих альбомах з дизайну України займають цілі сторінки. Мав і кілька персональних виставок логотипів, адже навіть якщо тебе не знають особисто, ти, по суті, стаєш обличчям фірми чи торговельної марки через упізнаваність логотипу.
У фейсбуці є сторінка «Українські графічні знаки ХХ століття», яку ведуть фахівці в цій темі. Там уже представлено з десяток моїх робіт.
Працюю над оформленням обкладинок для книжок — ось лише деякі з них (викладає на величезному столі зо два десятки видань різних авторів). Письменники, поети, краєзнавці здебільшого задоволені моїм баченням їхніх задумів.
Потім зацікавився плакатами: плакат, наче влучний постріл, доносить суть, б’є просто в десятку. Цим і приваблює. Деякі мої плакати є у престижних міжнародних каталогах. Скажімо, в Харкові вже три десятиліття проходить Міжнародне трієнале плакатів «4-й БЛОК». Торік ось цей мій плакат (показує) відібрали в експозицію цього престижного мистецького заходу. Тут зображено пластикову пляшку, в якій помістилася наша планета. Хотів підкреслити, як землю знівечила людина, і застерегти: не зупинимося — нинішнє глобальне потепління видасться нам квіточками.
А ось каталог плакатів із міжнародної плакатної акції до 100-річчя жовтневого перевороту (1917—2017). Є Ленін, який трансформується в Путіна, є інші бачення митців усього світу. Я ж представив плакат із написом англійською: «Один холостий постріл убиває досі». Хіба не так?
— Гіркі його плоди пожинаємо й досі. Геополітику вершать правителі, а розплачуються за епохальні помилки народи часто цілими поколіннями. Проте кожен митець належить своєму часові й залишає в ньому частинку себе. Ви автор прапора і графічної концепції герба Рівненщини. Як вона народжувалася?
— Василь Червоній, який тоді очолював обласну державну адміністрацію, в 2005-му вирішив змінити символіку області. Зібрали комісію з геральдистів, краєзнавців, мистецтвознавців. Зійшлися на тому, що наш герб — це козацький білий хрест на червоному тлі, обрамлений картушем у стилі українського бароко. Я створив картуш і для початку виліпив герб із пластиліну — ось він. Далі, як кажуть, справа техніки. А потім запропонував ще й прапор області, невід’ємною частиною якого став герб. Ці символи маємо й сьогодні, за ними ідентифікують наш край.
— А ще за Пересопницьким Євангелієм, на якому присягають президенти незалежної України. Знаю, що ваша праця і частинка душі є і в культурно-археологічному комплексі «Пересопниця», який відкрито до 450-річчя Книги книг 2012-го.
— Я розробляв і оформлював експозиції та стенди, орнаментальну стрічку на другому поверсі. Навіть отримав під час відкриття почесну грамоту обласної державної адміністрації. Робили це все надшвидкими темпами: за три місяці комплекс і дорогу до нього збудували й відкрили. З одного боку, це подвиг, з іншого — дурість бо справжні музеї так не роблять.
— Але ж ваш особистий доробок служить землякам, як і картини вашого батька.
— Частину татової творчої спадщини вже розкупили, бо то значною мірою мистецька цінність. До речі, Костянтинові Литвину журі одностайно присудило першу міську премію імені Георгія Косміаді. 2013-го її започаткувала Рівненська міська рада з подання його доньки Надії, яка повернула до Рівного творчий доробок батька і відкрила мистецьку галерею його імені. До речі, галерея неподалік місця нашої розмови, вулиця 16 Липня, де встановлено пам’ятник Георгієві Косміаді, відомому художникові й педагогові. Вона перетворюється на мистецьке серце Рівного.
Мені теж приємно прислужитися землякам: пишаюся, що долучився до створення графічної версії монети до 75-річчя області, на її основі Монетний двір розробив власну.
А ще працюю в архітектурно-містобудівній раді Рівного і комісії обласної ради зі збереження культурної спадщини. Знаєте, чому? Хочеться змінити споживацьке ставлення насамперед чиновників до того, що з’являється в місті: пам’ятники зводять не на рік, але вони далеко не завжди відповідають критеріям професійності. Тому ми з головами творчих спілок архітекторів, художників і фотохудожників області Миколою Пасічником, Петром Подольцем та Сергієм Бусленком домовилися, що виступатимемо своєрідними професійними фільтрами у підходах до речей, розрахованих на масового споживача.
— І ці фільтри потрібні зокрема в журналістиці. Тож погоджуюся: не маємо морального права зробити із творчих професій такі собі прохідні двори. Як на мене, в порівняно невеликих містах це особливо відчутно.
— Безперечно, бо в нас чомусь і досі вважають, що станцювати, заспівати й намалювати може кожен. Такий собі радянський стереотип, який підганяв усіх під одну гребінку, заданий стандарт. Тепер, коли митці вибухнули креативом, суспільству складно оцінити його рівень. А в невеликих містах, де всі одне одного знають, ще складніше. Наша місія — зробити світ, що нас оточує, бодай трішечки кращим. І ми це робимо.
Радіємо, коли до нас долучається талановита молодь з неординарними дизайнерськими підходами. Тож залюбки рекомендую таких хлопців і дівчат до складу нашої спілки.
Інна ОМЕЛЯНЧУК,
«Урядовий кур’єр»