Традиційно щороку в четверту суботу листопада Україна вшановує пам’ять жертв Голодоморів. Цього дня запалюємо свічки в пам’ять про загиблі невинні душі. У Національній опері прозвучить «Реквієм» Моцарта у виконанні симфонічного оркестру та хору театру. У малому залі Національного палацу мистецтв «Україна» відбудеться відкрита лекція голови Українського центру досліджень Голодомору Людмили Гриневич, після якої лунатимуть народні псалми та духовна музика.
Центром вшанування жертв геноциду українського народу стане Національний музей «Меморіал жертв Голодомору». Цього року тут можна ознайомитися з новим проектом Інституту національної пам’яті «Незламні», присвяченим долям людей, яких не здолали страшні випробування. Попри травму, пережиту в 1932—1933 роках, і всупереч подальшим несприятливим обставинам вони зуміли реалізуватися, стати професіоналами і нести слово правди про трагедію народу. Отже, «Урядовий кур’єр» представляє десять людських доль, якими може гордитися Україна.
Василь БАРКА (1908—2003), поет, автор роману «Жовтий князь»
Народився Василь Барка (справжнє ім’я Василь Очерет) у селі Солониця на Полтавщині. Навчався в духовному училищі, на педагогічних курсах, з 1927 року вчителював на Донбасі. Переслідуваний за викриття зловживань місцевої влади, виїхав на Кубань, там вступив на філфак педінституту, 1940 року захистив кандидатську дисертацію. 1941-го пішов на фронт добровольцем, двічі поранений, опинився в окупації. 1943 року Василя вивезли до Німеччини як остарбайтера. Тоді письменник обрав собі псевдонім — Барка. По закінченні війни отримав посаду коректора у видавництві «Голос» у Берліні. 1950 року виїхав до США.
У 1932—1933 роках на Кубані 24-річний Василь перебував на межі голодної смерті. Тоді їздив на Полтавщину до рідних і бачив там страшні картини голодної смерті. Протягом наступних 25 років записував різні життєві історії про голод в Україні. У США йому вдруге довелося пережити голодні муки. Це голодування поновило гостроту відчуттів і підштовхнуло до написання давно задуманого роману. Паризький часопис «Ле Монд» назвав роман Василя Барки «Жовтий князь» «найкращим твором у повоєнній Європі на одну з найважчих тем».
Катерина БІЛОКУР (1900—1961), видатна художниця
Народилася у селі Богданівка на Полтавщині. Малювати любила з дитинства, але батьки забороняли. Грамоту опановувала самотужки, потай малювала. Двічі намагалася вступити на навчання, але їй відмовили, бо не було свідоцтва про шкільну освіту. У відчаї намагалася втопитися, але рідні врятували і дозволили малювати.
У лихоліття Голодомору на Пирятинщині померло понад 3,5 тисячі осіб. Вона про це не згадувала протягом багатьох років, тільки у сповіді мистецтвознавцеві Стефанові Таранущенку обмовилася: «Ну ось уже пережила і 33 рік…»
Перша персональна виставка Катерини Білокур у 1940 році в Полтаві принесла їй славу. Світове визнання і дружба з відомими людьми не змінили ні її скромного життя, ні творчого запалу. Її картини вражають неймовірною красою й дивовижною майстерністю авторки.
Олесь ГОНЧАР (1918—1995), письменник, громадський діяч, член Всесвітньої ради миру
Народився у селі Ломівка. Навчався в Харківському університеті, у 1941 році добровільно пішов на фронт. Після війни закінчив Дніпропетровський університет. Тривалий час був головою правління Спілки письменників України.
Автор романів «Тронка», «Циклон», «Берег любові», «Твоя зоря», у яких викривав культ особи. Роман «Собор», присвячений збереженню культурної спадщини українського народу, тривалий час був під забороною.
Дитиною пережив Голодомор. Вразливому хлопцеві трагічні роки запали в душу, але він мусив мовчати. Його ще довоєнна спроба відтворити засобами художнього слова події 1932—1933 років у повісті «Стокозове поле» (1941) не вдалася. Спочатку повість не друкували, а згодом цензура знівечила текст до невпізнання. Переживання трагедії Голодомору письменник вилив на сторінках щоденника: «Є речі, про які писати художні твори я не зміг би. Скажімо, про голод 1933-го. Це вже не горе, а надгоре, надвідчай, це антижиття».
Анатолій ДІМАРОВ (1922—2014), письменник, мемуарист, лауреат Державної премії України імені Тараса Шевченка
Народився на хуторі Гараськи на Полтавщині у заможній родині вчителя Андроніка Гарасюти. Мати була дочкою священика. Коли родину розкуркулили, батьки змушені були розлучитися, а щоб вберегти дітей від репресій, змінили їм прізвище на Дімаров. Лише в незалежній Україні Анатолій Дімаров відкрив справжнє прізвище у творі «Прожити й розповісти».
Війну пройшов на фронті та в партизанах, зазнав поранення. Працював у газеті «Радянська Волинь», належав до Спілки письменників України. Одним із перших у радянській літературі написав про голод 1932—1933 років в Україні в романі «І будуть люди» (1964). Цензура постійно препарувала його твори, викидаючи сотні сторінок, обриваючи цілі сюжетні лінії. Так сталося і з історичним романом «Біль і гнів», присвяченим долі українського народу в ХХ столітті. Тільки через 45 років після першої публікації Дімаров відновив у ньому викреслені сторінки. 1982-го за цей твір удостоєний Шевченківської премії.
Опанас ЗАЛИВАХА (1925—2007), живописець, дисидент
1933-го його сім’я, рятуючись від голоду, втекла з Харківщини на Далекий Схід до родичів. В Україну повернувся лише через 24 роки і оселився в Івано-Франківську.
Опанас свідомо зробив вибір українства, бо, як згадував пізніше, не знав, до якої культури належить: «Української не знав, російської не відчував». Довелося наново вивчати українську мову.
Належав до шістдесятників. Разом з Аллою Горською працював над знаменитим вітражем у Київському університеті, який знищили за розпорядженням партійних органів через «націоналістичний ухил». 1966-го його засуджено на 5 років за «антирадянську агітацію і пропаганду». У таборі заборонили малювати фарбами. Тоді виявив інтерес до малої графіки, екслібрисів, листівок. Його виставки закривали через український символізм у роботах.
Був першим в українському образотворчому мистецтві, хто порушив тему Голодомору. На його картинах «33-й рік», «День і ніч», «У мандри», «Доля», «Лан» представлені драматичні, гранично напружені портретні образи, в яких оживає людська трагедія.
Микола РУДЕНКО (1920—2004), письменник, філософ, дисидент, політв’язень
Народився в селищі Юр’ївка на Луганщині. Батько загинув під час пожежі на шахті. У голод 1932—1933 років сім’я врятувалася завдяки продуктовому пайку за загиблого тата.
Школярем Руденко почав друкувати перші твори. У 1937 році отримав за літературну творчість першу премію. Попри важке поранення, пройшов усю Другу світову війну. По її завершенні працював редактором журналу «Україна», секретарем парткому Спілки письменників України, активно друкувався.
У 1960—1970 роках Микола Руденко писав листи до ЦК КПУ про вади і прорахунки в керівництві суспільно-політичним життям. 1974-го його виключили з Компартії та Спілки письменників, піддали психіатричній експертизі, а 1977-го за участь в Українській гельсінській групі заарештували й засудили до 7 років таборів і 5 років заслання.
1976-го Микола Руденко написав поему «Хрест», в якій описав голодне й напівмертве українське село 1933 року: агонію людей, канібалізм, плач голодних дітей, фарисейство влади.
Євгенія САКЕВИЧ-ДАЛЛАС (1925—2015), фотомодель у Європі та Америці, громадська діячка
Народилася у селі Кам’яна Балка на Миколаївщині. Її батьків — заможних селян репресували та вислали до Сибіру, коли їй було 5 років. Наймолодшу Євгенію виховували старші брати, деякий час вона перебувала в сиротинці.
Коли почалася Друга світова війна, 16-річну дівчину відправили на примусові роботи в Австрію. Після закінчення війни Євгенія в Мілані почала кар’єру моделі, а в 1951 році емігрувала до США. Тривалий час жила у Швейцарії та Шотландії.
У США Євгенія Сакевич-Даллас виступала з лекціями про Голодомор в Україні. Своє життя, сповнене трагізму й успіхів, описала у книжці «Одна жінка — п’ять життів, п’ять країн». В Україні ця книжка споминів вийшла з назвою «…Не вмирає душа наша: доля сироти з українського Голодомору». Свої переживання голоду зобразила і у малюнках.
У 2007 році в Україні відбулася виставка її художніх робіт, об’єднаних темою Голодомору.
Михайло СІКОРСЬКИЙ (1923—2011), історик, культуролог, директор Національного історико-етнографічного заповідника «Переяслав»
Народився у місті Чигирині. Рано втратив батька, який загинув 1930 року внаслідок аварії. Дитиною пережив Голодомор. 1932-го з голоду померла мати.
«Пам’ятаю, як мати повернулася з безплідних пошуків хліба, впала посеред кімнати і більше не встала. Два дні вона лежала мертва, а ми, діти, вовтузилися поруч, бо не знали, що робити». Сиріт — десятирічного Михайла, братів Івана, Олександра та сестру Марійку помістили в чигиринський дитячий будинок.
Після істфаку Київського університету 1951 року Михайла Сікорського призначили директором краєзнавчого музею в Переяславі-Хмельницькому. Тоді в музеї було тільки 32 експонати. У 1960—1970-х роках Сікорському вдалося зібрати і врятувати із затоплених Канівським гідровузлом територій Придніпров’я десятки архітектурних, сотні археологічних пам’яток, тисячі предметів побуту, які представлені в заповіднику. Нині до нього входять 24 тематичні музеї, 370 нерухомих пам’яток народної архітектури. Майже 200 тисяч експонатів розповідають про всі історичні періоди Переяславщини. З особливою любов’ю Михайло Іванович створював Музей хліба, окремий куточок якого присвячено Голодомору 1932—1933 років.
Олекса ТИХИЙ (1927—1984), філософ, філолог, правозахисник, політв’язень
Народився на хуторі Їжівка на Донеччині, де сім’я пережила Голодомор. Закінчив філософський факультет Московського університету, вчителював. Один з активних учасників дисидентського руху, виступав на захист української мови й культури на Донеччині, критикував політику влади за русифікацію краю. У листопаді 1976-го як один зі співзасновників Української гельсінської групи підписав декларацію та меморандум, в яких стверджується, що Голодомор 1932—1933 років є геноцидом. За правозахисну діяльність у липні 1977 року засуджений до 10-річного позбавлення волі в таборах особливо суворого режиму і 5 років заслання. Покарання відбував у Мордовії. Багато разів оголошував голодування, одне із них тривало 52 доби. Помер у тюремній лікарні в Пермі. Перепоховано 1989 року на Байковому цвинтарі в Києві.
Борис ХАНДРОС (1923—2006), кінодраматург, журналіст, письменник
Народився в селі Озаринці Вінницької області в сім’ї вчителів. У роки Голодомору вижив завдяки материним млинцям із макухи. З березня 1933-го рятували шкільні пайки батьків. Під час Другої світової добровольцем вступив до Червоної армії, потрапив у концтабір, зазнав важкого поранення, знову воював. Після закінчення Київського університету вчителював на білоруському Поліссі.
Борис Хандрос — автор сценаріїв кількох документальних і науково-популярних фільмів про Голодомор, а також книжки «Смертні листи». У ній — сотні листів 1932 року, адресованих партійному керівництву, нерозуміння того, що відбувається, бажання виправити ситуацію, донести правду, описи катастрофи, яка наближалася. Листів із 1933 року фактично немає, майже всі їх знищив режим, який хотів приховати злочин.
PS. У кожного з цих українців був власний життєвий шлях, але об’єднує їх здатність реалізовувати свої здібності. Можливо, деякою мірою це було наслідком усвідомлення, що вони живуть не лише за себе, а й за мільйони інших українців. Це їм випало донести світу унікальність української культури, стійкість духу українського народу. І завдяки їм Голодомор не зламав Україну.
За матеріалами Інституту національної пам’яті підготувала Лариса КОНАРЕВА, «Урядовий кур’єр»