Хоч Україна і мала тривалий час три великі державні кіностудії, але вони, по суті, так і не продукували українських фільмів за національною натурою, традиціями, мовою, душею. Тому цілі покоління стужилися за рідним екраном, а нині з’ява в широкому прокаті нової української стрічки стає справді мистецькою та суспільною подією. 10 листопада у країні відбувся прем’єрний показ драми «Гніздо горлиці», яку зняв режисер Тарас Ткаченко. Зауважу, кінострічка вже здобула цього року Гран-прі Одеського міжнародного кінофестивалю.
Цей фільм у Тараса Ткаченка, як він сам каже, взяв три роки життя. Поставив його за романом чернівчанина Василя Мельника. Автор літературного твору мріяв побачити цю кінокартину в прокаті, але не дочекався, пішов у засвіти.
Зрештою, не випало бути на прем’єрі й Віталієві Лінецькому, який втілив образ чоловіка головної героїні Дарини. На половині знімального процесу його не стало.
«На щастя, з того матеріалу, який відзняли, можна було зробити повну роль», — зізнається режисер. Як бачимо, стрічка — справді драма, якщо говорити і про зйомки, і про тему, яку вона порушує.
І хоч на прем’єрах фільму виконавиця головної ролі акторка Римма Зюбіна наголошує, що він не про птахів, але символ горлиці, який є в українських народних повір’ях, тут непохитний. Знаємо, що наш народ здавна цього птаха вважає не лише віщим, а й ще символом засмученої жінки, тужної долі, а також подружньої вірності й кохання.
У головної героїні Дарини, здається, було це кохання, добрий чоловік, прекрасна донечка. Але безгрошів’я, складна економічна ситуація в країні змусили її відірватися від родини, рідної землі й поповнити численні лави заробітчанок в Італії. Якою проблемою це стане для України в майбутньому, адже наші жінки часто навіть з вищою освітою стали там не лише «бадантами» — прислужницями, покоївками, а й часто не з власної волі зрадницями ще донедавна щирих почуттів.
Сюжет фільму мене не дуже схвилював. Можливо, тому, що за два десятиліття заробітчанства наслухався на Буковині або в Галичині ще драматичніших реальних історій. Але навіть попри це, скажу, що сприймати такі оповіді безболісно не можна. Напевно, тому після показу кінокартини в Тернополі вразила зала, точніше, повна тиша під час перегляду. Бо було все правдоподібно: і у викладі літературного матеріалу, і в достовірній, талановитій, щирій грі акторів.
Погоджуся з тернопільським письменником Олександром Смиком: «Гніздо горлиці» засвідчило, що є насправді цілісним фільмом у творчому сенсі». Сама ж Римма Зюбіна зізналася, що любить цю стрічку через те, що у фіналі немає жодних моральних порад-кліше. Акторка бажає українському глядачеві небайдужого перегляду. Тож не переповідатиму змісту фільму, краще кожному особисто подивитися нову роботу наших кінематографістів.
«Гніздо горлиці» творча група фільму, образно кажучи, звила і в Україні, і в Італії. Оскільки автор роману був з Буковини, то вирішили стрічку знімати в цьому краї. Режисер Тарас Ткаченко каже, спочатку підібрали натуру в Чернівцях, а згодом рушили в гори шукати місце для творчого майданчика. Основним знімальним об’єктом одразу обрали Вижницю та село Виженьку. Двічі сюди приїжджали. Уперше — на Вербну неділю, працювали у Страсний та Світлий тижні, щоб занурити персонажі в реальне середовище. Пан Тарас визнає, що це було досить ризиковано, «бо майже не керовано, але завдяки цьому в глядача є відчуття документальності того, що відбувається». Сцени Великоднього святкування зняли у Виженьці. Просто вставили акторів у гурт тутешніх людей, які прийшли на освячення.
Італійську частину стрічки творили в місті Генуя. На екрані можна разом з героями фільму побувати на Службі Божій, яку також відзняли однієї неділі в тутешній українській церкві.
Отака спільна праця акторів і жителів надала певного колориту фільму, правдивості, навіть інколи змушувала вносити під час зйомок якісь доповнення до сценарію. Гадаю, простий анекдот про болгарку — шліфувальну машину — запам’ятається кожному глядачеві, бо в ньому щира правда заробітчанського життя. А послухав і записав цю й інші подібні усмішки режисер на базарі в Косові, купуючи реквізит.
«Це свідчить про те, що весь драматизм пошуків роботи за кордоном люди вже переводять на гумор, створюють заробітчанський фольклор», — ділиться думками Тарас Ткаченко.
Як добирали на роль у фільмі італійських акторів? Режисер каже, дуже стандартно. Організували кастинг у Генуї. На роль Алессандро планували іншого актора, але він кілька разів пересував свої терміни зайнятості, дуже хотів зніматися в українській кінокартині, проте не зміг. І тоді несподівано знайшли Мауро Чіпріані з Мілана. «І аж ніяк не шкодуємо, — каже режисер. — Він надзвичайно точний, дуже класний в ансамблі». Матір Алессандро зіграла Ліна Бернарді — кінозірка, яка в молодості багато знімалася в італійській класиці, нині більше зайнята в театрі. На зйомки «Гнізда горлиці» актриса приїхала з Рима.
Як завжди, чимало відзнятих сцен не вміщаються у змонтований фільм. «Гніздо горлиці» — не виняток. Певна річ, режисер міг би використати матеріал для багатосерійного телевізійного фільму. Творча група проводить перемовини з цього приводу з українськими телеканалами. Нині як глядачі можемо разом з режисером хіба шкодувати, що вони «все ще мають ту інерцію, коли їм легше купити російський чи турецький телесеріал, ніж замовити український».
Тарас Ткаченко презентує в українських містах «Гніздо горлиці» й водночас «шукає хорошу історію» для майбутньої стрічки. Гадаю, вона буде не менш зворушливою, драматичною, соціальною й мистецькою.
КОМПЕТЕНТНО
«Це справді стрічка для глядача»
Пилип ІЛЛЄНКО, голова Держагентства з питань кіно:
— «Гніздо горлиці» я дивився на рівні робочого матеріалу. Але коли переглянув фінальну версію фільму на Одеському кінофестивалі, отримав величезне враження, навіть раз очі засльозилися. Це справді стрічка для глядача. Багато років досягаючи успіхів у створенні кіно для поціновувачів на міжнародних фестивалях, українські кінематографісти показали, що вони це робити вміють. Одначе менше зважали на українського глядача, який хоче бачити картини про себе. Фільм «Гніздо горлиці» створили українці для українців і про українців.
На черзі інші цікаві фільми — у виробництві перебуває чи не 35 повнометражних ігрових картин, не рахуючи анімаційних, документальних, короткометражних дебютів. Упевнений, що відтепер прем’єра українського фільму не буде якоюсь екстраординарною подією.
Останніми роками ми змінили підхід до підбору кінопроектів. Нині багато уваги приділяємо фільмам, які демонструватимуть новітнього українського кіногероя, що здатен перемагати обставини, а не схиляти голову перед ними, у фіналі не плакатиме й героїчно не помиратиме, а перемагатиме. Незалежно від того, якого жанру стрічка — чи то бойовик, чи мелодрама, комедія, фільм жахів або еротичний трилер.
Мрію про час, коли перестанемо нарешті жартувати цитатами з радянського кіно, а почнемо наводити вислови з нової української комедії.
Ми в Google+