На моєму вікні стоїть розмальований прадавніми українськими орнаментами глечик роботи опішненського майстра, лауреата Шевченківської премії Михайла Китриша. Все у цьому глечику незвичайне — намальовані на ньому казкові квіти, фарби, акуратне вушко. А сам виріб аж дзвенить, коли по ньому стукаєш легенько пальцями. Куди там китайському фарфору! Цей глечик дорогий мені не тільки тому, що досконало зроблений. Поглянувши на нього, живо уявляю самого гончара, який подарував мені це диво. Бачу його добре, як у святого обличчя, натруджені руки, чую лагідний, співучий голос: «Казали мені кияни: «Віддайте оці вази, глечики і баранів ваших керамічних у наш музейний фонд. Ви вже незрячий, то навіщо вони вам? Щоб тільки пилом дома припадали?» Їм і невтямки, що ці вироби мене на світі тримають…»
Фотографії зі старих альбомів
Михайло Єгорович — потомственний гончар. Його батько будував завод художньої кераміки в Опішному. Тож і сам він почав працювати з глиною із 14 років. На етапі учнівства заготовляв дрова в лісі, возив глину з глинища та придивлявся, як її добували. Робили це, розповідав, шахтним способом. Копали колодязь-шурф і за допомогою колеса тягали звідти сировину. В руках умільців, таких, як його учитель Йосип Степанович Мереха, вона перетворювалася у різний посуд.
А через півроку, завдяки наставникові, і він навчився виготовляти макітри і горщики, глечики і ряжанки. Працював з насолодою, відчуваючи, що така робота йому до снаги, а головне, вона була потрібна державі. Перевиконуючи змінні норми виробітку, знаходив час іще й для занять декоративним ліпленням. Та так захопився, що з 1961 року почав спеціалізуватися саме на ньому. Принагідно займався виставковою діяльністю. Його декоративні вироби займали там достойне місце. А в 1971 році, молодого тоді, перспективного опішненського майстра-гончара прийняли у Спілку художників СРСР.
Про той щасливий час Михайлові Єгоровичу нагадують чорно-білі фотографії, яких у нього кілька мішків. Окремо зберігаються альбоми з фото найкращих його виробів, більшість яких сьогодні перебувають у приватних колекціях і музеях провідних країн світу. «Оця ваза із складним ліпленням, — показував, — у мене зникла з виставки в Об’єднаних Арабських Еміратах, а ця — в Канаді. А оця — в Полтаві». Йому їх шкода, бо вони ексклюзивні.
Коли Михайло Китриш прийшов працювати на завод «Художній керамік», там усі виробничі операції виконували вручну. Але поступово, до 1970-х років, виробництво механізували, навіть круги вже не треба було крутити ногами. Єдине, чого не могли довірити машинам, так це заготівлю дров. Їх велике заводське горно за один повноцінний випал «з’їдало» 12—13 складометрів. А у 1980-х роках на завод і дрова завозили вже готові. Тільки бери і працюй.
Працювало ж тоді на «Художньому керамікові» 450 чоловік, та ще в Опішному були виробництва «Червоний гончар» і комбінат, де також виготовляли гончарну і керамічну продукцію. Всього на території селищної ради традиційним народним промислом було охоплено понад тисячу чоловік. Самих майстрів-гончарів було більше ста. Можна уявити, скільки продукції вони виготовляли. І вся вона реалізовувалася. Посуд возили в Краснодарський і Ставропольський краї, у Львів. А з 1978 року кращі вироби опішненських гончарів поставляли вже й за кордон — у США, Японію, Німеччину, Чехословаччину, Канаду. Виготовляли вони продукцію і для художніх салонів та різних фондів.
«Золотий вік» гончарства в Опішному припав на середину 1980-х. А з розпадом Радянського Союзу все це враз розбилося, наче макітра. Потужні гончарні осередки поступово закрили, цехи було віддано в оренду. А гончарі пішли в «підпілля» — побудували в себе вдома невеликі горна. Та з того й жили. Але покликанню не зрадили.
Бажання є, можливостей немає
— Гончарювання, любов до глини в опішнян у крові. Якби оце відродити завод «Художній керамік» або побудувати на території селища інше подібне виробництво, то не було б відбою від бажаючих тут працевлаштуватися, — вважають Михайло Єгорович і його дружина Галина Сергіївна, яка працювала художником на цьому заводі. Вони й познайомилися в заводському цеху. — А так закінчують, приміром, державну спеціалізовану школу-інтернат «Колегіум мистецтв в Опішному» півтора-два десятки обдарованих дітей, і в кращому разі йдуть навчатися у виші. А в гіршому — працевлаштовуються у барах чи кафе. Бо немає їм тут роботи за фахом. І це дуже погано. Треба відродити місцеву промисловість. Після війни було важче, була зруйнована вся промисловість, та й то органи місцевої влади мали кошти на утримання пожежних машин, соціальної інфраструктури. Тому що працювала місцева промисловість. А нині у селищі проблема почистити взимку дороги від снігу, бо немає чим заплатити за роботу трактористові.
Михайло Єгорович на пальцях лічить опішнян, які займаються приватним промислом: Олександр Шкурпела, Микола Варванський, Сергій Кошеленко, Василь Онуфрійович Омеляненко… Але хоч і напружував пам’ять, більше десяти чоловік не виходило. Є ще, правда, в селищі невеличке гончарне виробництво Михайла Задорожного з 20 працюючими. Але це сльози порівняно з тим, що втратили.
Сказати б, що продукція гончарів, керамістів нині не затребувана, — так ні. Різноманітний посуд і декоративні вироби під опішненською маркою продаються на автостанціях і на ярмарках, у магазинах і на виставках. На Полтавщину привозять свій посуд керамісти аж із міста Слов’янська, що на Донеччині. Виходить, попит є. А ось якогось відчутного руху щодо реанімації галузі в Опішному немає. Чому?
Тому, каже Михайло Єгорович, що держава на це не звертає уваги, а молодь хоч і має бажання гончарювати, так у них немає можливості це робити. Щоб відкрити свою приватну майстерню, треба: навчитися гончарювати, побудувати горно, купити дрова, складометр яких нині коштує 180 гривень. А щоб вийшов якісний виріб, треба зробити два випали, на які піде кілька складометрів деревини. Купити глину, яку зараз в Опішному не видобувають. Та й недешева вона. Двадцятикілограмовий шмат коштує 30 гривень. А ще гончареві-початківцю треба побудувати чи придбати гончарний круг. На все це треба мати початковий капітал. А раніше сировину, фарби і все необхідне для такої справи можна було без проблем і дешево виписати на заводі.
Пасинки в держави
Він порівняв Україну з невеличкою Норвегією, де бував. Там людині, яка хоче гончарювати або займатися іншими традиційними промислами, створюють усі можливості для цього. Їх там безкоштовно забезпечують і глиною, і фарбами. А в нас гончарі — пасинки в держави.
Розговорилися про його поїздки за кордон, старовинні гончарні технології, традиції. І він повідомив, що, виявляється, гончарські осередки не тільки в Опішному розташовувалися. А й у селах Міські Млини та Лазьки — це за кільканадцять кілометрів від селища, — де також були такі видатні майстри, що за їхніми мисками аж із-за кордону приїжджали. Нарозхват була продукція! Сьогодні, казав, у Лазьках залишилося 12 жилих хат, та 59 — непридатних для проживання або закритих. З його розповіді випливало, що в наших сіл і народних промислів одна доля. І поліпшити її можна тільки разом, усім народом.
— Гончарі — це такі трудолюбиві люди, — розмірковував Михайло Китриш. — Вони ніколи не були заможними, бо чесною працею великих статків не надбаєш. Але ж як їх давили! Приходить, було, фінінспектор і каже: «Ану, рахуй, скільки ти зробив! І розпишися. Що, значить, зробив ти 40 штук глечиків по 3 літри. А це вже 120 літрів. І описує, описує… Та обкладали такими податками, що багато опішненських гончарів повтікали аж у Ставропольський край, у Ростовську область, у Сальські степи. Як, приміром, нині вже, на жаль, покійний Сергій Іванович Жилавець. У нього фактично все забрали, а він усе витримав і вижив. І до самої смерті гончарював. І його син Альоша зі мною до останнього робив. Оце три роки тому як помер тільки. Менший син його, Микола Жилавець, випалював горщики на заводі увесь час. Або взяти Дмитра Івановича Зубаня. Був дуже міцний, а здібний який! Умів робити все, що стосувалося гончарювання. За найскладніше брався, і робив це граючись. А які чудові гончарі були Герасименки, Дяченко... Як зараз бачу: сидять за кругами босі, брудні, а потім Герасименко як заведе «Над озером чаєчка в’ється». Аж морозом поза спиною сипле! А вони співають і працюють. Такий народ не знищити, хоч би як хто намагався це зробити.
І глиняний посуд ніколи не вийде з ужитку. Завжди буде потрібний. Бо я останній раз був на Сорочинському ярмарку три роки тому, та ще з теракотовим (після одного випалу) посудом, який у мене до останнього горщика забрали. А базаруючі щороку все перепитують наших гончарів: «Де той дядько Михайло з Опішного, щось він давно не привозить свої вироби?»
Помовчавши, додав: «А я ніколи й не кидав гончарювати. Подумки, звісно. То вазу декоративну ліплю, то коня чи барана. Скачаю отак глину і кручу, кручу баранячого рога. Так гарно виходить. А якби бачив, то причепив би його куди треба. Ото було б!» Сказавши так, він замріяно подивився кудись у далину…
ДОСЬЄ «УК»
Михайло КИТРИШ. Народився 21 жовтня 1936 року в Опішному на Полтавщині. Потомственний гончар, зі стажем гончарювання на одному місці — заводі «Художній керамік» — 42 роки. Лауреат багатьох престижних премій, у тому числі Шевченківської премії. Заслужений майстер народної творчості України.