Заступник голови комітету
Верховної Ради з питань
аграрноїполітики
та земельних відносин
Сергій ТЕРЕЩУК
Нині про земельну реформу не говорять хіба що ледачі. Але далі балачок поступу немає. Та й суть майбутньої реформи далеко не всі розуміють однаково. Тим часом очевидно, що пора нарешті прийти до єдино правильної державної концепції, яка б відповідала інтересам тих, хто на землі працює.
Чиї вуха виглядають із-за прихильників мораторію?
— Сергію Миколайовичу, якою, на ваш погляд, повинна бути суть реформи?
— Так уже повелося в світі, що трудяться на землі, як правило, її власники, а не наймити чи погоничі. Ми ж у земельних відносинах за останні роки зайшли в глухий кут. Нині вже стало цілком зрозуміло, що курс на розпаювання землі, взятий в Україні у перші роки її незалежності, виявився непродуктивним, а то й руйнівним. Тодішні владоможці лукавили, дурманячи людям голову ефективним власником. Прискіпливіше погляньмо на тих, хто одержав паї. Встановлений реєстр був обмежений — землею наділили діючих членів колективних сільгосппідприємств та пенсіонерів, тобто людей старшого і похилого віку. Приміром, на Черкащині таких нині вже 70 %. Вони й тоді могли небагато, а тепер і поготів. Тож теза про те, що земля має належати тим, хто на ній працює, вже тоді була порожнім звуком. Не працювати, а збирати вершки, стали «червоні поміщики», які акумулювали великі земельні масиви в оренду за мізерну оплату, бо хіба можна всерйоз вважати оплатою власнику паю подачку у вигляді кількох торбин зерна. У грошовому виразі в області середня плата становить 446 грн/га. Сказане не стосується фермерів, бо ті запряглися в плуга по-справжньому.
І що ж маємо в сухому залишку? Так звані «ефективні власники» відійшли хто за межу, хто у небуття. Тільки на Черкащині зовсім позбулися господаря 1650 паїв (офіційною мовою їх називають «відмерлою спадщиною»), а 15 885 паїв зависли як неоформлена спадщина. Ще третина тих, хто успадкував наділи, проживає у містах і єдина турбота їхня про землю — одержати хоч якийсь зиск.
Гірко і сумно слухати тих, хто ревно чіпляється за подовження мораторію на продаж землі як за панацею збереження своїх ділянок та села загалом. А саме ця думка була домінуючою на нещодавніх парламентських слуханнях цієї проблеми. «Червоні поміщики» хором боронили свої привілеї. Але ж за цим явно стирчать вуха давно працюючих лівих схем прибирання землі до рук.
— Хто ж вони, ці потенційні латифундисти й чого прагнуть? Як відбувається рух землі, наприклад, в сусідніх країнах?
— Як на мене, власники великих підприємств, рудників, шахт, стадіонів, готелів, ресторанів, маєтків прагнуть єдиного — примножити свої статки ще й за рахунок українських чорноземів. Таких охочих у Європі й світі знайдеться багато. А в сусідів рух землі відбувається суворо за нормами, визначеними законами. До речі, там продають землю не будь-кому. Приміром, у Норвегії, Канаді, Німеччині, Данії дозвіл на купівлю сільськогосподарських земель видається лише особам, які мають необхідну професійну підготовку і згодні проживати у відповідній місцевості та своїми силами вести господарство. На площі, що продаються (від 125 до 500 га), за кордоном також діють обмеження, і досить жорсткі. Ці запобіжники убезпечують від монополізації та спекуляції землею.
А у нас фурункул і надалі заганяють углиб, нехтуючи тим, що рано чи пізно він все одно прорве. Не можна посередникам за рахунок селян наживатися на високих цінах на продукти, реалізовувати соціальні програми, розв’язувати проблеми держави. Село, за звичкою, мовчить, дозволяючи проводити на собі експерименти, але воно не німе. Це мають пам’ятати насамперед урядовці, народні депутати, місцеві очільники, політикани й ретрогради, які й досі живуть гаслом: «Бий і біжи!» та ностальгують за втраченим. Тому треба відкинути як старі засмальцьовані, так і нові, популістські гасла та невідкладно та рішуче братися за діло.
Від концепції —до механізму реформи
— Що маєте на увазі? Як бачить програму дій у напрямку реформування Комітет Верховної Ради з аграрної політики та земельних відносин?
— Насамперед, слід виробити свої ефективні запобіжники всіляким ризикам, маючи на увазі головну мету — зберегти українське село і українського виробника. Дорожчого для держави від того, хто живе й працює на землі, просто немає.
А як діяти ми визначили у проекті Закону «Про земельний кадастр», який уже прийняли в першому читанні. Моє ж бачення зводиться до наступного. У кожній сільській раді необхідно розробити плани землеустрою, визначивши у них землі оренди для розвитку виробництва, для тих, хто виявить бажання працювати, та землі на розвиток села. Окремо має бути план землеустрою полів сільськогосподарського призначення. Важливо площі в 100 і більше гектарів не ділити на шматки, а зберегти їх цілісними для ефективного обробітку і великотоварного виробництва. Треба вдумливо підійти і до заплав, на яких вирощувати корми, певні площі відвести для виробництва овочів. У кадастровому плані передбачити обов’язково землі першочергового розподілу для власників, які зволіють вийти й працювати самостійно. За бажанням власника ці відносини можуть регулюватися договором міни. Всім, хто схоче докласти рук до виробництва сільськогосподарської продукції, держава має надати можливість отримати кредити, взявши на себе відшкодування за оплату відсотків.
Щоб зберегти села, необхідно йти шляхом створення господарств з обмеженим землеволодінням. На території сільської ради бажано мати кілька господарств, де селяни матимуть змогу працювати, тобто для них вирішується проблема зайнятості. На мою думку, не виправданою є практика, коли одне підприємство охоплює 4-5 населених пунктів. Так, ефективність холдингів може бути й вищою, а собівартість продукції у них нижча, бо землю обробляють спеціалізовані загони, не прив’язані до конкретного населеного пункту. Однак земля в такому випадку стає лише виробничим полігоном без урахування інтересів тих, хто живе в конкретному селі й пропонує ринкові свої паї. Краще було б, якби кожне підприємство діяло тільки в адміністративних межах одного населеного пункту. Погано, коли у селах закривають школи, садки, лікарні, але за наявності доріг та сучасного транспорту цю проблему, гадаю, можна розв’язати. А от коли в селі не стане господарства, то воно неминуче спочатку перетвориться на хутір, а потім і зовсім зникне. І це вже спостерігаємо! За останні десять років в Україні не стало понад 200 сіл. Чимало таких і на Черкащині.
Держава — активний учасник
— У дискусіях, які точаться навколо майбутньої реформи, можна почути думку, що держава просто зобов’язана заново націоналізувати землю. Як ви ставитеся до такої тези?
— Вважаю, що землю, яку вже роздали, розпорошили, тепер повернути у державну власність, навіть шляхом скупівлі, просто неможливо. Та й коштів на це у держави немає. Хоча дехто й не проти ще раз нагріти руки. Вони сплять і бачать, як держава на блюдечку, підносить їм ласі шматки, адже йдеться не про 2-3 гектари конкретного пайовика, а про масиви обсягом 2-3 тисячі гектарів!
Держава не повинна підігрувати латифундистам. Але в процесі запровадження викупу земель вона має бути активним учасником, займати сильні, виважені позиції. Вона повинна сприяти, щоб власниками землі стали тільки громадяни України, які проживають на цій території. Загалом потрібен закон, який би чітко регулював обіг земель сільськогосподарського призначення. В ньому варто визначити розміри господарств з різною формою власності. Безумовно, держава повинна якусь частину ділянок викупити, аби проводити свою політику в регіонах. А для цього треба створити не Земельний банк, як того дехто домагається, а Земельний фонд, якому надати право регулювати процеси купівлі та продажу земель, в тому числі залучати до цього державні банки, які б давали позики під заставу землі. Підтримувати треба всі форми господарювання, але меншим давати більше.
Одне слово, державна аграрна політика має бути логічно вивершеною, а її наслідки — ∂рунтовно прораховані. Урядовці, як державні менеджери, повинні, сформувати механізми її реалізації та встановити контроль за неухильним додержанням земельних законів. Не можна допустити суспільних потрясінь і національного розбрату через несправедливе захоплення земельних масивів.
Реформи для чергового перерозподілу багатства, а ним є земля, народу України просто не потрібні. Крутійства ж матінка-годувальниця не терпить і не прощає…
Владислав КИРЕЙ,
«Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ «УК»
Сергій ТЕРЕЩУК. Народний депутат України. Народився 4 липня 1961 року в с. Онупріївка Тальнівського району на Черкащині. Закінчив Уманський сільськогосподарський інститут, а також Національну академію державного управління при Президенті України. Працював директором Черкаської регіональної агрофірми «Зоря», головою правління Акціонерного товариства «Маїс», заступником голови Черкаської облдержадміністрації з питань агропромислового комплексу. Був народним депутатом України IV скликання. Із 2007 р. — народний депутат України VI скликання, заступник голови Комітету з питань аграрної політики та земельних відносин. Заслужений працівник сільського господарства України.