Могила Бориса Лазаревського — на паризькому цвинтарі Тіє. Народившись в Україні в сім’ї друга і першого біографа Тараса Шевченка Олександра Лазаревського, волею обставин змушений був залишити її, аби знайти вічний спочинок далеко від домівки. Та хіба він один? Скількох співвітчизників розкидала бурхлива історія і продовжує свою справу?

Від Полтави до Києва

Борис Лазаревський народився 26 березня (7 квітня за новим стилем) 1871 року в Полтаві, де батько служив членом окружного суду. Мати Катерина Федорівна Лащинська померла через рік після народження сина. Протягом кількох років Бориса разом зі старшою на три роки сестрою Ганною (майбутньою співзасновницею конотопської «Просвіти» на Сумщині) виховували гувернантки. А 1876-го батько одружився вдруге. Його дружиною стала Ганна Шрамченко, яка народила сина Гліба і доньку Катерину.

1880 року родина переїхала до Києва. Борис згадував про своє дитинство: «Із тринадцяти років я був полишений сам на себе та репетиторів. Батько завжди був зайнятий або службою, або наукою, а в мачухи були власні діти».

Навчався спочатку в Другій київській гімназії. Можливо, родинна ситуація й стала причиною, що гімназію не закінчив. Продовжив навчання в колегії Павла Галагана. Після закінчення вступив до Одеського університету. Проте вже на другому курсі перевівся на юридичний факультет Київського університету Святого Володимира. Тоді й почав друкуватися.

Після переходу на четвертий курс юнак «пішов у народ» — пів року пропрацював помічником машиніста паровоза депо станції «Козятин». До цього родина поставилася негативно, про що свідчив внучатий племінник онук його брата Гліба Олександр Лазаревський. До речі, він був автором цікавого видання про власну родину, саме йому ми зобов’язані значною частиною інформації про кілька поколінь родичів.

«Університет я закінчив 1897 року, — згадував потім Борис Лазаревський. — З лекцій понад усе захоплювався судовою медициною, зокрема судовою психопатологією, практичні заняття з якої вів професор Оболенський. Я завжди шкодував і тепер шкодую, що не здобув ґрунтовної медичної освіти».

Одразу після закінчення навчання він вступив на службу до Севастопольського військово-морського суду. Борис Лазаревський узяв близько до серця розслідування справ матросів та портових робітників. Він брав участь у так званому вугільному процесі, який тривав 43 дні. Там наш земляк познайомився з провідними юристами того часу — Сергієм Муромцевим (майбутнім головою першої державної думи), Миколою Карабчевським, Анатолієм Коні та ін.

Перші літературні здобутки

1898 року Борис Лазаревський одружився з Лідією Мельниковою. Через два роки у подружжя народився син Всеволод, ще через стільки само сім’я поповнилася донькою Вірою. 1899-го вийшла перша книжка оповідань Бориса Лазаревського з життя залізничних машиністів «Забуті люди». Як писав пізніше сам автор, «книжка до такої міри слабка у художньому сенсі, що не хочеться про неї й згадувати».

1903-го в Москві вийшла друга книжка його оповідань, яку видав букініст Ніколаєв, а продавали її в популярній на той час книжковій крамниці «Труд». Наклад розійшовся швидко. З’явилося багато схвальних відгуків і рецензій. Хвалив написане Антон Чехов.

У лютому 1904-го Б. Лазаревський відбув на театр воєнних дій до міста Владивостока. Збереглася його візитівка з написом: «Борис Олександрович Лазаревський. Прокурор призового суду Владивостокського порту». Там він дуже сумував за залишеною в Криму родиною. Майже кожен лист, адресований у Севастополь, починався так: «Дорога моя, кохана Лідонько!» У травні 1904 року він дізнався про народження другої доньки Зіни.

У Владивостоці Борис Лазаревський написав першу велику повість «Урок». Через деякий час змінив місце служби. Царський маніфест від 17 жовтня 1905 року застав його на морській службі у Кронштадті. Незабаром він вийшов у відставку і повністю присвятив себе літературній праці.

Особиста трагедія змінила життя

1907 року в житті Бориса Олександровича сталася трагедія. Впустивши до свого помешкання літератора Іллю Сургучова, він не помітив зради дружини. А як усе з’ясувалося, розірвав з нею стосунки. Коли 15 серпня 1909 року в пари народився син, Борис Лазаревський через суд добився визнання його позашлюбним. 1909-го померла колишня дружина, залишена всіма, навіть тими, заради кого пожертвувала власними дітьми.

Наступного року спіткав ще один удар долі: у червні 1910 помер його десятирічний син Всеволод, серйозний і дуже талановитий маленький художник.

Доньок Бориса Лазаревського виховувала сестра його дружини Єлизавета Мельникова. Вона присвятила дівчаткам все життя. Родичі стверджували, що до неї був небайдужим і сам Борис Олександрович. Він зробив її одною з головних героїнь у повісті «Сила» й оповіданні «Lizetta». 

Вихор революційних подій

1910-го й до лютневої революції 1917 р. Борис Олександрович ніде не жив постійно. З листів можна дізнатися, що місцями його мешкання були Петербург і Москва, Конотоп і Гирявка, сучасне село Шевченкове Конотопського району на Сумщині, місце народження і поховання батька Олександра Лазаревського. Тому стосовно місця проживання в Гирявці питань немає: звичайно ж, батьківська хата. А щодо Конотопа питання цікаве. Є припущення, що батько певний час жив у самому Конотопі поблизу сучасного Сінного ринку. Чи там певний час із батьком мешкав і син?

На початку 1917 року начальник головного морського штабу Кирило Стеценко рекомендував нашого земляка на посаду секретаря навчального відділу цього органу. За службовими обов’язками йому належало керувати прийманням у гардемарини осіб з вищою освітою. Після лютневої революції був капітаном військово-морського судового відомства, обераудитором у штабі начальника 2 бригади лінійних кораблів Чорноморського флоту.

У період Гетьманату наш земляк служив офіцером для доручень при військовому міністрі Української Держави. У лютому 1919 року за влади Директорії Української Народної Республіки служив в Українському головному морському штабі в Севастополі, наступного місяця — у складі спеціальної портової комісії в Миколаєві й Херсоні.

Перед черговою окупацією Києва більшовиками Борис Лазаревський поїхав у штаб добровольчої армії у Ростов. Пройшов традиційний шлях більшості тих, хто не сприйняв радянської влади, що привів до Парижа.

Черствий хліб емігранта

Останній період життя Бориса Лазаревського минув у столиці Франції. Є свідчення, що він дуже бідував. «До 1930 року справи йшли краще, — писав він одному зі знайомих. — Був заробіток, були посилки з Чехії. Далі пішло гірше, вже необхідність змусила брати в борг у молочній та ковбасній крамницях».

Проте скрута не зламала його. Борис Лазаревський писав прозові твори, брав участь у громадському житті еміграції: із 1932-го — в паризькому Українському літературному гуртку, наступного року очоливши його. Був автором рубрики «Шматочки минулого» на шпальтах журналу «Тризуб». Несподівана смерть настала в паризькому метрополітені 24 вересня 1936 року. «Тризуб» відгукнувся на неї розлогим матеріалом.

Найцінніші — щоденники

Літературна спадщина Бориса Лазаревського, за словами дослідниці Марії Михайлової, отримує не найвищі оцінки. Зазвичай нашого земляка вважають досить кваліфікованим наслідувачем Антона Чехова. З цим, до речі, він сам погоджувався. Але не варто оминати увагою високу оцінку творів Лазаревського емігрантської доби Іваном Буніним, що значно підвищує загальний рівень повістей та оповідань.

Рецензуючи «Повісті та оповідання», редактор і літературний критик Микола Ашешов писав: «У пана Лазаревського безсумнівний талант і прекрасна письменницька техніка. За всім безумовним учнівським наслідуванням Чехова відчувається авторське, індивідуальне і талановите».

А щоденники заслуговують на найвищу оцінку нащадків. За різними оцінками, це майже шість десятків чималих зошитів. У часовому відтинку вони охоплюють півтора десятка років ХІХ сторіччя та понад три з половиною десятки — ХХ. Їх цінність не лише у ґрунтовному описі подій та осіб, які певним чином стосувалися нашого земляка. У щоденники автор вклеював надіслані йому світлини, малюнки (частину зробив сам), запрошення, квитки й багато інших, на перший погляд, дрібниць. Це робить їх важливими свідченнями тогочасного побуту.

Із щоденників еміграції збереглися далеко не всі. Окремі з них знайшли поети Іван Гончаренко і Борис Слуцький серед книжок, які награбували гітлерівці в місті Крайова (Румунія). Чимало їх зберігається в різних архівах та бібліотеках, частину втрачено. Борис Лазаревський підтверджує крадіжку в нього одного із зошитів на початку ХХ століття.

У часи Російської імперії Борис Лазаревський був патріотом України. Свідчення цього — його листи з інформацією про відзначення роковин Великого Кобзаря в Севастополі. Тож він заслуговує вшанування не за родинні заслуги, адже був непересічною особистістю й українцем.

Ігор ЛИСИЙ,
член Національної спілки журалістів України,
для «Урядового кур’єра»

ДОВІДКА «УК»

Його батько був непересічною людиною

Олександр ЛАЗАРЕВСЬКИЙ.  8 (20) червня 1834, Гирявка — 31 березня (13 квітня) 1902, Київ. Видатний український історик, генеалог, джерелознавець і видавець. Організатор національної архівної справи. Перший дослідник адміністративно-судового устрою Гетьманщини. Редактор кількох видань журналу «Кіевская старина».

Близький знайомий та один із перших біографів Тараса Шевченка. Познайомився з ним через братів. Був неподалік, коли наближався день смерті поета, описав останній день його життя, зібрав перші матеріали до історії дитинства поета і супроводжував тіло до Канева.

Олександр Лазаревський — автор майже 450 праць і статей переважно з історії Лівобережної України ХVІІ—ХVІІІ сторіч. Головну увагу приділив дослідженню історії селянства.