Є сила, потужніша за час і за історію, яку можна потім і переписати. Саме так став зрадником в очах нащадків гетьман Іван Мазепа. Його піддали анафемі, тому що найпростіший шлях показати правду навиворіт — дискредитувати ідею. Та жодним чорнилом не залити крові безвинних. І пам’ять людську не випалити.
Кат їхав до яблуні по тілах
Листопад 1708 року для жителів Батурина закінчився, так і не дійшовши кінця. Ніч ще не перетекла в ранок, коли вороже військо вдерлося до, здавалося б, неприступної фортеці. Супостатів побачили диякон з донькою, які з кількома городянами кинулися перекривати таємний хід. Їхня кров пролилася першою. Що можна було вдіяти проти величезної навали озброєних стрільців? Вони повбивали нечисленних захисників міста і накинулися на мирних жителів.
Страшна січа позбавила життя всіх — від старих до малих. Їх кололи, різали, розпинали, закопували живцем… 14 тисяч людей полягло того дня. На ошатних міських вуличках, де ще напередодні нестримно палахкотіла осінь, заярів вогонь…
Батурин став пусткою. Йому знадобилися цілих три століття, аби відродитися і повернути втрачений статус міста, — залишався селищем до 2008 року.
Директор Національного історико-культурного заповідника «Гетьманська столиця» Наталія Реброва так розповідає історію своїх безневинно убієнних земляків, що мурашки по шкірі бігають. Про зрадника Івана Носа, який, за словами сучасників, «глуп и такой стар, что уже и с памяти выжил». Тільки цим можна пояснити його наказ козакові Соломасі видати ворогам потаємний хід. Про кривавого очільника московського війська Меншикова, який перед тим, як ринутися на Батурин, випалив Білорусь і залишав за собою палаючі українські села.
Цинізм, ницість, підлість цього нелюда найбільш вражаюче, як на мене, зобразив український художник Микола Данченко. Це картина «Меншиков у Батурині, або Батуринські яблука». Сюжет її дуже простий: приосанений вельможа на білому коні під’їхав до дерева, щоб зірвати собі червонобокий плід. Його не бентежить, що поряд на гіллі повішено чоловіка і жінку. Не зважає він і на те, що до яблуні доводиться їхати не по опалому листю, а по тілах небіжчиків, якими вкрита вся земля навкруг.
Це полотно подарував заповіднику меценат із Чикаго Микола Кочерга, який народився у Батурині.
Коли стояли між двома проваллями
Якщо спробувати з’ясувати, звідки така дикість, таке звірство, така лють і ненависть, з якими накинулися одні християни на інших, руйнуючи Божі храми власної віри (у Батурині стрільці спалили п’ять церков), то одним з літературних джерел, яке сьогодні дає відповіді, є «Історія Русів» (тобто українців). Це перекладений письменником Іваном Драчем твір невідомих авторів початку XIX століття, у якому показано розвиток України від найдавніших часів до 1769 року.
«Дуже тяжко читати цю книжку. Адже вона про тебе, про мене, про нас. На багатьох сторінках хотілося б її переписати, зробити іншою, щось усправедливити, щось відкинути. Та неможливо переписати разом з вами минуле життя», — з такими словами звертається до читачів у передмові Іван Драч.
«Історія Русів» переконливо вмотивовує причини, які штовхнули Івана Мазепу постати проти Петра І і перейти на бік шведського короля. Про це при нагоді розповів і чернігівський історик та археолог Володимир Коваленко: цареві московитів запраглося покінчити з гетьманщиною, зробивши козаків солдатами власної армії. З дитинства звиклий до безвідмовних «потішних» полків, Петро не міг не прибрати до рук відважну, загартовану в боях дармову силу.
З одного боку — московити, з іншого — шведи. Що чинити бідній Україні? Гетьманові Іванові Мазепі довелося обирати між власним добробутом — статками, комфортом, почестями — і долею свого народу. Сподіваюся, що ці слова не сприймуться як пишномовні, тому що вони хоч і нечасто, але бувають істинними: нині бачимо, що далеко не кожен діяч здатний на такий вибір.
Гетьман переправився через Десну і став табором поміж містами Стародубом і Новгородом-Сіверським. Тут він виголосив промову, у якій звертався до свого війська і народу. «Ми стоїмо тепер, братіє, між двома проваллями, готовими нас пожерти, коли не виберемо шляху для себе надійного, щоб їх обминути… Коли король шведський, завше непереможний, якого вся Європа поважає і боїться, подолає царя російського і зруйнує царство його, то ми, з волі переможця, неминуче причислені будемо до Польщі й віддані в рабство полякам; і вже тут нема й не буде місця договорам про наші права та привілеї, та й попередні на теє договори і трактати самі собою скасуються, бо ми, природно, пораховані будемо як завойовані, або зброєю підкорені. А як допустити царя російського вийти переможцем, то вже лиха година прийде до нас од самого царя того. Не повинні ми воювати зі шведами, ані з поляками, ані з великоросіянами».
Так починалося формування нашої національного самоусвідомлення: ми такі, як є. Хочемо жити в мирі й злагоді, будувати власну державу. Минають століття, а цінності й пріоритети українців лишаються тими самими.
КОМПЕТЕНТНО
Сергій БУТКО,
представник та науковий працівник
Українського інституту національної пам’яті
у Чернігівській області:
— Звірство, з яким було знищено не лише захисників Батурина, а й жінок, старих, дітей, вразило не лише Україну, а й усю Європу. Тривалий час навіть саму історичну постать Івана Мазепи подавали негативно, як зрадника. Та зі здобуттям Україною незалежності сторінки історії нашої держави стали розкриватися повніше, я б сказав, правдивіше. Тож і про Батуринську трагедію заговорили на повен голос. Розпочався період відновлення історичної справедливості.
За активної підтримки державної і передовсім обласної влади за ці роки в Батурині зроблено чимало. До цього доклали значних зусиль історики-науковці й місцеві краєзнавці, колектив заповідника.
Інтерес до гетьманської столиці на сьогодні великий. Сюди пролягають екскурсійні маршрути не тільки з усіх куточків України, а й з інших країн.