Прізвище Героя Радянського Союзу Григорія Коптілова можна побачити не в усіх виданнях, у яких ідеться про хоробрих воїнів Великої Вітчизняної війни. Навіть у першій та другій книжках «Подвиг» 70-х років минулого століття, де розповідають про уродженців Сумщини — кавалерів Золотої Зірки та ордена Леніна, — немає згадки про Григорія Олександровича.
І річ не в тому, що він народився далеко від України — у містечку Миколаєві Нижньо-Амурської області. Причина — в іншому. Свого часу Григорій Коптілов потрапив у список так званих неблагонадійних, оскільки відбував покарання в таборах. І навіть повна реабілітація 1965 року не могла вплинути на силу ідеологічної інерції, за якою Герой певний час перебував у затінку визнання і пошанування.
Та й нині прізвище Коптілова не настільки на слуху, аби про нього знала широка громадськість. Лише завдяки зусиллям окремих ентузіастів-краєзнавців ім’я хороброго воїна повертається до сузір’я Героїв.
З полону — на фронт
Григорій Коптілов змалечку зазнав багатьох поневірянь і принижень, бо шестирічним залишився без матері. Мачуха була злою, тож хлопчака виховував переважно дідусь.
Закінчивши школу, працював у риболовецькій артілі, затим у шахті, звідки його і призвали до лав Радянської Армії. Сталося це 1938 року. А початок Великої Вітчизняної для Григорія Коптілова виявився драматичним. У перші воєнні місяці він потрапив у фашистський полон, з якого втік. Він розповідав дітям, що для цього скористався каналізаційною трубою. Довго блукав, доки прибився до села Басівка Сумського району. А вже звідти згодом пішов на фронт.
Зайве переповідати, як саме воював сержант розвідки Григорій Коптілов — таких сміливців треба ще пошукати. Спершу він відзначився в боях за село Терни Недригайлівського району. У складі групи розвідників обійшов населений пункт і з тилу завдав нищівного та несподіваного вогню. За кілька місяців наш герой зі своїми товаришами вже переправлявся через Дніпро.
Подвиг розвідника
За архівними даними, це сталося в ніч на 26 вересня 1943 року. Розвідники закріпилися на ворожому березі. Фашисти виявили смільчаків і відкрили по них мінометний та кулеметний вогонь. І хоча бійці зазнали значних утрат, дочекалися основного підкріплення.
Але на цьому пекло не закінчилося. Ворог спробував оточити групу сміливців, серед яких був і Коптілов. Однак сержант спрацював на випередження і кинувся напереріз фашистам. Підпустивши їх на якихось 20—30 метрів, метнув гранату і відкрив вогонь з автомата. Не тільки знищив кількох, а й трьох узяв у полон і доставив до штабу батальйону.
Як пригадує син героя сільський голова Басівки Іван Коптілов, батько розповідав, що в полон узяв ще й четвертого німця. Однак під час переправи через Дніпро той спробував утекти, і сержанту нічого не лишалося, як пустити навздогін кулю.
Показовий і такий випадок, що розкриває характер майбутнього кавалера Золотої Зірки. Коли він привів у штаб полонених, котрийсь із радянських офіцерів одразу ж поклав око на новенькі чоботи одного фашиста. І, не довго думаючи, заходився роззувати того. Але сержант звів автомат і наказав відійти від німця. Мовляв, іди сам на ворожу територію, захопи «язика», а тоді вже розпоряджайся трофеями.
Офіцер хоч і відступив, однак повідомив куди слід про цю витівку. Міг бути і кримінал, однак якось минулося.
Тобто боєць не дуже придивлявся, хто перед ним — старший чи молодший за званням. Діяв так, як підказували совість і честь. Це, зрештою, і призвело до фатального випадку у грудні 1947-го в уже згадуваній Басівці.
Але це ще попереду. А Указ Президії Верховної Ради СРСР, в якому зазначалося, що «за мужність і відвагу, виявлені під час форсування Дніпра і утриманні плацдарму на правому березі річки, командиру відділення 842-го стрілецького полку 240-ї стрілецької дивізії сержанту Г. О. Коптілову присвоїти звання Героя Радянського Союзу», вийшов 13 листопада 1943 року. Герой одержав Золоту Зірку за номером 2747 і орден Леніна № 39315.
За начебто наклеп на владу
У родині Коптілових і досі пам’ятають 19 грудня 1947-го. Саме тоді Григорій Олександрович (на той час він мав дружину Віру і трьох маленьких дітей) пішов до голови сільської ради просити деревини на спорудження хатини. До слова, він був неперевершеним теслею. Нині ніхто достеменно не знає, що трапилося під час розмови двох чоловіків. Як казав Григорій Олександрович, не стримався в розмові й послав подалі сільського голову за те, що відмовив у проханні. Однак той до особистої образи приплів і так званий «наклеп на радянську дійсність».
У витязі з протоколу зазначено, що «Григорій Коптілов зірвав нараду агітаторів і погрожував розправою секретареві парторганізації тов. Козачок, намагаючись її побити, а потім виступив з різкою заявою, в якій зводив наклеп на радянську владу й уряд». Тональність і стилістика звинувачення тривіальні і звичні для того часу. Невдовзі до справи підключилися «компетентні органи», і 17 травня 1948 року Сумський обласний суд «нагородив» Героя восьми роками роками виправно-трудових таборів і на три роки позбавив у правах після відбуття покарання.
Доволі несподіваний факт. Президія Верховної Ради СРСР позбавила його звання і всіх нагород більш як через два роки — 28 серпня 1950-го. Іншими словами, у в’язниці в Сиктивкарі він спершу офіційно залишався Героєм, аж доки надійшло відповідне рішення.
Однак уже 29 червня 1956 року Верховна Рада УРСР зняла судимість і повернула колишньому арештантові всі його права. А ще через дев’ять літ віддали нагороди власникові. Підстава — відсутність складу злочину.
А через цю «відсутність» Герой провів у в’язниці п’ять повних років.
У вдячній синівській пам’яті
Іван Григорович Коптілов, з яким зустрілися цими днями, зберігає об’ємну теку з різними документами і світлинами. В них — драматична історія життя його батька з карколомними поворотами долі.
Співрозмовник акуратно розгортає довідки, яким по 50—70 років. Про присвоєння звання, вирок суду, реабілітацію тощо. Здавалося б, справедливість узяла гору, то про що говорити? За словами сина, батько доволі тяжко переживав безпідставні звинувачення, у собі носив образу і біль. А коли «розслаблявся» за столом у сімейному колі, ледь стримував сльозу.
Усі повоєнні роки Григорій Коптілов працював теслею в колгоспі, допоміг збудувати в селі аж 36 хатин, більшість із яких стоїть і донині. Ще з війни помітно накульгував на ліву ногу — давалося взнаки важке поранення. Хірург, який у фронтовому госпіталі збирався ампутувати кінцівку, відступив від свого наміру лише під дулом пістолета. Хоч того самого дня в Григорія Коптілова зброю забрали з-під матрацу, й операцію здійснив інший медик.
Тож коли саджав картоплю під плуга, лівою ступав по верхівці, бо нога була коротшою на 15 сантиметрів, а правою — в борозенку. Ось так і досягав симетрії.
Похований Герой на сільському цвинтарі разом із дружиною, могилу доглядає велика рідня. Зокрема у самого Івана Григоровича — шестеро дітей та одинадцятеро онуків. Династія Коптілових міцна, розгалужена і надійна.
Олександр ВЕРТІЛЬ, «Урядовий кур’єр», Віктор САВЧЕНКО для «Урядового кур’єра»