Тоді йшлося лише про її малу частину. Карпатську Українську державу, як називали її англійські журналісти, у березні 1939 року аж 520 разів згадували на сторінках провідних видань Великобританії. Значна частина промови, виголошеної Сталіним 10 березня 1939 року на XVIII з’їзді ВКП(б), теж стосувалася ситуації довкола Карпатської України.
Як «умиротворювали» агресорів
Після розвалу Австро-Угорської імперії підконтрольна їй Галичина ввійшла до складу Польщі, а Закарпаття передали Чехословаччині. Причому, на відміну від Великої України, яка стала радянською, закарпатські українці не зазнали ні жахів Голодомору, ні великого терору 1937 року. Проте місцеве населення, на жаль, не дочекалося національної автономії, обіцяної ще Сен-Жерменською мирною угодою від 1919 року, якою вирішувалась доля Закарпаття.
Ситуація кардинально змінилася після ганебної Мюнхенської змови: Великобританія і Франція погодилися на «справедливі» вимоги фашистської Італії та нацистської Німеччини, якій передали заселену переважно етнічними німцями Судетську область Чехії. Платою за відмову захистити незалежність і територіальну цілісність Чехословаччини, з представниками якої не провели навіть формальних консультацій, стало підписання Чемберленом і Гітлером декларації про «вічний мир», який не протримався і року. Як наслідок, саме продиктована «добрими намірами» Мюнхенська угода відкрила дорогу до пекла, яким стала світова війна. Подобається це комусь чи ні, але її фактично спровокувала політика «умиротворення» агресорів, що відчули безкарність за перекроювання кордонів у Європі.
Поділ по живому
Уранці 30 вересня 1938 року гітлерівські війська без бою зайняли Судетську область. Наступним кроком, передбаченим Мюнхенськими домовленостями, стало перетворення Чехословаччини на федерацію чехів, словаків і українців. У результаті 8 жовтня 1938 року Підкарпатська Русь нарешті дочекалася статусу автономії, а з 30 грудня 1938-го стала офіційно іменуватись Карпатською Україною та отримала право на власний уряд і сейм.
Однак до того часу юридично вже українська територія істотно скоротилася: 2 листопада сусідня Угорщина за згодою Німеччини й Італії окупувала майже сотню населених пунктів Чехословаччини із містами Ужгород, Мукачеве, Берегове з нібито переважно угорським населенням. Тож столицею Карпатської України стало місто Хуст.
Проте навіть ця вимушена поступка не вирішила «національного питання»: головною проблемою краю стала діяльність на його території спецзагонів терористів, засланих із сусідньої Угорщини. Добре озброєні бойовики, переодягнені в цивільний одяг, нападали на підрозділи чехословацької армії та сил правопорядку, залякували місцеве населення, вбивали активістів чеських і українських громадських організацій.
За умов загрози існуванню як номінально ще незалежної Чехословаччини, так і української автономії в її складі керівництво Карпатської України звернулось до українців всього світу: «Ми віримо, що великий 50-мільйонний український народ підійме своє велике слово і не допустить, щоб наші віковічні вороги наклали на нас пута».
У грудні 1938 року в краї розпочалося формування загонів Карпатської Січі — сил народної самооборони. 12 лютого 1939-го відбулися вибори місцевого сейму, в яких, попри погрози, залякування і прямий терор, узяли участь 92,5% виборців. Більшість із них віддала перевагу Українському національному об’єднанню, яке здобуло 92,4% загальної кількості голосів.
Фінансову підтримку молодій автономії надали підприємці Галичини, а провідні діячі ОУН, серед яких був знаний у світі археолог і видатний поет Олег Ольжич, приїхали, щоб особисто стати на захист краю. Та інтереси українців укотре стали дрібною розмінною монетою у грі лідерів великих держав.
6 березня 1939 року Гітлер розпорядився покінчити із залишками державного суверенітету Чехословаччини, а 12 березня погодився на окупацію вже всього Закарпаття військами угорського диктатора Хорті, який 24 лютого 1939-го приєднався до антикомінтернівського пакту — союзу нацистської Німеччини, фашистської Італії, мілітаристської Японії.
14 березня з подачі гітлерівського керівництва Словаччина проголосила свою незалежність, що стало формальним кінцем Чехословацької республіки. Наступного дня німецькі війська вступили у Прагу. Добре усвідомлюючи, до чого йдеться, українські січовики напередодні цієї трагічної дати вимагали роздати зброю з армійських складів, розташованих на території Карпатської України. В результаті відбулися кровопролитні зіткнення між майбутніми союзниками — українцями і чехами, які 15 березня разом гинули на Красному полі під Хустом, намагаючись зупинити наступ окупантів.
Відчайдушний героїзм народних ополченців та нечисленних армійських підрозділів дав змогу сейму Карпатської України проголосити незалежність своєї держави, обрати її президентом Августина Волошина та офіційно затвердити державні символи: герб, прапор і гімн. Ними вперше з часів УНР стали синьо-жовтий стяг та дорогі серцю кожного українця слова: «Ще не вмерла Україна…»
Герої не вмирають
Як заявить загиблий разом зі своїми солдатами начальник штабу Карпатської Січі Михайло Колодзинський, «коли немає виходу з тяжкого становища, то треба вмерти по-геройськи, щоб така смерть стала джерелом сил для молодих поколінь». Що це не просто красиві слова, ціною власного життя довели вчорашні гімназисти і семінаристи, які з легкою стрілецькою зброєю стали на шляху регулярних армійських підрозділів із бронетехнікою, важкою артилерією, авіацією.
Для окупації порівняно невеликої території загарбникам знадобилося п’ять днів запеклих боїв, хоч іще впродовж трьох тижнів періодично траплялися кровопролитні сутички з невеликими загонами патріотів, що відійшли в гори. У пристрасному памфлеті «Тиса все ще палає», написаному незаслужено забутим українським публіцистом Ярославом Галаном, наведено моторошні свідчення очевидців: «Слідом за гонведами (солдатами. — В. Ш.) йшли жандарми, вони вішали наших людей направо і наліво, вони набивали ними тюрми, вони збудували для них концтабори… Куди не підеш, скрізь трупи замучених людей».
Із захопленими у полон не церемонилися: розстрілювали без жодного суду, зокрема навіть дівчат-семінаристок із Січового Червоного Хреста, розтоптавши загальноприйняті норми моралі й міжнародного права. По загонах патріотів, що намагалися перейти кордон із Польщею, відкривала вогонь на ураження польська прикордонна сторожа, а інтернованих на території Румунії січовиків передали угорцям, які більшість полонених розстріляли просто на мосту через Тису.
Знавіснілим терором намагалися випалити навіть згадку про вікопомні події, а добилися зворотного. На Закарпатті попри всі заборони — спочатку мадярські, згодом уже радянські — з покоління в покоління розповідали про подвиг героїв, пам’ять про яких «не вмре, доки шумітиме у Карпатах Тиса, а Дніпро тектиме у Чорне море».
Кожен, хто любить Україну, — українець
За найскромнішими підрахунками, понад 5 тисяч патріотів полягли у тих боях. Причому йдеться не лише про закарпатців чи етнічних українців. У скорботному і далеко не повному списку загиблих — «Виноградський-Вайнбергер Микола, учитель, січовик, жидівської народності, з Березного; інж. Вільчек Микола, родом з Наддніпрянської України; Євчук Юліан, десятник, родом з Галичини» та ще багато інших імен. Вони переконливо засвідчують віковічну соборність українських земель і просту істину, що належність до українського народу визначається не лише етнічним походженням, а насамперед патріотизмом та готовністю захистити свій край.
Не менш повчальний гіркий приклад тих європейських політиків, які ціною зраджених українців намагалися відкупитися від агресорів. Залишається сподіватися, що уроки історії не пропадуть намарне, бо надто дорогою ціною за них заплачено.