26 листопада 1998 року другий Президент України Леонід Кучма вручив 80-літньому президенту Національної академії наук України Борису Патону Орден держави. Всесвітньовідомий вчений став першим Героєм України (як тоді повідомлялося) «за самовіддане служіння науці, визначні досягнення в галузі зварювання та спеціальної електрометалургії, що сприяли визнанню й утвердженню авторитету вітчизняної науки у світі». Нині Борису Патону вже 96 років. Але він продовжує керувати вітчизняною наукою, незважаючи на такий поважний вік, і трудиться в міру своїх сил, здоров’я та вмінь на благо рідної держави.
На жаль, цього не скажеш про деяких інших Героїв України, які проживають нині, наприклад, на непідконтрольній Україні території Луганської області. Більше того, дехто з них навіть занапастив свої ордени, служачи російському агресору. Серед них — генеральний директор Алчевського металургійного комбінату — Тарас (ще й Григорович) Шевченко. Великий Кобзар не раз уже, мабуть, перевернувся в домовині, дізнавшись, що його однофамілець 24 грудня 2014 року сприяв проведенню «еленерівського» мітингу, надавши автобуси для перевезення на захід бюджетників і робітників промислових підприємств. Нині пан Шевченко (за даними Луганської облдержадміністрації) перебрався до... Києва, звідки продовжує керувати комбінатом в Алчевську.
Служить сепаратистам і Герой України, керівник ПАТ «Луганський м’ясокомбінат» Тетяна Молчанова. Вона перереєструвала флагман українського харчопрому в самопроголошеній «ЛНР» і тепер «луганськими делікатесами» задовольняє потреби агресора.
А от голова Антрацитівського територіального комітету профспілок вугільників Володимир Воліков (звання Героя України отримав 21 серпня 2010 року як прохідник відокремленого підрозділу «Шахта Комсомольська» ДП «Антрацит») у липні 2014 року закликав шахтарів перерахувати одноденний заробіток місцевій організації Донського козацтва, а також організовувати загони для захисту міста Слов’янська від «бандерівців». Не може не обурювати й той факт, що наприкінці минулого року, коли українські теплоелектростанції відчували гостру нестачу палива, Інформаційна агенція «Новороссия» повідомляла про готовність «ДТЕК Ровенькиантрацит» відправити до Росії 200 вагонів з вугіллям. Принаймні таку заяву зробив генеральний директор цієї компанії, ще зовсім «свіжий» Герой України Олександр Богданов, який отримав це звання 22 серпня 2013 року.
До речі, за інформацією Луганської облдержадміністрації, жоден із «геройських» шахтарів краю — Сергій Генієвський, Володимир Мурзенко, Михайло Дорошко, Віктор Бондарєв, Сергій Бистров, Володимир Макаров, Ігор Юрченко, Борис Рибалко, Віктор Кошельник, Юрій Шикула та Сергій Обухов які працюють на підприємствах «ДТЕК Ровенькиантрацит», ДП «Свердловантрацит», АТ «Краснодонвугілля», — не переїхав на підконтрольну українській владі територію. Можна допустити, що на це в них були «вагомі» причини. Але якщо вже Герой України залишився на окупованій території, то чи має він право, працюючи на загарбника, носити на грудях найвищий орден держави? Ще й закликати людей організовувати загони самооборони для боротьби не з ворогом, а із співвітчизниками? Це все одно, що під час Другої світової війни Герой Радянського Союзу (а «еленерівці» заявляють, що для них усе радянське — святе) воював би проти Радянського Союзу!
2008 року, коли Росія напала на маленьку Грузію, відомий актор співак Вахтанг Кікабідзе на знак протесту відмовився від російського ордена Дружби та від усіх гастролей Росією. Це був вчинок справжнього чоловіка. Викликає повагу й захоплення і голодування в російській тюрмі Героя України льотчиці Надії Савченко. А от луганські «герої», які раніше називали себе мужніми чоловіками, не боронять свою землю на фронті, а вугілля у шахтах для агресора добувають.