Нещодавно в Українському фонді культури нагороджували цьогорічних лауреатів Міжнародної літературної премії ім. Володимира Винниченка. Серед відзначених був і донецький письменник Віктор Логачов. Всі, хто знайомий із творчістю прозаїка, переконані: це саме той випадок, коли заслужена відзнака знайшла героя — самобутнього письменника, який видав «на-гора» низку цікавих повістей та романів. 1 серпня Віктор Степанович святкуватиме своє 70-річчя, тож «УК» вдалося напередодні поспілкуватися з видатним ювіляром.
«Я завжди дуже хотів учитися»
— Вікторе Степановичу, ви народилися й виросли в колоритному краю, життя якого широкому загалу відоме з фільмів на кшталт «Кубанських козаків». А як росли маленькі козаки, дитинство яких припало на воєнні та післявоєнні роки?
— У нашій багатодітній сім’ї з 11 дітей вижили тільки семеро. Батько помер майже одразу після війни, і мама виховувала нас самотужки. Зрозуміло, за цих умов я змалку пізнав смак власноруч заробленого окрайця хліба. Працював у полі, пас худобу. До речі, це заняття тільки на перший погляд здається романтичним та невинним. Адже якось одна з 12 корів, на яких я по-дорослому покрикував, влаштувала справжню «кориду». Збила малого пастуха з ніг і намагалася підняти на роги… Мене потім привезли додому на бідарці — був великий переполох.
— Утім, «діти війни», як тепер їх називають, таки завжди залишалися насамперед дітьми і знаходили час і для ігор, і для розваг. Мабуть, найчастіше гралися «у війну»?
— Так, і частенько ці ігри відбувалися в умовах, дуже близьких до воєнних дій. Якось на шкільному уроці вчителька помітила, що наш однокласник за останньою партою байдикує. Вона підійшла ближче і побачила в його руках… гранату. Зрозуміло, нас усіх швиденько вивели з школи. А граната вибухнула вже в глиняному кар’єрі.
Якось ми гралися в «Молоду гвардію». Мені повезло — дісталася роль Сергія Тюленіна. А мій приятель Мишко став фашистським офіцером. Для «допиту» він міцно прив’язав мене до стовпа, що в нашій хаті підпирав стелю. Я тримався мужньо, аж раптом у вікно затарабанив дід і покликав «ката» додому. Той мерщій побіг, а я отак змушений був стояти біля стовпа, аж доки ввечері не повернулася з роботи мама. Зрозуміло, вона пішла до мого кривдника. А там побачила... зв’язаного Мишка: щоб той не чкурнув з хати, дід зв’язав його по руках і ногах. Тобто він теж опинився в моїй ролі «молодогвардійця».
— Цікаво, образ малого хлопчака-водовоза із книжкою в руках у одному з ваших творів — рядок із вашої біографії?
— Десь так і було, бо завжди дуже хотів учитися. Окрім шкільних підручників, читав інші книжки. Ходив до нашої хати-читальні, де, пам’ятаю, були альманахи «Дон», «Кубань» і багато художніх книжок.
— Може, саме тоді й з’явилася мрія самому писати книжки?
— Ні, тоді я більше хотів стати міліціонером. Адже читав детективи й пригодницькі книги й уявляв, що, як виросту, теж ловитиму злочинців чи шпигунів. А перше оповідання почав писати, вже навчаючись у Волгоградському технікумі. Дописати не вдалося, бо забрали до армії. Там я почав активно готувати матеріали до військових газет — друкувався навіть у «Красной Звезде», закінчив дворічні курси воєнкорів і врешті написав своє перше оповідання, яке перемогло на одному з конкурсів.
«Навіщо вивчати життя? Треба жити!»
— Іноді кажуть: «Кепський той журналіст, який не мріє стати редактором»…
— Або письменником.
— Вам вдалося і те, й те. А коли відчули, що журналістика — «короткі штанці», з яких уже виросли?
— У журналістиці пройшов шлях від армійських газет до міських та обласних. Звісно, оповідання й повісті намагався писати ще працюючи в газетах, і зумів підготувати свою першу книгу, куди увійшли три повісті. Книжка «Не за тридев’ять земель» отримала схвальну рецензію у видавництві «Донбас» і потрапила до плану на 1978 рік. Причому вихід першої книги запам’ятався назавжди. Бо знайшовся «пильний» колега, який напередодні здійняв ∂валт. Мовляв, у одній з повістей — «Венчание», — яку запланували надрукувати в журналі «Донбас», таке описано! У журналі цей твір «зарубали», а у видавництві порадили зняти «крамольну» повість «Откровения после полуночи». Бо там герой нарікає на крадіжки в селі, до яких причетні керівники колгоспу. А хіба наприкінці 1970-х років таке могло бути? І тільки вже під час перебудови я надіслав «забраковані» твори до столичного видавництва «Радянський письменник», де у 1990 році вийшов збірник повістей «Откровения после полуночи» фантастичним на сьогоднішній день тиражем — 65 тисяч примірників.
— Перша книжка одразу відкрила дорогу до Спілки письменників?
— У січні 1979-го я приїхав до Києва на нараду молодих літераторів. Пам’ятаю, в нашій групі було 9 авторів, твори яких усі разом слухали і обговорювали. Першого дня я теж піднімав руку й хотів зачитати уривок із повісті, та все марно. Тоді наважився й підійшов до керівника семінару — відомого письменника Олександра Сизоненка. Простягнув йому свою книжку повістей і попрохав ознайомитися з написаним. Наступного ранку чую: «Хто з вас Логачов? Зараз буду розповідати про вашу книжку». Прозаїк дуже позитивно відзначив мій літературний дебют, а згодом посприяв, аби я побував на Всесоюзній нараді молодих літераторів у Москві й допоміг з рекомендаціями для вступу до Спілки.
— Ви пишете про людей села і для них...
— Загалом у так званій «сільській прозі» село — тільки місце дії. Головною темою моїх творів є тема добра і людських стосунків. Виявляється, любити людину — великий талант, і без цього немає перспективи розвитку суспільства. Приміром, у спогадах про свого старшого брата Григір Тютюнник написав: «Мало бачити. Мало розуміти. Треба любить. Немає загадки таланту, а є вічна загадка любові»…
Ще згадую, критики завжди відзначали реалістичність мною написаного та добре знання життя. Бо я ніколи не належав до тих письменників, які бралися вивчати життя. А навіщо це робити? Треба просто жити. І тоді написані оповідання, повісті чи романи теж будуть живими, а не штучними. Отож переважно брав сюжетні колізії чи зображав характери своїх персонажів прямісінько з життя.
— Згаданого Григора Тютюнника часто називали «українським Шукшиним». А чи правда, що творчість саме Василя Макаровича мала на вас великий вплив?
— Написане Василем Шукшиним я й справді читав запоєм. Зрештою, під впливом від прочитаного почав писати «Откровения после полуночи». І багато критиків, серед яких був і відомий літературознавець Анатолій Погрібний, відзначили «шукшинські мотиви» в моїй ранній прозі. А ще я, можна сказати, брав уроки в інших визнаних майстрів слова — Василя Бєлова, Валентина Распутіна, Віктора Астаф’єва, Віля Ліпатова, мого земляка Віктора Лихоносова. До речі, останній колись рецензував мій рукопис, немало «набив цвяхів», але я вдячний за поради, якими користуюся й досі.
— Цікаво, а як ставляться до вашої творчості домашні читачі і водночас критики — дружина й донька?
— Вже краще (сміється. — Авт.). Бо коли я у передпокої двокімнатної квартири клацав на друкарській машинці повісті першої книжки, дружина скептично ставилася до цієї праці. Та коли вийшла книжка і я отримав непоганий гонорар, ситуація змінилася. Відтоді казала: «Тихіше, тихіше, доню, бо тато працює…» Ми тепер з гумором згадуємо ті роки й тішимося, що зараз за комп’ютером можна працювати без отого клацання машинки.
«Здаватись не збираємося!»
— Побутує думка, що письменник усе життя пише одну найголовнішу книгу. У вас такою став роман «Правы и виноваты».
— Роман був задуманий мною давно, а писав його майже 10 років. У книзі йдеться про долю однієї сім’ї, члени якої опиняються на зламі історії останньої чверті ХХ століття. Події відбуваються спочатку в СРСР, а затим в Україні та Росії. Певна річ, сюжетні колізії стосуються насамперед Донбасу та конкретних подій у регіоні в останні десятиріччя. Та й більшість персонажів не вигадані, а конкретні люди.
— Вони тепер упізнають себе?
— Позитивні — так, а негативні — нізащо! А якщо серйозно, люди, які знають, про що йдеться, не залишилися байдужими. Приміром, наш земляк, відомий поет, лауреат Шевченківської премії Леонід Талалай, прочитавши перше видання роману, написав коротенький відгук. Є там і такі рядки: «З кожною сторінкою оживали персонажі, ставали зримішими, і я немов поринув у власні спогади тих років. Вирізьбилися знайомі обличчя. Особливо різко — N. Ти точно передав атмосферу тих часів. Відчув її навіть на смак, як рутченківське пиво, за яким теж доводилося стояти в черзі…»
— А що змусило вже після виходу «Правы и виноваты» у світ знову повернутися до рукопису і доопрацьовувати написане?
— Окремі сторінки здалися мені недосконалими, ще деякі — взагалі наївними, отож знову засів за роботу. Насамперед прагнув досягти стилістичної вивіреності всього твору. Перегодя роман знову вийшов друком, однак я не заспокоївся… Отож, за останні роки підготував уже п’ятий варіант твору.
— Ось уже понад 20 років ви очолюєте журнал «Донбас» — найстаріший серед письменницьких видань. Як вдається тримати його «на плаву»?
— «Забой», а потім «Донбас» через рік відзначатиме своє 90-річчя. Журнал свого часу сприяв об’єднанню місцевих літераторів і створенню осередку Спілки письменників — найстарішого в Україні. На жаль, говорити про періодичність виходу в світ не доводиться. Журнал, який колись був щомісячним, тепер з’являється 4 рази на рік: кошти на ці номери виділяють Донецька облдержадміністрація та облрада. Допомагає також міськрада, завдяки чому є можливість зробити ще один спецвипуск. І дуже прикро, що відшукати інші джерела фінансування не вдається. Потенційні спонсори фактично махнули рукою на духовність і на ту ж літературу. Тому за цих умов виживаємо як можемо. Але здаватися не збираємось!
Павло КУЩ,
«Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ «УК»
Віктор ЛОГАЧОВ. Народився 1 серпня 1941року на хуторі
Карла Маркса Новотиторовського (нині Динського) району на Кубані. Після служби
в армії працював у газетах Маріуполя та Донецька, у видавництві «Донбас».
Закінчив Московський поліграфічний інститут, за фахом — редактор художньої
літератури. З 1989 року — редактор журналу «Донбас». Автор книжок «Не за
тридевять земель», «Как по речке, по реке», «Пред светлым домом», «Откровения
после полуночи», «В полдень на Белых прудах», «Правы и виноваты» та ін. Член НСПУ. Лауреат
Міжнародної літературної премії ім. В.
Винниченка, дипломант Міжнародної премії ім. Ю. Долгорукова.