На Сумщині він останній Герой, який ще топче мирний ряст. І хоч уже розміняв 95 років, тримається доволі.jpg)
бадьоро і впевнено. Принаймні щороку на 9 Травня іде до меморіалу Вічної Слави, аби вшанувати тих, хто виборов мирне життя.
— Ви пройшли жорстоке і страшне військове пекло. А чи страшно було під бомбами і снарядами? Бо дехто стверджує, що нічого не боявся…
— Не вірте їм. Ті, хто кажуть, що на фронті не боялися смерті, лукавлять. Я боявся. Але тільки перед боєм, бо потім страх кудись зникав. Може, когось рятували фронтові сто грамів, та це не про мене. Перед боєм я не випив жодної чарки.
— Ваш бойовий шлях розпочався в чернігівському Ніжині. Потім були оборона Києва, Кавказ, Крим, Курська дуга, Кривий Ріг, форсування Дніпра, Болгарія. Що запам’яталося найбільше?
— Важке запитання. Кожен бій по-своєму пам’ятний. Коли закінчив Буйнакське військове училище, мені доручили взвод. Нас десантом висадили біля станції Кримська, щоб не допустити фашистів на півострів. Це був березень, а ми у воді. Майже постійно були мокрими. І так цілий місяць. Саме там дістав тяжке поранення в нижню щелепу. Та так, що переламало її і вибило корінні зуби. Мене відразу ж відправили в госпіталь у Єсентуки. Лікар жахнувся, побачивши мене всього в плямах, як леопарда. То була робота п’явок.
Далі були бої на Курській дузі, під Прохорівкою. Опинилися в самісінькому пеклі. Танків — не злічити. Ідуть на таран, стріляють упритул, башти зриваються, метал плавиться. Люди вискакували з бойових машин і на ходу горіли, билися врукопашну — кулаками, ключами, ножами, прикладами… Земля гула і гриміла — скільки живу, такого ніде не бачив. Ми тримали висоту 252,2. Це якраз було 12 липня, коли почався переломний момент на Курській дузі. Кілька годин вели кривавий бій, багато побратимів загинуло, але знищили 13 ворожих танків і майже роту піхоти. Мене тоді особливо виручив кулемет «Максим», яким володів досконально. Через три дні в газеті «Красная звезда» про нас писали як про героїв.
Не забуду, як форсували Дніпро. Оборонні траншеї переходили з рук у руки по кілька разів, сходилися врукопашну. Бувало, що на льоту підхоплював кинуту фашистами гранату і жбурляв її назад ворогові. А якось німець ухопив мене за руку, щоб я не висмикнув чеку, то дотягнувся зубами. Фашист чкурнув з окопу, а я кинув гранату вслід.
— Коли і за яких обставин дізналися, що вам присвоєно звання Героя Радянського Союзу?
— На початку березня в одному з госпіталів міста Кривий Ріг, який визволили ще 22 лютого 1944-го. До речі, саме того дня був підписаний указ. А в боях за Кривий Ріг я дуже обморозив ноги — валянки аж примерзли. Коли хірург подивився, відразу ж дав команду ампутувати ступні. А я нізащо не погоджувався. Тоді він пояснив, що може розпочатися гангрена і доведеться чикрижити аж до колін. Насилу вмовив його зачекати хоч кілька годин. А тут звістка: мені присвоєно звання Героя. Не знаю, що саме подіяло на хірурга, але після цього він узявся лікувати. Як бачите, на своїх ногах і досі.
— Наскільки знаю, свято Перемоги ви зустріли в Болгарії.
— Так, болгари особливо тепло приймали нас. Пригадую, як уперше спілкувався з тамтешнім прикордонником. Запитав, чи є в них вода. Він заперечливо похитав головою, але вказав рукою на прикордонну заставу. Вже потім зрозумів, що той жест у них ствердний.
— Після війни ви вирішили залишитися служити в армії?
— Не я сам, а маршал Георгій Жуков. Коли я подав рапорт на демобілізацію, а це було в Одеському військовому окрузі, він власноруч порвав його і відправив мене на вищі офіцерські курси у Москву, які закінчив 1948 року. А перед тим я брав участь у Параді Перемоги в Москві. До речі, там бачив Сталіна — за святковим столом, де і я сидів. А в Болгарії зустрічався і спілкувався з Тодором Живковим, він тоді тільки виходив на політичну арену.
— Як відзначатимете День Перемоги, підете до меморіалу Вічної Слави?
— Я вже в такому віці, що не хочу казати. Якщо буде здоров’я і хороша погода, то, звісно ж, піду. Але 9 травня в нас і сімейне свято. У мене донька Лариса і син Володя, троє онуків і стільки само правнуків. Торік за святковим столом нас зібралося аж тринадцятеро. А цього травня, на наше велике спільне горе, поруч не буде моєї дорогої Марійки, з якою прожив душа в душу майже сім десятиріч. Тільки ж все одно життя триває — згадаємо її теплим і добрим родинним словом.
Олександр ВЕРТІЛЬ,
«Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ «УК»
Василь БАТЕХА. Народився 23 березня 1919 року в селі Суходол Глухівського району на Сумщині. Після школи працював у колгоспі, на одному з промислових підприємств Шостки, на шахтах Донбасу. З 1939-го — в лавах Червоної армії. Учасник Великої Вітчизняної війни. За форсування Дніпра удостоєний звання Героя Радянського Союзу. Учасник Параду Перемоги в Москві. До 1956 року служив у Збройних силах. Працював на алюмінієвому заводі в Новокузнецьку. В Сумах проживає з 1976-го. Генерал-майор у відставці.