ШКОЛА
У Полтавському обласному ліцеї-інтернаті для обдарованих сільських дітей створюють заклад майбутнього, основу якого заклав майже сто років тому Антон Макаренко
На околиці села Ковалівка, що в Полтавському районі, є мальовничий куточок, який причаровує своєю красою кожного, хто тут побував. Милують серце ліс і річка, цілюще повітря і заповідна тиша. Божою волею ця краса сьогодні служить дітям. У цьому є заслуга і видатного педагога минулого століття Антона Семеновича Макаренка.
Як поміщицький маєток колонією став
Майбутній засновник зразкової трудової колонії імені М. Горького саме закінчив Полтавський учительський інститут, коли було підписано декрет про початок виховання безпритульних дітей, яких після більшовицької революції 1917 року на вулицях міст значно побільшало. Наслідуючи приклад Володимира Короленка, котрий створив у Полтаві Лігу порятунку дітей, Макаренко у 1919 році засновує біля хутора Триби дитячу трудову колонію. Спочатку тут налічувалося всього шість вихованців. Та яких! Це були 17—18-річні юнаки із уже сформованими своєрідними поглядами на життя, ватажки банд. Щоб дати їм хоч якусь раду, змусити їх себе поважати, А. Макаренко перечитує гори спеціальної літератури, але відповідей на свої запитання не знаходить. Тоді він звертається до власного розуміння людини і працює за власним методом трудового виховання. Безпритульні почали вирощувати сільгосппродукцію, розводили птицю і худобу. Таке виховання виявилось ефективним.
Але чим більшою ставала колонія з її господарством, тим тісніше ставало її мешканцям на лісовій галявині поблизу хутора. Ось тоді А. Макаренко і пригледів покинуте помістя братів-поміщиків Трепке (вони в 1919 р. втекли за кордон) на околиці Ковалівки. Тут було 40 десятин орної землі, фруктовий садок, річка, багатоповерховий вітряк. І в 1921 році колоністи взяли цей маєток в оренду. Вирощували свиней йоркширської породи, елітні сорти зернових культур, утримували коней, якими обробляли землю. Була в колонії і школа, в якій працювала викладачем подруга Макаренка — Єлизавета Григорович. А також майстерні і кузня, де колоністи виготовляли різні побутові речі для себе і місцевих селян.
Вихованці колонії імені М. Горького жили в маєтку порізно: хлопці — в так званому Червоному будинку, а дівчатка — в Білому. Ці споруди збереглися неушкодженими і є нині музейним комплексом — найбільшим із присвячених Макаренку на пострадянському просторі. У ньому понад 2300 експонатів.
— Кабінет Антона Семеновича знаходився в Білому будинку, — розповідає екскурсовод музею Тамара Кривошапка. — За його опуклу форму і великі вікна, з яких удень добре було видно територію колонії, його називали «капітанським містком», а вночі — «ліхтариком». У цьому кабінеті колоністи відбували покарання, найтяжчим з яких було — читати книги. Тут зберігалася зброя, з допомогою якої колоністи захищалися від грабіжників, які ховалися в ковалівських лісах. Поряд із його кабінетом розташована кімната ради командирів, де стояв прапор колонії та проводилися збори. За нею — майстерні, спальня, клубна кімната.
Після того, як у 1926 році А. Макаренко зі своїми добровільними помічниками поїхав «завойовувати» Куряжську колонію під Харковом, колонією в Ковалівці певний час опікувалася інша людина. А коли почалася Друга світова війна, частину будинків було зруйновано. У мирний час їх відбудували, в них жили діти-інваліди, сироти. 25 лютого 1988 року, до 100-річчя від дня народження Антона Макаренка тут відкрили музей-заповідник його імені. А в 2001 році — Полтавський обласний ліцей-інтернат для обдарованих дітей із сільської місцевості ім. А. С. Макаренка.
Досліди на уроці фізики проводять старшокласниці ліцею-інтернату Валерія Пивоваренко (ліворуч) та Даша Лисманова. Фото Валерія Шульги
Чудо-техніка і вчитель від Бога
Нинішнім 235 макаренківцям пощастило в житті набагато більше, ніж їхнім попередникам-колоністам. Умови навчання і проживання в ліцеї-інтернаті одні з найкращих в області. Як мовиться, статус зобов’язує. Годують дітей чотири рази на день, вартість харчування — 27 гривень, а не 7—10, як у звичайній школі. В їдальні і класах — євроремонти та ідеальна чистота. Як і на всій 14-гектарній території музейного комплексу. За традицією, діти самі її підтримують. А також вирощують для свого столу городину. Для обробітку землі тутешні вихованці мають техніку, ще й здають трактор в оренду ковалівцям, бо в селі немає сільгосппідприємства.
Чудово справляються вони і з основною роботою — навчанням. Директор закладу Валерій Шульга з гордістю повідомив, що рівень знань його учнів високий, а чимало випускників продовжують навчання у провідних вишах України.
Та все-таки більшість учорашніх ліцеїстів обирають для навчання полтавські вищі навчальні заклади. Це пов’язано з тим, говорить директор, що в них є класи, де половина і більше дітей виховуються одинокими батьками, — їм навчати й утримувати своїх чад у Харкові чи в столиці не по кишені. А Полтава для них мов рідна домівка. Сюди учні ліцею-інтернату їздять на олімпіади й конкурси, наукові засідання й екскурсії.
Реалізувати можливості ліцеїстам допомагають і добре обладнані кабінети української мови, історії, географії та математики (профільні дисципліни), фізики і трудового навчання. В стінах закладу функціонують два сучасні комп’ютерні класи (інформатики та інформаційно-комунікаційних технологій), кожен з яких забезпечений мультимедійними комплексами та п’ятнадцятьма персональними комп’ютерами. Працює лінгафонна комп’ютерна лабораторія з вивчення іноземних мов. Робочі місця вчителів також комп’ютеризовані. Загалом у навчальному процесі закладу використовується 66 комп’ютерів (з розрахунку один на два учні 8—11 класів), 8 ноутбуків, 6 інтерактивних дошок, 12 мультимедійних проекторів. Такий рівень технічного забезпечення пояснюється тим, що заклад задіяний у пілотному проекті «Школа майбутнього на Полтавщині».
Але найбільше мене вразила не чудо-техніка ліцеїстів, а їхній, схожий на музей, кабінет історії. З його куточками палеографії, української етнографії, геральдики, боністики, нумізматики, фалеристики тощо. Тут можна побачити і зуб мамонта, і копії єгипетських папірусів, і фрагменти грецьких амфор, і бойову сокиру часів Київської Русі, і козацькі та турецькі люльки. Навіть муляж-поховання скіфа-дружинника — настільки майстерно зроблений, що відрізнити його від оригіналу здатен лише спеціаліст.
Як пояснив директор, це один із найкращих в області кабінетів історії, створений руками і фантазією заслуженого вчителя України Сергія Сапєгіна — професійного археолога, котрий понад 10 років наполегливо прищеплює дітям любов до історії свого народу, а через залучення до археологічних розкопок навчає їх витривалості і мужності. Таку мету перед собою ставив колись і Антон Макаренко, подорожуючи з дітьми колонії по країні.
У кабінеті історії так цікаво, що тільки дзвоник на урок змусив мене попрощатися із учителем від Бога, як назвав Сергія Сапєгіна директор. У коридорі Валерій Шульга вказав мені на якусь чудернацьку кам’яну гору за вікном і пошепки повідомив, що навесні запустить найкращий в області, а може і в Україні, географічний майданчик. Із вулканами і гейзерами, гірськими озерами та водоспадами. А в коридорі ліцею планує розмістити картинну галерею. Принагідно продемонстрував нову котельню з тепломережами, глибинну свердловину і водонапірну башту з водогоном, гаражі, фруктовий сад, навчально-дослідні ділянки і виробничий сектор.
Спочатку базис, потім вимоги
«Коли я сюди прийшов, — пригадує Валерій Шульга, — тут була звичайна школа, з обідраними стінами і дірявим, облізлим дахом. Без жодної квітки на підвіконнях». Ставши директором, він, як і Макаренко, спершу створив умови для праці вчителям і учням і тільки потім здобув право вимагати її результати.
— Нам часто кажуть, що наші діти якісь особливі — привітні, ввічливі, спокійні, — продовжує чоловік, — запитують, що ми робимо для цього. А я відповідаю: вже нічого. Утворилася така аура, що молодші діти вчаться у старших. Наш заклад — багатодітна родина, кожний член якої працює на спільний результат.
Валерій Шульга для своїх вихованців наче тато. Жодне свято в ліцеї не обходиться без подарунків. Їх отримують призери олімпіад і Малої академії наук, переможці конкурсів і просто активні учні. Шляхом голосування спільно визначають «Золотий голос» закладу і його «Надію». Придумують безліч інших номінацій. Причому, подарунки бувають дорогими. Торік, наприклад, ліцеїстам уперше вручили премію Ковалівського сільського голови. Суттєві суми отримали «кращий історик» і «кращий філолог», а також «кращий математик». Особливу увагу керівництво закладу приділяє здоров’ю дітей. До їхніх послуг — чудовий спортзал із тренажерним комплексом і стадіон, який планують реконструювати. Затримка за коштами. А ще при ліцеї-інтернаті діє шкільне лісництво, по території якого прокладена екологічна стежина. За два останні роки діти під керівництвом наставників власноруч змайстрували понад шістсот гніздівель для диких качок, які лісівники розташують на Портнівському болоті та на річці Коломак.
…Свого часу А. С. Макаренко написав у Ковалівці «Педагогічну поему», а в Шульги вже назбиралося практичного матеріалу на цілу педагогічну трилогію. Ось тільки викроїти б заклопотаному керівнику час на її написання.