Заступник гендиректора 
Національного музею мистецтв
імені  Богдана та Варвари Ханенків
Ганна РУДИК

Благодійність і захоплення мистецтвом успадкувала від роду Варвара Терещенко, у заміжжі Ханенко. У музеї її імені сьогодні відкрито виставку «Сенс її життя. Варвара Ханенко – колекціонерка, благодійниця, музеєтворець».

Дід Варвари Артемій Терещенко заповів синам віддавати на доброчинність і церкву 80% прибутків. Якби колись в Україні суспільство «чистило себе» не під нав’язаного Леніна, а під Терещенків, Ханенків та інші шляхетні роди, ми б нині жили за найсовіснішого капіталізму.

Розмова кореспондента «УК» із заступником генерального директора Національного музею мистецтв ім. Богдана та Варвари Ханенків Ганною  РУДИК — про незабутню велику українку Варвару Ханенко та її рід.

—   Пані Ганно, про Варвару Ханенко вже все відомо чи з’являються нові подробиці з її долі?

— Із 1925 року, коли імена Богдана та Варвари Ханенків вилучили з назви музею «за відсутності революційних заслуг перед пролетаріатом», і до середини 1990-х українці знали про них мало. Ханенків не рекомендовано було згадувати. Коли у 1998 році музей знову відкрився після тривалого капітального ремонту, почалися активні розвідки, публікації й конференції, і заклад перевизначив себе вже як «Музей Ханенків» спочатку фактично, а 1999 року — і юридично.

Знаємо мало ще й тому, що архів Ханенків — як особистий, так і діловий — зник відразу після смерті Варвари у 1922 році: це зафіксовано в протоколах огляду музею та засідань комітету музею.

Академія наук, якій тоді підпорядковувався музей, зверталася до директора Миколи Макаренка з кількома запитами про долю заповіту Варвари. Той спершу повідомив, що його ніяк не вдається розшукати. Вдруге відповів, що «є надія, що таки знайдеться» — нібито рідна сестра Варвари Марія Іващенко, яка жила з нею до її кончини, сказала йому: який сенс публікувати заповіт, коли немає його виконавців? На ще один запит Макаренко знову висловив оптимізм щодо знайдення заповіту, підтвердив, що підписував його як свідок, і що, зокрема, в ньому йшлося: великий шестиповерховий будинок №13, збудований Богданом Ханенком для потреб музею, має використовуватися для розширення його експозиції й наукової частини, а також для здачі в оренду квартир, щоб утримувати його колекцію.

1924 року Миколу Макаренка позбавили посади. За відмову підписатися під рішенням про зруйнування Михайлівського Золотоверхого собору його ув’язнили, а згодом розстріляли.

А 1931-го Сергій Гіляров, хранитель музею Ханенків (потім також переслідуваний), у своєму путівнику зазначав: архів Ханенків «на прохання Варвари Ханенко спалила сестра небіжчиці».

Ця версія видається нам дивною. Якщо і можна було спалити особистий архів із приватних міркувань, то знищити діловий — з історією колекції, її придбання, з атрибуціями та консультаціями фахівців світового значення — це суперечить логіці й сенсу задуманої Ханенками музеєфікації колекції. Дуже сподіваємося, що архів просто поки що не знайдено. Його могли вилучити органи політичного нагляду, тому продовжуємо шукати.

Та збереглися листи Варвари в архівах Києва. В Інституті археології — до Данила Щербаківського та Вікентія Хвойки. В Інституті рукопису — до Миколи Біляшівського, з яким Варвару Ханенко об’єднувало палке захоплення народним мистецтвом.

—  У що переросло це її захоплення?

— Щоб відтворювати найкращі народні орнаменти та розвивати традицію, Варвара заснувала на початку ХХ століття у маєтку Ханенків в селі Оленівка на Київщині ткацьку школу та майстерню, вироби якої брали участь в кустарних виставках у Києві, а на виставці в Петрограді 1913 року отримали золоту медаль. Їх продавали в Києві, у великих містах Російської імперії та за кордоном. Зокрема у Лондоні Варвара відкрила власний  магазинчик для збуту килимів та вибійок. В Оленівській майстерні працював художнім керівником Василь Кричевський — видатний український художник, мистецтвознавець і педагог. Він не просто робив ескізи для виробів, а й прищеплював художній смак сільським дівчатам, котрим давали там фах і роботу:  розтлумачував красу українського орнаменту, логіку його побудови — як поєднувати кольори, розумітися на нитках, пряжі.

—   Ваша виставка називається «Сенс її життя»: чим виокремлювався він у Варвари?

— Був дивовижно насиченим! В останні роки нам відкрилися нові його грані. Це не тільки благодійництво, просвітницька діяльність у маєтках, участь в культурному житті та приватне колекціонування. Підтримка здоров’я та наснаги чоловіка, Богдана Ханенка — одна з головних турбот Варвари. Як з’ясувалося, Ханенки часто виїжджали за кордон не лише щоб відвідати аукціони та антикварні крамниці, порадитися зі знаменитими експертами і придбати нові раритети до колекції, а й щоб відновити сили Богдана, який страждав на серйозну недугу. Були й кризові ситуації, про які Варвара розповідає рідним у листах. Один з них — з  австрійського курорту Бад Гляйхенберг, куди вони терміново виїхали  через раптове погіршення стану здоров’я Богдана, —  можна побачити на виставці.

Варвара Ханенко творила добро все життя. Фото надане музеєм


—   Кому він адресований?

— Сестрі Ользі Терещенко. Варвара дуже боялася, що цінний час для лікування втрачено, але, пише, недуга нібито відступила, й вона навіть вдячна долі за те, що це сталося, бо лише тепер обоє усвідомили всю небезпеку. І сподівається, що лікування допоможе.

Це було у 1891 році, коли щойно збудований будинок Ханенків ще не став відомою у місті галереєю мистецтв. Ще було далеко до здійснення великого подвигу Богдана Ханенка з організації та відкриття в Києві першого публічного музею — Київського художньо-промислового та наукового музею.

Підтримувати сили чоловіка, який був одним з активних рушіїв культурних змін, — постійний сенс життя Варвари. Та вона встигала плекати і власні колекціонерські та пізнавальні інтереси. Її захоплення народним мистецтвом — і в багатій власній колекції українських творів (їх демонструють на виставці), і в дарунку першому київському музеєві понад тисячі одиниць автентичних народних килимів, вишитих сорочок, підризників, творів народної кераміки та гутного скла. Тепер ці речі — у Національному музеї українського декоративного мистецтва в Києві.

Старі ікони з її колекції нині відкривають постійні експозиції національних музеїв у Києві — російського мистецтва та  художнього на Грушевського. Із декоративного надбання європейських країн вона особливо тяжіла до рукотворних, простіших, але духовно насиченіших речей — кераміки, раннього фаянсу.

Варвара Ханенко була такою пристрасною колекціонеркою, що продовжувала розшукувати й купувати цікаві твори для тоді вже державної колекції навіть після страшного 1919 року, коли радянська влада особливо утискала її, намагаючись виселити з будинку і позбавити права навіть заходити туди, щоб «не знічувати відвідувачів музею виглядом його колишньої власниці».

—   Чи є цікаві історії про розшуки картин, інших експонатів?

— О, їх чимало. Музей дуже багато втратив у 1920—1930 роки, за Другу світову війну. В 1943-му, тікаючи з Києва, німці прихопили найцінніше з того, що лишилося в музеї, і вивезли ешелоном в напрямку Кенігсберга. Там сліди колекції зникли, і тривалий час ми не знали, чи твори знищено, чи викрадено: цей темний сюжет й досі розплутують не лише українські дослідники, а й американські та німецькі. Але деякі з тих речей «вигулькнули» за кордоном. Завідувачка відділу європейського живопису музею Олена Живкова має дані щодо картини Корнеліса Пуленбурга, про яку Богдан Ханенко згадував у своїх записках і яка знайшлася в одного з європейських приватних колекціонерів. Той цілком законно придбав картину на аукціоні Сотбіс. Тепер робимо все можливе, щоб вона до нас повернулася. Це важливо не лише для музею, а й як прецедент відстоювання Україною свого права на повернення воєнних трофеїв.

Фантастичним для нас стало нещодавнє повідомлення історика та краєзнавця з Кіровоградщини Василя Дерезовського: в колишньому ханенківському маєтку в селі Могильному донині зберігся панський дім. Щоправда, напівзруйнований, із проламаним дахом. Решту будівель, ціле розвинене господарство за радянських часів знищено, розтягнуто по цеглинах: одну з них Василь Григорович подарував музеєві, на ній клеймо власниці цегельні —  «ВХ» (Варвара Ханенко).

—  Така віддяка народу неймовірним доброчинцям…

— Якби  всі змалку виростали в такій родинній атмосфері, як Варвара Ханенко! Фінансовий розквіт родини Терещенків розпочався від її діда купця Артемія, який народився наприкінці XVIII століття у Глухові. Від нього почалася й благодійна справа Терещенків, що як обов’язок  передалася його синам. Дворянство Терещенки отримали за заслуги Николи Терещенка, батька Варвари, який дуже посилив і економічне зростання, і доброчинну діяльність родини.

«Стремління до громадської користі» — ось яким був девіз родового герба Терещенків. Федір, дядько Варвари, мав коротке життя, однак перелік його благодійних справ не поступається братовим. Саме він влаштував на Подолі притулок для бідних удів з дітьми, які не мали спадкових коштів і власного заробітку. У колекціонуванні кращих робіт російських художників Федір Терещенко конкурував із московським збирачем Третьяковим. Саме він першим впустив у приватне обійстя як у музей широку публіку: в галереї мистецтв його опрічного будинку, де тепер Київський музей російського мистецтва, вже наприкінці 80-х років ХІХ століття час від часу відкривалися публічні виставки. За день, як писали в тогочасній пресі, на виставці бували понад тисяча осіб.

Молодший брат Варвари Іван, який також помер дуже рано, підтримував реальне та рисувальне училища, заклавши тим початки художньої освіти в Києві, що врешті-решт спричинилося у 1917 році до заснування Української академії мистецтв.

У своїх численних маєтках Терещенки споруджували й утримували храми, будували заводи, даючи фах і заробіток місцевим громадам, фундували школи для дітей та дорослих, професійні навчальні заклади для молоді. Обов’язково мали бути пологовий будинок, лікарня — безплатні чи дуже дешеві, сиротинець. Те саме і в Києві. Увесь «соціальний» Київ, уся царина турботи про громаду міста на початку ХХ століття величезною мірою трималася на плечах Терещенків.

Людмила ЯНОВСЬКА,
«Урядовий кур’єр» 

ДОСЬЄ «УК»

Ганна РУДИК. Народилася 1974 року в Києві. Закінчила Національний університет «Києво-Могилянська академія» за фахом «культурологія». Кандидат філософських наук. У Національному музеї мистецтв ім. Богдана та
Варвари Ханенків працює з 2002 року, заступником генерального директора з наукової роботи — з 2011-го.