«Українське кіно треба вміти дивитися, як уміти співати наші пісні, їсти національні страви», — переконаний режисер Іван Кравчишин. І справді. За чверть століття державної незалежності ми не навчилися дивитися українські фільми, бо ж їх, по суті, не творили. Більше кінематографісти пеклися й, на жаль, і тепер ратують за продукування «мильних» серіалів-картин на російський лад, озвучуючи їх не українською, а мовою агресивної сусідки. Іван Кравчишин вирішив зняти за суттю і природою українське кіно та заглибитися в гущу життя галичан, трохи повеселитись і пофантазувати. Але головне, підкреслює режисер, стрічку творили так, щоб «Галичина була правдивою, аби все чулося, співало, дихало». Тому жанр своєї кінороботи «Політ золотої мушки», що вийшла на великий екран, митець визначив не просто як наївну та ексцентричну комедію, а і як фільм-притчу.
Довга дорога
Задуму картини ледь не стільки само років, як і незалежній Україні. Ще на початку 1990-х Іван Кравчишин прочитав у львівській ратуші кілька саркастично-іронічних, з масним галицьким гумором оповідок Богдана Волошина. Ці шкіци (ескізи) захопили режисера неймовірно, захотілося їх екранізувати. Дозвіл від автора отримав і взявся за написання сценарію, основою якого став твір «Тестамент» («Заповіт»). Подав на кіностудію ім. О. Довженка. Тут прочитали, порадили додати ще одну оповідку й дозволили знімати фільм. Але на заваді стали фінансові труднощі.
Тільки 2010 року вирішив-таки повернутися до давньої ідеї. До сценарію додав ще одну оповідку та представив його Держкіно під робочою назвою «Хроніки». Фортуна посміхнулася йому. З державної скарбниці на зйомки картини надали половину суми. Бюджет фільму становив 16 мільйонів гривень. Решта — гроші інвесторів. Скажімо, в Польщі подбали про комп’ютерну графіку.
У пошуках акторів об’їздив усі драмтеатри Галичини та Буковини. Бажав, щоб лунав чистий галицький діалект без столичного дзекання-акання, без дубляжу. Режисер не побоявся запропонувати ролі молодим артистам, а то й навіть студентам. З пієтетом каже, що знайшов «справжню фактуру, красиві обличчя, свіжість». Може, тому й не побоявся, аби пана голову зіграв саме початківець з Тернополя Ігор Наконечний. До слова, з цього міста на знімальному майданчику висадився чи не цілий десант.
У фільмі знайшлося місце для художньої роботи не лише акторам, а й деяким жителям населених пунктів, де розгорнули знімальний майданчик. Це села Верховинського району Івано-Франківської області та місто Добромиль, що на Львівщині. Гуцул Дмитро Сенітович не на одній сільській забаві умів додати доброго настрою, запалу, але, напевно, навіть гадки не мав, що у літньому віці стане артистом. І роль зіграє неабияку — покійного дзідзя.
Футбол, весілля та вічний упокій
Отой дзідзьо (дід) — філософія народного галицького буття. На його переконання, людське життя — як політ золотої мушки над вогнем: яскраве, але коротке. Помираючи, дзідзьо складе заповіт. Знаючи недолугість, нехазяйновитість своїх синів, він запрагне, аби його нехитре добро залишилося громаді. Але блискавка вдарить у дзідзьову хату й залишить хіба що згарище. Проте не спопелить пам’ять про старенького. Його мудрослів’я лунатимуть із уст внучки на ймення Микола (роль виконала Софія Кравчишин), яка любить дивитися на небо та «ганяти філізофію», а своїми розповідями вона пов’язує три різні сюжетні лінії, події галицького життя — футбол, весілля та вічний упокій.
Звісно, сюжету з подробицями не маю наміру розповідати. Скажу єдине: фільм «Політ золотої мушки» варто подивитися. Розумію, що хтось захоче за цю картину ущипнути-вкусити режисера. Без цього, зрештою, не обійтися. Одначе моє галицьке серце тішиться виходом такої стрічки на екрани. Показали Галичину, кажучи словами режисера, «не вишиванково-вихідну, де всі співають, де майорять фани», а й такою, де є місце іскрометному гумору, забаві, щирості, наївності, де немає прагнення обманути, скривити душею, аби сподобатися комусь іншому, де просто тече ріка життя. Українського. І добре, що у нього нарешті, нехай і несміливо, але вже почали заглядати наші кінематографісти.