ЗВИТЯЖЦІ

Про таких, як Дарія Антонова з Рівного справедливо кажуть: не старіють душею ветерани
 

—Не забудьте: код у моєму під’їзді 459: 45-й рік, 9 Травня, —  розшифрувала Дарія Емануїлівна. В гостях у цієї милої жінки-фронтовички, ветерана споживчої кооперації області побувала не вперше. Бо, немов магнітом, притягують її надзвичайно позитивна енергетика і якась особлива життєдайна сила. Вдуматися тільки: пройти фронтовою медсестрою дві війни — фінську та Велику Вітчизняну, відбудувати повоєнне Рівне, відпрацювати кілька десятиліть у кооперації, виростити сина, діждатися онуків та правнуків, пережити втрату чоловіка і… не зігнутися під вагою всіх оцих життєвих перипетій. Навпаки: триматися гордо і невимушено, як уміють, здається, тільки наші жінки, — дарма, що від 1 квітня Дарії Антоновій уже пішов 93-й рік. А вона, легка й спритна, неначе юнка, гостинно відчиняє двері: «Заходьте!»

— Маєте гарний вигляд, Даріє Емануїлівно! — ані на йоту не кривлю душею і не лукавлю, бо й справді щиро захоплююся цією надзвичайною жінкою, в якої не гнеться спина ані в прямому, ані в переносному значеннях. — Ще б усім молодим ось так, як ви, гордо й рівненько тримати спину.

— А я не згинаюсь! — чую у відповідь. — Мені ліс дуже допомагає: як тільки випадає нагода, неодмінно їду до лісу: взимку просто гуляю і радію, що маю таку можливість. Влітку, восени — збираю гриби та ягоди, сама запаси роблю. А до лікарів не навідуюсь: хіба тепер лікарі? Вони насамперед у кишені до пацієнтів зазирають. Ось фронтові ескулапи — то були справжні лікарі…

 

Підполковник Дарія Антонова — горда і невимушена справжня українська жінка. Фото Інни ОМЕЛЯЕНЧУК 

— І на парад 9 Травня ходите?

— Торік ходила, з сином під руку йшла. Він у мене військовий, живе в Підмосков’ї, на День Перемоги приїздив до рідного міста. І чоловік покійний, царство йому небесне, в загоні Бегми партизанив. Ось він, бачите, на фото, разом з побратимами і з Бегмою. Тепер уже правнук до військового училища вступає: продовжують, так би мовити, сімейну традицію. Сват, він теж на проспекті Миру жив, помер півтора року тому, теж фронтовик, полковником був. А я тепер підполковник, — усміхається, —і демонструє військовий квиток: Президент присвоїв нещодавно це звання. Бачте, пройшла війну сержантом, а сьогодні… ну який з колишньої медсестри підполковник?

… І полилися спогади. У її сім’ї було восьмеро дітей: тому, зрозуміло, що на рідній Черкащині ой як нелегко було пережити голод. А затим — фінська війна, на яку 19-річну Дарію відправляють медсестрою у фронтовий госпіталь. Далі — інший госпіталь, уже на іншій, Великій Вітчизняній війні, яку пройшли вони разом із сестрою Лізою.

— Думаєте, колись забуду ті солдатські рани? Ні, стоять вони в мене перед очима всеньке життя. На фінській вічним супутником був неймовірний холод. Може, це він мене так загартував, не знаю. Але дитинства та юності у мене, вважайте, не було, — гортає сторінки пам’яті жінка.

Після тяжкої контузії в травні 1944-го Дарію відкликають на відбудову щойно визволеного Рівного та області. Саме тут вона зустріла свою долю,  Федора, з яким невдовзі назавжди поєднала долю.

— Як зараз пам’ятаю своє перше відрядження в Рафалівку, яка тоді була райцентром: було це 25 травня 1944 року. В Дубно тоді ще війна йшла. А я, як комсомольський працівник, опікувалася організацією роботи шкіл, ФАПів, магазинів. Одне слово, налагодженням мирного життя на вже визволених територіях. Ви ж добре знаєте, якою складною була тоді ситуація на Західній Україні. Ось приїжджаю я на станцію Рафалівка о 12-й ночі й питаю чергового, де райком комсомолу. Той зміряв мене поглядом і каже: «Йдіть он туди, де світло, то — пошта, там вам усе скажуть». Приходжу. Виявляється, райком комсомолу працював, по суті, в підпіллі: загони «бульбівців» не давали спокою. Мене забрала ночувати до себе одна з райкомівських працівниць. Світло не вмикали. «Он — лавка, намацайте руками», — сказала вона. Накрилася я своїм пальтом, і так на тій лавці й передрімала кілька годин, що залишилися до ранку. Отакі були відрядження.

У споживчу кооперацію доля привела її в 1954-му. Попоїздила по області, переробила чимало потрібної людям роботи: заготівлі, наприклад, тоді були дуже актуальні. А ще ж — перевірки, на які її часто направляв сам голова правління облспоживспілки Володимир Гайдук, світлі спогади про якого вона трепетно береже в душі. А може, голова так добре розумів людей і був таким справедливим тому, що сам зміряв не одну сотню фронтових доріг і добре знав, по чому фунт фронтової солі…

…Ні, не згинається Дарія Антонова, не гаснуть у її очах іскорки добра, якими вона щедро ділиться з іншими: чи то колишні співробітники, чи просто поштарка, яка  принесла їй, учаснику бойових дій, грошову винагороду з нагоди 67-ї річниці Великої Перемоги. Здоров’я і добра вам, дорогий наш підполковнику!