20 РОКІВ ІЗ ДНЯ ЗАГИБЕЛІ В’ЯЧЕСЛАВА ЧОРНОВОЛА

Любити Україну понад усе сьогодні, щоб не довелось потім гірко любити втративши», — ось найактуальніший заповіт В’ячеслава Чорновола нам, нинішнім

ВЕРСІЯ. Після розвалу СРСР українці не могли миттєво розчаруватись у ще міцно вкоріненій комуністичній ідеології. Однак на президентських виборах 1999 року перемога В’ячеслава Чорновола вже була можливою. Та його загибель в автоаварії змусила українців обирати між Кучмою і Симоненком, що було рівнозначно вибору між олігархією і поверненням до совка.

75 РОКІВ ІЗ ДНЯ ЗАГИБЕЛІ ОМЕЛЯНА КОВЧА

Дорога людяності пароха Майданека

ВЗІРЕЦЬ. Нині, коли Україна де-факто у стані країни, що воює, глибше усвідомлюємо крилатий вислів, що під кулями і снарядами атеїстів немає. Тож можемо належно оцінити мужність і жертовність священика Омеляна Ковча, який зголосився стати капеланом в Українській Галицькій Армії. «Знаю, що вояк спокійний, коли на лінії фронту бачить лікаря і духівника», — пояснював свій вчинок патріот і душпастир, який, на відміну від деяких «рускіх батюшок», усвідомлював, що людина в рясі не може брати в руки зброю.

Бог зберіг Омеляна Ковча від куль і смертельного тифу, яким перехворів панотець, і не дав озлобитися навіть після поразки національно-визвольних змагань українського народу. Його призначили парохом греко-католицької парафії в містечку Перемишляни на Львівщині, серед 5 тисяч жителів якого українці офіційно становили лише п’яту частину. Тож священик сповна відчув, як ставились у тодішній Польщі до його одноплемінників, яких на їхній власній землі вважали людьми другого сорту.

На відміну від сіл, де влада забороняла будувати українські храми, однак корінні жителі не відчували себе національною меншиною, серед містян кількісно переважали поляки, євреї та сполячені католики-українці. Як з гіркотою пояснював це відступництво земляків Омелян Ковч, «тікали від нас, як загублені вівці, упосліджені через віру, мову, національність, не маючи праці, заробітку і духовного берега».

За Польщі у будинку священика провели понад 40 обшуків, бо навіть діяльність суто культурно-освітньої «Просвіти» і українських кооперативів влада вважала підривною. Як замах мало не на «основи державності» розцінили спорудження під керівництвом Ковча за одну ніч у селі Сивороги греко-католицької церкви, точніше, каплиці. Вона стала альтернативою костьолу — до того єдиній релігійній споруді в цьому населеному пункті, де жили переважно українці греко-католицької віри.

На відміну від ксьондзів, які не бідували, маючи пожертви від заможної пастви і державне фінансування, Омелян Ковч запам’ятався тим, що сам ходив за плугом, обробляючи закріплений за парафією земельний наділ. Тим вищим виявом людяності та уроком доброти для парафіян стали кілька круглих сиріт, що ними опікувався священик, у якого було шестеро власних дітей.

Омелян Ковч ніколи не вчив ненавидіти навіть неправедного сусіда, однак закликав не бути безвольним хазяїном, якого прохані й непрохані гості виштовхали з-за стола у власній хаті: «Будь сильний, стій твердо на своїм своїми ногами, май відвагу боронити своє місце господаря на цій землі». Здавалось би, у не раз принижуваного за часів Польщі панотця, як і в його парафіян, накопичилося чимало образ і гніву на владу та її представників і прислужників у Перемишлянах. Та коли після нападу Німеччини польська державність розвалилась і дехто з українців кинувся мститися найбільш одіозним землячкам, грабуючи їхні обійстя, Омелян Ковч виголосив гнівну проповідь: «Думав, що виховав вас добрими християнами, а тепер мені соромно за такі вчинки, що ганьблять нас перед Богом». Уже наступного дня більшість відібраного майна повернули власникам-полякам, що стало добрим уроком християнського прощення для одних і щирого милосердя — для інших.

За часів німецької окупації Омелян Ковч видав щонайменше шість сотень довідок про хрещення євреїв. Нацисти знищували юдеїв, а якщо національність не можна було визначити за зовнішнім виглядом, цей документ рятував життя.

Наприкінці 1942 року за доносом когось із тих, хто вважав себе «щирим християнином», Омеляна Ковча заарештували. Так він опинився у концтаборі Майданек, де, важко працюючи нарівні з іншими в’язнями, після повернення з роботи у закутку барака відправляв богослужіння і сповідував та причащав охочих.

1944 року, коли биті на всіх фронтах гітлерівці знову почали шукати порозуміння з українцями, митрополит Андрей Шептицький спробував визволити Омеляна Ковча. Однак парох Майданека вважав, що має виконувати свою місію: «Тут ми всі рівні: поляки, євреї, українці, росіяни, латвійці та естонці. Я єдиний священик між ними. Тут я бачу Бога, який один для всіх нас без огляду на наші релігійні відмінності. Хіба це не благословення? Я дякую Богові, що послав мене сюди».

310 РОКІВ ІЗ ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ОЛЕКСІЯ РОЗУМОВСЬКОГО

Соціальний ліфт неправедних заслуг

ПОГЛЯД. Нащадки збіднілого козака, сини якого пасли навіть не власну, а чужу худобу, піднеслись у Російській імперії завдяки досконалості голосу й постави Олексія Розума й розпусності представниць царського роду Романових. Ще не заміжня донька Петра І цесарівна Єлизавета, запримітивши красивого голосистого українця в хорі імператорських півчих, замінила ним уже набридлого коханця Шубіна.

Так Олексій Розум спочатку опинився у ліжку царівни, а після її сходження на престол став одним із найвпливовіших сановників і графом Розумовським, рід якого нібито веде початок від «польсько-литовських шляхтичів Гедиміновичів». Найпарадоксальніше, що вінценосна Єлизавета Петрівна уславилася пристрастю до вина й пива і… богомільністю. Саме це спонукало її врешті-решт таємно повінчатися з коханцем-українцем, щоб не «жити у блуді».

За спогадами сучасників, Олексій Розумовський не ліз у державні справи і, за альковні заслуги ставши одним з найбагатших вельмож, щедро підгодовував потрібних йому царедворців, нібито програючи їм у карти. Саме завдяки цьому він ні з ким не конфліктував і заможно прожив усе життя.

1744 року Олексій Розумовський організував поїздку Єлизавети Петрівни в Україну. Їй так сподобався наш край, що вона вирішила облаштувати в Києві свою літню резиденцію. Завдяки цьому в місті з’явилися знамениті Маріїнський палац і Андріївська церква. У церкві немає дзвіниці й дзвонів, адже це родинний храм царської сім’ї.

Олексій Розумовський потурбувався про численних родичів і особливо молодшого на 19 років брата Кирила. 18-річного юнака призначили президентом Російської академії наук, а невдовзі за повелінням імператриці Єлизавети — гетьманом України.

Історики досі розповідають про нібито видатні здібності Кирила Розумовського до наук, завдяки чому він успішно керував академіками, серед яких був Михайло Ломоносов, і титанічну працю останнього гетьмана для розбудови української державності. Він справді чимало зробив для зміцнення влади козацької старшини, нещадно визискуючи хліборобів-гречкосіїв, чию худобу з братом мав за щастя пасти у голодному дитинстві.

Дійшло до того, що Єлизаветі довелося скасувати запроваджені задля збільшення надходжень до гетьманської скарбниці внутрішні митні збори в Україні. Навіть фактичне запровадження не баченої на українських землях горілчаної монополії та передачу прав на винокуріння тільки власникам лісів Кирило Розумовський видавав за вияв батьківської турботи про благо народу.

Мало хто згадує, що після смерті Єлизавети останній гетьман Малоросії взяв активну участь у перевороті, що привів до влади «розпинательку» України Катерину ІІ. Ізмайловський полк відмовився підтримати заколот, і лише поспішний приїзд у казарми його номінального командира Кирила Розумовського змусив солдатів і офіцерів зрадити присязі.

Граф розраховував на вдячність нової імператриці й навіть подав їй петицію про відновлення давніх прав Малоросії, в якій, крім дарування додаткових вольностей новоспеченим українцям-дворянам, ішлося про заборону селянам самовільно переходити від поміщика до поміщика і невписання в козаки мужиків. Однак невдячна Катерина ІІ ліквідувала гетьманство, призначивши Кирилові Розумовському щорічну пенсію — 60 тисяч рублів.

195 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ РОСТИСЛАВА ФАДЄЄВА

60 років героїчного опору кавказців

ПОСТАТЬ. Офіційно вважають, що війна Росії проти народів Кавказу тривала із 1817-го по 1864 рік. Однак уродженець Катеринослава (нинішнього Дніпра) безпосередній учасник упокорення вільнолюбних горян Ростислав Фадєєв ще 1860-го спростував цей міф, видавши книжку «Шістдесят років кавказької війни».

Фундаментальну працю військового історика досі вважають одним із найчесніших досліджень кривавих подій на Кавказі, хоч належить вона перу затятого російського шовініста. Саме генерал Ростислав Фадєєв — один із прототипів зображеного М. Салтиковим-Щедріним у «Сучасній ідилії» мандрівного «витязя-полководця» Полкана Самсоновича Редеді.

Однак на відміну від штатних фальсифікаторів історії, автор «Шістдесяти років кавказької війни» першим об’єднав до того розрізнені дослідниками бойові дії росіян проти грузинів, чеченців, інгушів, осетинів, убихів тощо і чесно назвав усе це «кавказькою війною». Фадєєв визнав, що величезна царська імперія навіть у рік виходу книжки не спромоглася здолати героїчний спротив кавказців. Отож чи не найтриваліше в історії Росії воєнне протистояння засвідчує силу і стійкість навіть малих за нечисленістю народів, які захищали свій рідний край від чужинців-окупантів.

Авторська рубрика лауреата премії ім. Івана Франка Віктора ШПАКА
(«Урядовий кур’єр»)
(ілюстрації надані автором)