Фальшивий прапор демократії

75-РІЧЧЯ ЗВЕРНЕННЯ НАРОДНИХ ЗБОРІВ ПРО ВХОДЖЕННЯ ДО УРСР

Фальшивий прапор демократії

ПОГЛЯД. «Ідеологію гітлеризму можна визнавати чи заперечувати. Однак ідеологію не можна знищити силою, не можна покінчити з нею війною. Тому не лише безглуздо, а навіть злочинно вести таку війну, як війна за «знищення гітлеризму», прикриваючись фальшивим прапором боротьби за «демократію», — заявив 31 жовтня 1939 року глава радянського уряду Молотов на позачерговій сесії Верховної Ради СРСР, що розглядала питання про включення західноукраїнських земель до складу сталінської імперії.

Перш ніж звинувачувати більшовицьких вождів у пособництві нацизму, не гріх згадати, що за рік до цього впливове англійське видання «Таймс» визнало німецького фюрера «людиною року». Фактично йшлося про ситуацію, аналогічну нинішній, коли «ефективний менеджмент» Гітлера і Путіна викликав захоплення у країнах, що невдовзі ставали об’єктами агресії.

Повною мірою це стосується навіть Польщі, керівництво якої у 1938 році ще встигло відщипнути від розтерзаної гітлерівцями Чехословаччини Тєшинську область, перш ніж настав час розплати за толерантність до агресора. Та коли вже сама Польська держава стала жертвою нападу Гітлера і Сталіна, західні демократії теж обмежилися суто демонстративними заходами, що лише заохотило нападників та укріпило їхню переконаність у безкарності.

Не менш очевидно, що згода нацистів на включення західноукраїнських земель до складу СРСР, як свого часу «добро» гітлерівців на окупацію Польщею Тєшинської області Чехословаччини, мала за мету приспати пильність ситуативного союзника. Тимчасом як для розділених міждержавним кордоном представників єдиного українського народу це стало возз’єднанням, хоч, на жаль, лише у спільній камері в’язниці, якою була сталінська імперія ГУЛАГів. Отож не дивно, що рішення про включення західноукраїнських земель до складу СРСР ухвалювали ударними темпами, доки «визволене» населення ще не зіткнулося зі зловісними радянськими реаліями.

У затвердженому 6 жовтня 1939 року Військовою радою Українського фронту «Положенні про вибори до Народних Зборів Західної України» не було прямої заборони на висунення альтернативних кандидатур, однак примітка до статті 20 цього документа чітко регламентувала, що довірені особи кандидатів «домовляються про спільну кандидатуру по окрузі». В результаті вибори, що відбулися 22 жовтня 1939 року, звелись до опускання в урни бюлетенів із прізвищем безальтернативного висуванця влади, а «подача голосів з 6-ї години ранку до 12-ї години ночі за місцевим часом» значно спростила процес «правильного» підрахунку, адже у більшості населених пунктів діяв комендантський час, що убезпечувало від небажаних свідків під час встановлення «народного волевиявлення».

До речі, за свідомо неправильний підрахунок голосів, як вказували у «Положенні», винні «притягаються до суворої відповідальності» (без її конкретизації), тимчасом як усі виборчі округи (вже без відображення цього факту в «Положенні») закріпили за дислокованими у цій місцевості військовими частинами, командири і комісари яких несли персональну відповідальність «за якість підготовки і проведення виборів». Не дивно, що, за офіційними даними, 92,8% виборців, внесених до списків, взяли участь у голосуванні, хоч навіть за таких умов 11 безальтернативних кандидатів (8 на Волині та 3 на Львівщині) здобули менш як 50% голосів, тож їх вважали не обраними.

На засіданні Народних Зборів, що відкрилися 26 жовтня 1939 року в Львові, голова мандатної комісії «східняк» Сидоренко заявив: «Обрано в 1495 округах 1495 депутатів», чим було узаконено «легітимність» навіть не обраних кандидатів. Першого дня роботи одностайно проголосували за встановлення радянської влади на території Західної України, а наступного дня ухвалили звернення до Верховної Ради СРСР із проханням прийняти її край до складу союзної держави.

Нині нема сумніву, що в суто історичному аспекті об’єднання українського народу в одне ціле мало позитивне значення. Та не менш беззаперечно те, що з вересня 1939 року по червень 1941-го на західноукраїнських і західнобілоруських землях репресували у 3—4 рази більше жителів, ніж в окупованій нацистами Польщі. Це стосується навіть євреїв, бо єдиною відмінністю між націонал-соціалістичною і більшовицькою ідеологіями було те, що одні керувались арійською, а інші — класовою теорією.

30-РІЧЧЯ ВІДКРИТТЯ РУХУ БАМОМ

Від Петербурга до Амура — українськими руками

ДАТА. У Росії воліють не згадувати, що сановний Санкт-Петербург у прямому значенні слова стоїть на кістках загиблих на його будівництві українців. Не обійшлися без робочої сили з України ні в освоєнні Далекого Сходу з його легендарним Зеленим Клином, ні в перетворенні Тюмені на Клондайк, за рахунок нафти і газу якого донині жирує Москва і виживає російський народ.

Трохи інша доля судилася колишній «ударній комсомольській будові» — Байкало-Амурській магістралі. Амбітний проект, що мав покласти початок використанню незліченних багатств Сибіру, фактично залишився пам’ятником нереалізованим задумам, бо після розпаду СРСР трудові потоки з України пересохли.

Навіть нинішня війна на Донбасі — не стільки за землю і вугілля, скільки за трудові ресурси, без яких Росії не вижити. Мимоволі згадуються мудрі слова Івана Франка, що «коли б українці працювали на себе, для своєї національності, не оглядаючись на абстрактний общерусизм, то не тільки піддвигнули б Україну високо, а й загальнослов’янська сила була б у сумі багатша та більша».

25-РІЧЧЯ УХВАЛЕННЯ ЗАКОНУ «ПРО МОВИ»  

«Доборолась Україна до самого краю…»

БІЛЬ. Колишнім громадянам СРСР ще добре пам’ятні численні «прибалтійськомовні» фільми, які у прокаті на всесоюзному екрані дублювали російською мовою. Тимчасом як незрівнянно потужніші Одеська, Київська і Ялтинські кіностудії всі разом знімали максимум 2—3 українськомовні картини на рік. І це на суто національну або сільську тематику, де «общєпонятний язик» звучав би аналогічно тому, як «салям алейкум» із вуст Штирліца у Берліні.

Та навіть за зловісних сталінських часів любов до «батька всіх народів» «аборигенам» прищеплювали рідною для них мовою, що красномовно засвідчує зокрема знятий у 1939 році на Київській кіностудії знаменитий фільм «Винищувачі», в якому саме українською вперше прозвучала досі відома пісня «В далекий край товариш відлітає». Ішлося про елементарний здоровий глузд, коли кіностудії, видавництва, театри, які працювали в національних республіках, орієнтувалися на культурні потреби місцевого населення, а не колонізаторів із метрополії. Над цим полюбляли потішатися радянські ідеологи, коли йшлося про британських чи французьких поневолювачів Африки й Азії.

Отож не дивно, що Закон «Про мови в Українській РСР» Верховна Рада ухвалила майже за два роки до проголошення незалежності України. Фактично йшлося про відмову від взятого у брежнєвські часи курсу на створення виключно російськомовної «нової історичної спільності людей — радянського народу» та повернення до сталінського принципу більш-менш вільного функціонування національних мов у межах неросійських етнічних територій.

Цим законом українцям в Україні надали право звертатися рідною мовою до органів державної влади і місцевого самоврядування, установ і організацій, розташованих на території УРСР. Задля цього ст. 6 закону зобов’язувала всіх чиновників і посадових осіб «володіти українською і російською мовами, а у разі необхідності — і іншою національною мовою». Громадянам надавали право самим вирішувати, якою мовою — українською чи російською — подавати звернення.

На відміну від сусідньої «федеративної» Росії, де годі уявити ситуацію, коли татарин чи бурят звертається рідною йому мовою до органів державної влади, в унітарній УРСР фактично запровадили двомовність, зрівнявши у правах державну (українську) і мову міжнаціонального спілкування (російську). Однак на відміну від нібито любої серцю російськомовних захисників «регіональних мов» Європи, українська «двомовність» виявилась однобокою. Наприклад, коли у «тримовній» Швейцарії (до речі, на відміну від українців, швейцарці — не окремий народ), що в німецькомовному Берні, що у французькомовній Женеві, що в італійськомовному Лугано чиновники володіють усіма трьома мовами, то не лише у Криму і на Донбасі номінально українські чиновники навіть пишалися своїм незнанням державної мови.

Та замість того, щоб розв’язати цю проблему загальноприйнятим для цивілізованого світу шляхом, Верховна Рада вже незалежної України 3 липня 2012 року ухвалила ганебний закон уже втікача Колесніченка і Ківалова «Про засади державної мовної політики». Номінально декларуючи «паралельне використання» поряд з державною регіональних мов, цей нормативний акт фактично оголосив державну мову в російськомовних регіонах поза законом. На підтвердження можна навести пункт 2 ст. 10 «Засад», згідно з яким «акти місцевих органів влади приймаються державною мовою або (хоч за умови «паралельного» використання мало б стояти «та». — В. Ш.) регіональною мовою».

70-РІЧЧЯ ВІДНОВЛЕНОГО ПАМ’ЯТНИКА 1000-ЛІТТЮ РОСІЇ

Загарбана історія

ПАРАЛЕЛІ. Спорудження знаменитого монумента стало реакцією на нищівну поразку Російської імперії у Кримській війні. Біда змусила згадати і про спільну історію «братніх слов’янських народів», і про видатних українців, увічнених у бронзі пам’ятника — від Святослава, Володимира і Ольги до Гоголя і Бортнянського, від Нестора Літописця і Антонія Печерського до Феофана Прокоповича і Петра Могили. Костянтин Острозький, Данило Галицький, Олександр Безбородько, Віктор Кочубей, Богдан Хмельницький — це далеко не повний перелік українців, на яких тримається історія Росії, що знайшло відображення в монументі.

Не дивно, що у воєнному 1944 році, коли начебто вистачало нагальніших завдань, зруйнований нацистами пам’ятник відновили, бо знову йшлося про єдність у спільній борні. Натомість нині Путін не лише заявляє, що росіяни здолали б гітлерівців самотужки, а навіть розв’язав війну проти України, забуваючи, що кожен залишить по собі пам’ять, на яку заслуговує.