Піаністка
Етелла ЧУПРИК:
Про Етеллу Чуприк ще змалечку казали: «вундеркінд». Нині ця назва поступилася іншим — «богиня фортепіано», «піаніст-віртуоз»… Вона не розгубила дару, щедро наділеного Небесами, а примножила його, все життя самовдосконалюючись. Як це відбувалося, Етелла Олександрівна згодилася поділитися з читачами «Урядового кур’єра» під час одного з її приїздів до Ужгорода.
Перший сольний — у п’ять років
— Пані Етелло, ви себе знайшли в музиці чи, може, музика вас?
— Відповім коротко: Бог створив спочатку музику, потім створив рояль і третьою — мене. Гадаю, далі нема чого говорити. Я живу для того, щоб грати на роялі.
— Пригадуєте першу зустріч із роялем?
— Маленькою я натиснула басову клавішу, і вона дуже мене злякала. Втекла звідти. Але мене завжди ті біло-чорні зуби затягували до себе. Якби в якомусь календарі всі дні були розписані для рояля, а зосталося віконечко лише на хліб і воду, я б сказала: згодна!
— Коли почали грати?
— У два і півроку… А перший сольний концерт мала у п’ять. Вдома були шість роялів і чотири піаніно... Тільки-но в комісійці я вказувала на інструмент пальцем, батьки одразу відправляли туди фіру, яка його привозила. Грали і мої брати…
— Хто відкрив ваш талант?
— Спочатку мене без нот, на самій клавіатурі, навчали двоє чехів: затрималися в Закарпатті і, одружившись тут, шукали здібних дітей. Одного було звати Дюсі Бачо, іншого — Мігаль Варга. Наскільки це були талановиті люди, якщо учня, котрий не знав нот, могли навчити грати вальси Шопена! Після них займалася з Юдітою Гергель — учителькою музичної школи. Вона закінчила Празьку консерваторію, була інтелігентом найвищого ∂атунку, такий собі австрійсько-угорсько-єврейський сплав, ходяча енциклопедія... А як познайомилися? Йдемо з батьком вулицею, і линуть такі дивні звуки, яких я в житті не чула. Тато постукав у вікно, бо я не давала йому спокою: «Це вона!» Мене передали через вікно до кімнати, де затрималася до 18 років. Влилася в ту сім’ю, як у свою.
Від Ужгорода до Москви — через Львів
— Якими були подальші «університети»?
— До Ужгородського державного музучилища потрапила завдяки його викладачеві Мар’яні Валковській. Приїжджала до Виноградова, бо була близькою подругою моєї вчительки. Якось кілька тижнів провела в цьому місті, вирішивши, що мені слід вчитися в училищі. Готувала кілька тижнів, не від’їжджаючи… А восени я вже вчилася в Ужгороді, причому на другому курсі.
— Відомо, що ви навчалися і в Москві…
— Як вільний слухач їздила до Московської консерваторії ім. П. І. Чайковського, де займалася з професором Євгеном Малініним. Займалася за «дякую», якщо не вважати двох пляшок черешневої паленки (горілки) й блоку сигарет… Навчалася і в іншого знаменитого професора цієї консерваторії Віри Горностаєвої.
— А у Львові в кого?
— У найкращого майстра, професора Марії Крих. Вона фантастична і як музикант, і як людина: стала моїм наставником на все життя. Колись Марія Юріївна була найкращою ученицею професора Олександра Лазаровича Ейдельмана — професора, який давно емігрував до США. Нині їй 78, саме з нею продовжую звіряти свої кроки в музиці, вона — перший слухач моїх концертів.
— Нині ж і ви є наставником…
— Останні 18 років — доцент на кафедрі спеціального фортепіано. Випускаю щороку по 10 студентів.
Етеллу Чуприк (у центрі) називають «богинею фортепіано»
Сім’я — це святе
— В сім’ї, крім вас, ще були музиканти?
— Предки з маминої гілки належали до музикантів: дід, якого звали Рожо, — скрипаль. Мама працювала в пологовому будинку акушеркою. Батько був майстром на всі руки: з бляхою й деревом однаково давав собі раду. Серед десятьох дітей я народилася сьомою. Важко було нас прогодувати, але тато справлявся.
— Коли звили власне сімейне гніздечко?
— Львів — місто романтичне, і небайдужих до мене хлопців було багато. Я їх довго не помічала, та потім познайомилася з Ростиком: він грав найкраще і був найвродливішим... Уже через півроку знайомства побралися. Його мама — донька греко-католицького священика, тож у цій гоноровій сім’ї я пройшла добру життєву школу.
— Долю піаніста хто розділив із вами?
— Чоловік, який успішно закінчив виш і був хорошим піаністом, захопився фотографією, заснував власний салон. Старший син, якому 22 роки і ще навчається в академії, пішов моєю дорогою: уже виступав на міжнародному конкурсі імені Ференца Ліста в Будапешті. Разом із дружиною навчаються в моєму класі. Обоє працюють вчителями музики, виховують донечку. Інший син на десять років молодший: танцює брейк-данс, на скейті їздить, читає грецьку міфологію. Він навряд чи стане музикантом: хай буде нормальним, для життя.
— Що — поза музикою?
— Добре готую, і люблю це. Втім, у мене все одночасно: поставила на плиту гусятницю — і знову за рояль. З усіх авто надаю перевагу джипові. Власного не маю, бо живу за п’ять хвилин від місця роботи. Квартира на 123 квадратних метри, у старому будинку в центрі Львова — подарунок колишнього президента Кучми. Перебувала в його команді як піаністка сім років, беручи участь у Днях культури України за кордоном.
— Чи маєте вдома прислугу?
— Цього поняття в моєму домі немає. Все встигаю, бо швидка, як метеор. Навіщо мені чужа людина в хаті?
— З музичних інструментів удома…
— Піаніно «Форстер» та рояль «Бекштейн». Рояль безцінний, його особисто ще сам майстер виготовляв. Це друга марка в світі.
Їхала невідомою, поверталася зіркою
— Вас визнавали кращою на багатьох міжнародних конкурсах. Хтось мріє хоча б про одну таку вершину за все життя, у вас — перемоги одна за одною…
— Викладачам, які мене готували, я принесла багато приємних хвилин. Усе почалося 1988 року, коли на Міжнародному конкурсі піаністів імені Миколи Лисенка в Києві посіла перше місце. Зі Львова їхала майже нікому не відомою, а поверталася зіркою. Через два роки поїхала у Москву на Міжнародний конкурс піаністів імені Сергія Рахманінова: серед 120 учасників — третє місце. У вересні 1991-го брала участь у Міжнародному конкурсі імені Ференца Ліста в Будапешті, де теж стала третьою. У 1994-му стала володаркою золотої медалі і призу Володимира та Регіни Горовіц на фестивалі-конкурсі в Києві. Тоді ж Леонід Кучма, ще прем’єр, вручив знак і посвідчення «Заслужена артистка України».
— Але й досі ви — не народна…
— Я народна вже тому, що мене слухає і любить народ. А щодо звання, то двічі були такі подання, та щоразу прем’єри не встигали їх підписати. Тим не переймаюся, бо найбільша нагорода — вдячні слухачі.
— Великі сольні концерти ви граєте, не маючи перед собою нот. Ось нещодавно у Львові вразили всіх виконанням чи не найскладнішого у світовому фортепіанному репертуарі твору Бетховена — сонати №29 (Hammerklavir), а також «Карнавалу» Шумана і всіх двадцяти чотирьох етюдів Шопена. І все це — з пам’яті! Як це можливо?
— Богу дякувати, ніколи про те не думала. Це нездара мучиться, а я прочитала твір — і готова. Якщо не знаєш, як воно запам’ятовується, то великий дар. Коли ж сидиш і думаєш, яка там наступна нота має бути або акорд, або гармонія, то це справжня кара.
— Люди сприймають музику по-різному. Ви як?
— Музика — жива тканина. Слово не замінить мелодії, вона живіша. Звук найкраще передає почуття, взагалі інформацію.
— Музика відлунала — і її нема, а слово продовжує жити…
— І музика, якщо її записати, звучатиме далі. Так я й роблю: лише в Будапешті дванадцять компакт-дисків записала. На них — Шуман, Шопен, Шуберт, Ліст, Бетховен, Чайковський, Рахманінов…
— Об’їздили з концертами півсвіту…
— Вже чотири закордонні паспорти поміняла. Але щоразу, як відіграла, прогулялася містом, оглянула архітектуру — поспішаю додому. Щоб затрималася десь хоч на день, то майже ніколи такого не було. Виїхати? Нізащо! Вдома, серед своїх людей, мені найкраще.
— У поїздках мови вивчили?
— Крім української вільно володію угорською, російською та польською, порівняно добре — чеською та словацькою, розумію англійську, французьку й німецьку. Якогось прагнення вивчати їх немає: як ходжу вулицями — ті мови самі проникають у мене.
Натхнення і молитва
— Окрім музики, чим ще для душі займаєтеся?
— Останні п’ять років ікони малюю. Ніхто мене не навчав, то лише власне бачення.
— Влаштуєте виставку?
— Хочу подивитися на свій максимум, а виставку завжди можна зробити. Мені живеться з Богом найкраще: коли малюю, граю до нього, можу виразити своє ставлення на полотні і в звуках. Це моя молитва.
— Тож, мабуть, ходите до церкви?
— То і є молитва наша — коли граємо, коли малюємо. Це дає натхнення.
Василь БЕДЗІР,
«Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ «УК»
Етелла ЧУПРИК. Народилася 1964 року у м. Виноградів Закарпатської області. У 1986 році закінчила Ужгородське державне музучилище, 1992-го — Львівську консерваторію ім. М. В. Лисенка. Лауреат багатьох міжнародних конкурсів, спеціальний стипендіат Вагнерівського музичного товариства в Байройті. В репертуарі — 370 фундаментальних сольних творів і понад 20 концертів для фортепіано з оркестром.
Від 1994 року — доцент Львівської музичної академії ім. М. В. Лисенка, заслужена артистка України. У 1996 році обрана віце-президентом Асоціації українських піаністів. Від грудня 2011 року, разом з викладанням в академії, є солісткою Закарпатської обласної філармонії.