"Епопея бунтівного Богдана"

130 РОКІВ ВІДКРИТТЯ ПАМ’ЯТНИКА ХМЕЛЬНИЦЬКОМУ

ПАРАЛЕЛІ. Російські шовіністи звикли керуватися підлим принципом роз’єднуй і володарюй. Так діють вони нині, старанно роз’ятрюючи рани українсько-польської трагедії 1943 року на Волині. За аналогічним сценарієм після кривавого придушення польського повстання 1863 року згадали про Богдана Хмельницького, величний монумент якого задумали спорудити у Києві.

Відповідальну справу доручили скульпторові Михайлові Мікешину — авторові знаменитого пам’ятника «Тисячоліття Росії» у Новгороді. Богдан мав постати на коні, який топче копитами ксьондза-єзуїта серед кинутих на землю польських знамен. Позаду кіннотника летіли у прірву збиті скакуном шляхтич і єврей-орендар, а внизу постаменту в його лицевій частині розташовувалися скульптурні фігури кобзаря та його слухачів: малороса, великороса, білоруса і червонороса (представника Червоної Русі, якою колись називали Галицькі землі).

Однак невдовзі усвідомили, що прямі претензії на Галичину, яка на той час входила до складу Австро-Угорщини, можуть призвести до дипломатичних ускладнень, а кобзар насамперед асоціюватиметься з образом замученого царською владою Тараса Шевченка. Навіть фігура Богдана Хмельницького викликала застереження, озвучені великим князем  Костянтином Миколайовичем. Мовляв, може закрастися думка, що гетьман уже розтоптав конем зображених на монументі ворогів України і «вказує на Москву із закликом ополчитись і на неї».

Керівні вказівки звелися до того, щоб Хмельницький «у лівій руці тримав прапор з російським державним орлом, а пальці правої руки, підняті вгору до орла, склав би для присяги. Фігура має бути з непокритою головою».

Урешті-решт ухвалили соломонове рішення, за яким з монумента зникли всі додаткові скульптурні композиції, названі царем Олександром ІІ «непотрібною розкішшю» для перетвореного на звичайне губернське місто Києва.

Планували, що фінансуватимуть спорудження монумента за благодійні пожертви. Однак з’ясувалося, що російським панам байдуже до увічнення пам’яті українського гетьмана, а польські магнати, під фактичним володінням яких залишатись українські землі у складі Російської імперії, поставилися до цієї забаганки влади ще прохолодніше.

Виручило морське відомство, яке безкоштовно передало на виготовлення скульптури 1600 пудів старих мідних гармат. Однак доставлений у 1880 році до Києва пам’ятник ще довго валявся у дворі поліцейської дільниці, засвідчуючи ставлення російської влади до малоросів, про гетьмана яких згадали тільки на хвилі антипольської істерії.

Доля монумента вирішилася аж 1888-го, коли відзначали 900-річчя хрещення Київської Русі, історію якої прихватизувала Московія-Росія. Замість монолітного валуна, який мав слугувати постаментом, використали гранітні брили, що залишилися після будівництва ланцюгового мосту. Заміною барельєфів із зображенням Зборівської битви й урочистого в’їзду гетьмана-переможця до Києва стали мідні дошки з вірнопідданими написами «Волим под Царя Восточного» і «Богдану Хмельницкому — Единая Неделимая Россия». 

Однак навіть увічнений у пам’ятнику гетьман зумів показати свій бунтівний норов. Церковники домоглися, щоб монумент встановили так, аби прочани, підходячи до Софійського собору, не молилися на зад коня. У підсумку Богдан став погрожувати булавою не Варшаві, як планували, а… шведам, як пояснювали цей казус за імперських часів.

75 РОКІВ ЗВАННЯ ОФІЦЕРА В ЧЕРВОНІЙ АРМІЇ

Золотопогонний дух імперії

ПОГЛЯД. У загалом непоганому російському телесеріалі «Останній бронепоїзд», події якого розгортаються у трагічному 1941 році, з появою старшого за званням на нараді командирів звучить команда: «Товариші офіцери!» Насправді того, хто її подав, негайно розстріляли б як німецького шпигуна, адже аж до 1943 року в СРСР слова «золотопогонник» і «офіцер» стосувалися виключно царської та білої армій і вважались образливими для червоних командирів.

Лише 6 січня 1943 року було оприлюднено указ президії Верховної Ради СРСР, яким звичні для військовослужбовців петлиці замінили погонами. 24 липня аналогічним документом «Про порядок присвоєння військових звань військовослужбовцям Червоної армії» командирів середнього і старшого рівня офіційно перейменували в офіцерів. 

Коментуючи ці нововведення, Сталін заявив, що «ми спадкоємці російської слави, від якої не відмовляємось». У перекладі зрозумілішою мовою йшлося про відновлення старих імперських традицій, одним зі зразків чого став солдатський орден Слави, в якому дивно поєдналися більшовицька п’ятикутна зірка і старорежимна георгіївська стрічка.

165 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ВОЛОДИМИРА КОРОЛЕНКА

Українець, який був совістю Росії

ПОСТАТЬ. Фізіологічна чесність — такий діагноз могли б встановити уродженцеві Житомира Володимирові Короленку сучасні психіатри. Його батько, нащадок миргородського козацького полковника Івана Короля, теж мав цю унікальну для сучасних політиків і можновладців особливість, тож повітовий суддя не залишив осиротілим дітям ні грошей, ні інших багатств.

Після смерті глави родини юному Володимирові через дорожнечу життя у столиці довелося покинути навчання в Петербурзькому технологічному інституті й перевестися до Московської землеробської академії. Однак здобути вищу освіту майбутньому видатному письменникові й почесному членові Імператорської академії наук з розряду словесності не судилося.

Як і Павла Чубинського, автора тексту гімну України, Володимира Короленка запідозрили в революційній діяльності й без будь-яких доказів провини і судового розгляду відправили у заслання в один з хуторів В’ятської губернії. Змушений заробляти на життя чоботарством, поселенець без дозволу стражника періодично навідувався до сусіднього великого села по матеріали для роботи, що розцінили як спробу втечі.

Тож «1880 року лютого 21 арештант дворянин Володимир Короленко з речами і грошима п’ятьма копійками» опинився в тюрмі, згодом його відправили етапом до Східного Сибіру. Подолавши разом з каторжанами сотні верст, 27-річний в’язень по прибутті на місце дізнався, що після розгляду апеляції сибірське заслання замінено «водворєнієм на житєльство» у Пермі, яка була на той час губернським містом.

Здавалось би, варто дякувати долі, яка нарешті змилостивилася над без вини винуватим. Натомість впертий Короленко, який працював діловодом на залізниці, після зміни царя на російському престолі відмовився присягнути на вірність новому самодержцеві. Карою за брак суто формального підпису під текстом присяги, якого не погребували поставити навіть «полум’яні революціонери», стало заслання до Якутського краю.

У цьому, на погляд прагматиків, нерозсудливому вчинку — суть характеру Володимира Короленка, якому лише через чотири роки життя на краю світу дозволили повернутися до європейської частини Російської імперії, визначивши місцем поселення Нижній Новгород. Саме тут, далеко від столичних міст, розквітнув талант журналіста, публіциста і письменника, якого заслужено називали совістю Росії.

Викривальні статті В. Короленка змусили владу відреагувати на старанно замовчуваний голод, що у 1892 році лютував майже у двох десятках російських губерній. Завдяки втручанню безкорисливого українця провалилася расистська спроба великодержавних шовіністів звинуватити удмуртів у принесенні людських жертв.

Згодом з’ясувалося, що це ганебне судилище було лише генеральною репетицією процесу Бейліса, організованого російськими чорносотенцями у Києві. Великою мірою завдяки Володимирові Короленку антисемітський шабаш зазнав фіаско.

Не менші заслуги нашого земляка у викритті не вигідної для влади правди про погром євреїв у Кишиневі, спровокований якщо не за прямої участі, то за красномовного мовчання московських церковників, які за прикладом біблійного Пилата умили руки. Та якщо 1903 року щонайменше півсотні кишиневців юдейської віри вбили чорносотенці-погромники, то через два роки у Великих Сорочинцях на рідній Короленкові Полтавщині ненабагато менше його земляків-українців загинули від рук російських солдатів-карателів, злочин яких затаврував мужній публіцист.

Після приходу до влади більшовиків гуманіст-письменник, якого розлючений Ленін обізвав «міщанином у полоні буржуазних забобонів», так само безстрашно і сміливо говорив про звірства чекістів і рятував петроградських дітей від голодної смерті. Уже не молодий письменник зумів організувати земляків і забезпечив лише на Полтавщині опіку над 10 тисячами хлопчиків і дівчаток, вивезеними з покинутого Раднаркомом голодного Петрограда. Це був воістину біблійний подвиг українців, які в умовах тотальної розрухи, постійних змін влад і більшовицького терору об’єдналися заради порятунку чужих дітей. 

Нині у Росії, яка офіційно проголосила себе правонаступницею радянської імперії, воліють не згадувати, як у 1932—1933 роках віддячили Україні за її доброту, щирість і християнське милосердя. Не дивно, що в наших сусідів гуманіст Короленко нині — напівзабутий класик, чия совість чужа для великодержавних шовіністів.

120 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ІСИДОРА РАБІ

Нобеліант із Лемківщини

ГОРДІСТЬ. Він один з десяти нобеліантів, чиї долі пов’язані з українськими землями. Риманів на Лемківщині нині територя Польщі, тож в Україні мало знають ім’я уродженця цього містечка Ісидора Рабі — лауреата Нобелівської премії з фізики 1944 року «за резонансний метод вимірювання магнітних властивостей атомних ядер».

Авторська рубрика лауреата премії ім. Івана Франка Віктора ШПАКА («Урядовий кур’єр»).

Ілюстрації надав автор