То було захопливе, казкове дійство — «Класика для всіх при свічках» у напівтемряві зали для відвідувачів Будинку кіно. Неповторному, хвилюючому звучанню творів славетних  композиторів Йоганна Себастьяна Баха та Вольфганга Амадея Моцарта ще більшого таїнства надавали ледь помітні на сцені вогники індивідуального освітлення нот у виконавців — оркестру «Віртуози Києва», одних з найталановитіших представників української камерної музики. Не менш вражала чудова, справді віртуозна індивідуальна гра кожного майстра, адже все відбувалося… без диригента. Унікальна ситуація. Можливо, роль Дмитра Яблонського того вечора опосередковано взяв на себе Тарас Яропуд — перша скрипка, концертмейстер оркестру.

Минув понад місяць після відвідин чергового свята, яке щоразу дарує цей колектив, а я ще живу ним. Щоправда, уже в асоціативному сприйнятті, так би мовити, у контексті прочитаного недавно проекту оновленої «Енергетичної стратегії України до 2035 року». Це вже четверта енергетична стратегія за часів незалежності.  

Доопрацьований ще у квітні 2015 року проект нинішнього документа було взято за основу лише наприкінці минулого року — «з метою подальшого експертного і громадського обговорення та доопрацювання».

Жодну з попередніх стратегій не було виконано. Може, ця стане винятком. Зокрема й щодо закладання в документ найвагоміших державних пріоритетів, які сприятимуть нарешті перетворенню України з енергодефіцитної на справді енергетично незалежну. Бо кожний з трьох попередніх документів  з додатками, завтовшки до сотні сторінок, фактично лобіював інтереси певних бізнесових структур. Передусім реальних власників вугільних шахт Донбасу та більшості підприємств теплової електрогенерації. Їхні прізвища всім відомі.

У проекті оновленої Енергетичної стратегії необ’єктивних і неаргументованих корпоративних переваг — з урахуванням нинішньої ситуації в ПЕК країни — поки що не видно. Напевно, тому, що цей документ вперше розробляли «незалежні виконавці»: Національний інститут стратегічних досліджень разом з Українським центром економічних і політичних досліджень імені Олександра Разумкова за ініціативи Міненерговугілля та на виконання рішення РНБО від 28 квітня 2014 року. Що залишиться в остаточному, затвердженому варіанті документа, який визначає довгострокові напрями розвитку не лише цього відомства, а й інших галузей промисловості й науки, покаже час.

Ставка на власні енергоресурси та оптимізацію споживання

Підвищення енергоефективності всіх секторів економіки — один з головних пріоритетів енергостратегії. Це надзвичайно позитивне, на думку фахівців, рішення. «Основна мета стратегії, — сказав журналістам Володимир Омельченко, директор енергетичних програм Центру Разумкова, — енергетична безпека країни та енергоощадливе використання ресурсів із застосуванням інноваційних технологій». Передбачено зокрема збільшити власний видобуток енергоносіїв, щоб мінімізувати імпортну залежність, диверсифікувати джерела і шляхи постачання енергоресурсів і подбати про надійний захист критично важливої енергетичної інфраструктури. Планують вдвічі скоротити енергоємність ВВП за рахунок зміни структури економіки, відмовившись від застарілих промислових виробництв, активніше розвиваючи інноваційні наукоємні галузі.

Найгостріше питання стратегії, яке вже спричинило гарячі дискусії, — наміри істотно змінити протягом 18 наступних років структуру споживання первинних енергоресурсів. Це робиться вперше. Відповідно до проекту документа, частка вугілля в енергобалансі України за цей час має значно зменшитися. Природний газ залишиться важливою складовою балансу за умови, що він буде власного видобутку. 

Принципова і виважена позиція незалежних розробників Енергетичної стратегії вже на стадії її обговорення і доопрацювання викликала відверту негативну реакцію тих, хто завжди грав першу скрипку в розробленні найважливіших напрямів енергетичної політики України. Деякі колишні регіонали, а нині народні депутати Опозиційного блоку, вже пригрозили: можливе в майбутньому закриття нерентабельних надлишкових державних шахт «дорого обійдеться державі». Та й у профільному «вугільному» підкомітеті «енергетичного» комітету Верховної Ради закликають до серйозного перегляду стратегії, суттєвих поправок. Яким саме буде компроміс, хто вже цими днями прагне взяти (чи вже взяв) на себе закулісну роль диригента у виробленні вочевидь не державницької позиції супротивників  доленосних пунктів програми виходу України з енергетичної залежності, покажуть найближчі місяці.

Ситуація, що назріває у парламенті навколо енергостратегії, досить складна. Адже на кону сьогоднішні мільярдні прибутки тих, хто роками сидить  на поставках електроенергії, вугілля і газу, потужно впливаючи на тарифну і цінову політику. Маючи для цього необхідну підтримку  «своїх людей» і серед законотворців, і серед держчиновників. Тож деякі застереження і побоювання  профільних експертів щодо остаточного варіанта стратегії схильний сприймати досить серйозно.

«Четверта технологічна революція». Як би не опинилася на другому плані

Фраза в лапках у назві цього розділу належить Володимирові Горбуліну, директору Націо­нального інституту стратегічних досліджень. Він наводив її в одному з недавніх виступів. Згадану революцію відомий вчений і політик, перший віце-президент НАНУ називає «справді стратегічним питанням», стверджуючи про її стрімке становлення. Четверта технологічна революція набуває «цілком конкретних рис і вже впливає на економічні (тому і політичні) перспективи держав». Ідеться зокрема і про одну з найефективніших галузей відновлюваної енергетики — сонячну, на яку останніми роками роблять ставку майже всі провідні країни. Як «яскравий приклад» пан Горбулін наводить енергетичну стратегію Китаю, який уже вийшов на перше місце за кількістю введених у дію сонячних батарей. Сумарна потужність його СЕС понад 50 гігават. У Японії — близько 43 ГВт, у США — понад 40 ГВт. Індустрія сонячної енергетики в США зростає в 13 разів швидше, ніж уся національна економіка. Частка електроенергії, що виробляють в Німеччині з відновлюваних джерел, торік становила понад 40% усієї виробленої електроенергії. Для порівняння: усі генеруючі потужності України (АЕС, ТЕС, ТЕЦ, ГЕС, ГАЕС) виробляють 27 ГВт. А відновлювана енергетика рік тому взагалі займала в нашому загальному балансі лише 2,5% — понад 1 ГВт. І це попри те, що сонячна енергія стає найдешевшим і екологічно ідеальним способом вироблення електроенергії. Та й природні умови в нас значно кращі порівняно з Німеччиною. Якщо там максимальна середньорічна кількість сонячного випромінювання, яке можуть акумулювати із квадратного метра фотопанелі, — 1250 Квт/г, то в Україні мінімальна  доступна кількість — 1150 кВт/г з квадратного метра (а максимальна на півдні — 1400—1600 кВт/г). Про такі колосальні можливості говорив Остап Семерак, міністр екології та природних ресурсів України, у Верховній Раді торік у червні, закликаючи депутатів активніше підтримувати ініціативи уряду.

Ішлося, напевно, не лише про інвестиційні проекти з будівництва в Чорнобильській зоні сонячних електростанцій потужністю майже 2 ГВт, а й Національний план дій з відновлюваної енергетики на період до 2020 року. Його було затверджено розпорядженням Кабміну в жовтні 2014-го. Відповідно до цього плану до 2020 року у загальній структурі енергоспоживання 11% енергії маємо виробляти з відновлюваних джерел. Це, до речі, зобов’язання, які взяла на себе Україна як член Енергетичного співтовариства, на виконання вимог відповідних директив Європейського парламенту та Ради Європи.

Тому досить дивно, що у проекті Енергетичної стратегії  зростання частки відновлюваних джерел енергії  у валовому кінцевому енергоспоживанні нашої країни у 2035 році прогнозують лише до рівня 20%. А сонячна енергія зокрема у прогнозному балансі споживання паливно-енергетичних ресурсів на цей період посідає останнє, шосте місце. І це за умов, що у Податковому і Митному кодексах вже передбачено всі потрібні стимули для розвитку зеленої енергетики, активнішого використання відновлюваних джерел енергії та альтернативних видів палива. Знижено податок на землю для підприємств відновлюваної енергетики, звільнено від оподаткування прибутку від основної діяльності цих компаній, звільнено від обкладання ПДВ вартості операцій із ввезення на митну територію України відповідного устаткування, обладнання і матеріалів. В Україні діють достатньо високі порівняно з країнами ЄС ставки зеленого тарифу, особливо приватним домогосподарствам, які вже продають в Об’єднану енергетичну систему електроенергію, що виробляють на власних дахових сонячних та вітрових електростанціях. Днями ці тарифи стали  більш привабливими, бо вони прив’язані до курсу євро, а він помітно зріс. На ринок зеленої енергетики України входять відомі світові компанії, які вимагають стабільного законодавства і чесної цивілізованої конкуренції.

Висновок? Він один і досить чітко визначений у розділі «Організація виконання Стратегії». «В економічній сфері успіх реалізації Стратегії потребуватиме: забезпечення незалежної судової системи, підвищення прозорості державного управління, вжиття ефективних антикорупційних заходів, зміцнення верховенства права та ефективного гарантування прав власності». Передусім, як на мене, державної. Бо знову, як і з формуванням остаточних редакцій попередніх енергетичних стратегій, є намагання надати пріоритетні  умови для бізнесу приватним власникам колишніх державних теплових електростанцій та обласних енергопостачальних компаній, які дісталися їм аж ніяк не за ринковими цінами та прозорими конкурсними процедурами. Одна, до речі, з компаній, якій підконтрольна майже третина всіх українських обленерго, належить громадянам країни-агресора. Давно і монопольно, як стверджують, керують на ринку збуту газу, привласнивши, по суті, за безцінь державні місцеві розподільчі мережі, й троє відомих наших проросійських олігархів.  Прізвища двох із них на засіданні уряду 5 квітня назвав Арсен Аваков, міністр внутрішніх справ: «На мій погляд, треба дати доручення АМКУ щодо з’ясування монопольного положення на ринку газзбуту імені Фірташа та Льовочкіна». Чи потраплять до Енергетичної стратегії давні пропозиції експертів про доцільність мати надалі приватні газзбути як непотрібних посередників споживачеві, на яких різні бойки та фірташі заробляють мільярди?

Бракує одного — державної позиції

Вочевидь, не потраплятимуть і далі до державного бюджету та гаманців споживачів і ті мільярдні кошти, які йдуть на додаткові експлуатаційні витрати генеруючих компаній. Ідеться про значні втрати на паливі та позапланових ремонтах обладнання енергоблоків, пов’язані з вимушеним використанням ТЕС як маневрених потужностей. Ці колосальні перевитрати (на рік 2—3 мільярди гривень) не дуже, насправді, хвилюють власників ТЕС, бо їх компенсують насамперед гроші  споживачів електроенергії через тарифний механізм. Таких величезних втрат можна було б давно позбутися хоч частково, якби виконували розпорядження  урядів — №502-р «Про переведення населених пунктів на опалення електроенергією» та №1184-р «Про схвалення Концепції розвитку державно-приватного партнерства у житлово-комунальному господарстві». Їх було ухвалено відповідно у 2006-му та 2009-му роках. Суть одна: вигідно використовувати недорогу нічну електроенергію для електричного опалення і водонагрівання, зменшуючи навантаження на енергомережі та теплові станції в денні години пік, завдяки технології електротеплоакумуляційного обігріву. Вона, за розрахунками фахівців, дає змогу вивільнити до 12,5% потужностей енергоблоків, що працюють у маневрених режимах, і значно зменшити перевитрати палива на їх вимушені щодобові зупинки та пуски.

Чудовий досвід, про який ідеться, накопичено у Хмельницькій області, зокрема в місті Нетішині. Згадану проблему «Урядовий кур’єр» свого часу ґрунтовно аналізував у матеріалах «Електрифікація незалежності» (№ 99 від 03.06.2010 р.) та «Проект, що заощаджує мільярди» (№185 від 06.10.2010 р.). Поділля планували зробити стартовим майданчиком для всі­єї країни. Аналогічними системами електричного опалення та водонагрівання, до слова, у Франції ще сім років тому було обладнано 40% споруд (а в нових житлових будинках — майже 90% квартир), в Іспанії та Фінляндії — 30% житла, у Норвегії — 96%. Але про впровадження в Україні цього досвіду, як і загалом про згадану проблему, у проекті Енергетичної стратегії до 2035 року — жодного слова. Тож логічне запитання: хто насправді грає, можливо, у напівтемряві, першу скрипку в доопрацюванні цього вельми важливого документа? Чи не диригують цим підкилимним процесом власники (та їхні лобісти) теплової електрогенерації та обленерго, яких влаштовує статус-кво? Адже хто бажає вкладати значні кошти від надприбутків у реконструкцію добитих до ручки своїх розподільчих електромереж, де офіційні втрати електроенергії нині досягли 12%. А втрати в тепломережах облгазів — майже 20%. (Але все це компенсують не їх власники, а ми — споживачі).

Тому чи має сенс нагадувати олігархам аргумент, який наводив кілька років тому в нашій розмові Давид Розинський, генеральний директор науково-виробничого підприємства «Елетер»? «Стимулюючи споживачів (мінімально можливими тарифами та сучасними системами електрообігріву) до більш активного користування нічною електроенергією, ми одночасно забезпечуємо інтереси всіх гравців на енергоринку». І на сто відсотків, як показав час, був правий у висновках Дмитро Іоргачов, генеральний директор ПАТ «Одеський кабельний завод»:

— Для широкого впровадження у країні технологій електричного опалення і електричного водонагрівання у нас є все: вітчизняний кабель світового рівня, техніко-нормативна база, досвід на прикладі цілого регіону. Бракує одного: державної позиції, державного інтересу тих, від кого безпосередньо залежать розроблення і впровадження національної програми електричного опалення.

Тут, як кажуть, нічого вже не додаси і нічого не заперечиш.