Колеги інколи по-доброму «приколюються», називаючи мене «дитиною мегаполіса». Водночас натякаючи, що комфортно почуваюся тільки тоді, коли з крана за першим рухом руки біжить холодна чи гаряча вода, а приготування їжі зводиться до розігрівання її у мікрохвильовці. І, ніде правди діти, напевно, вони не помиляються.
Та хоч як дивно, на травневі свята після довгих умовлянь подрузі вдалося переконати мене поїхати до неї на дачу — до сонечка і природи, як кажуть. А світ як для мене неблизький — електричкою до Яготина понад 3 години. Здогадувалася, що подорож не буде легкою, але й не підозрювала, щоб аж так.
Добре, що з дому вийшла із запасом часу. Бо коли підійшла до кас приміського вокзалу по квиток, виявила, що в жодному з чотирьох віконечок немає касира. А біля них уже зібралося чимало пасажирів із дітьми, які, потерпаючи від спеки, бризкалися водою та безперервно верещали. «А куди поділися касири? Оце працівники: гуляють — зарплата іде», — нервувала черга. «Ну, вийшли… за потребою, вони ж теж люди», — примирливо відповів міліціонер, який чергував поряд. «Усі одразу?» — здивувалась я. «Ну, один — покурити, другий — зателефонувати додому, третій… ще кудись», — почав перелічувати страж порядку. Тож чекати довелося хвилин із 20. За цей час мені двічі проїхали валізою по нозі, а від дитячого крику встигла розболітися голова. Та нехай йому, затиснувши в руці «з боями» здобутий квиток (кілька бабусь із черги жваво проскочили поперед мене, пробурчавши, що літнім людям слід поступатися чергою), попрямувала на перон.
Сонце пекло нещадно, а всі місця на лавах під навісом, яких, до слова, можна було б зробити принаймні вдвічі більше, вже зайняли ті самі бабусі з клунками. А тут ще по привокзальному радіо передали, що з технічних причин електричка затримується на 15 хвилин. Тож мою багатостраждальну голову весь цей час немилосердно палило сонце. Та врешті електричка прибула. Кілька спроб відчинити вікно у вагоні, аби одразу не впасти від задухи, успіху не мали. Сидіти довелося на порізаному дерматиновому сидінні та дивитись у вікно, вкрите товстим шаром пилюки.
Далі — ще «веселіше». Уже з другої зупинки до вагона почали заходити продавці різного краму та продуктів. Ну, вода і морозиво у спеку — хоч якийсь порятунок від задухи. Але ж до уваги пасажирів пропонували і «свіженькі» пиріжки та біляші, бутерброди, різноманітні цукерки. Можливо, вранці ці продукти і справді були свіжими (хоч не факт), але кілька годин у торбі при температурі понад 30 градусів — про яку «свіжість» ідеться? Та люди, на диво, купували. І ті ж бабусі з клунками, і мами — своїм дітям. Що сталося після ласування тим «свіженьким» з їхніми шлунками — можу лише уявити… Але апофеозом, як на мене, стала пропозиція купити… розпилювач хімікатів для городу разом із набором трунків. Добре, що продавець не надумав провести просто у вагоні робочу презентацію продукції.
До того ж, продавці того краму так часто смикали за двері у вагоні, що ті врешті зіскочили з шарнірів. Одна половина дверей перестала зачинятися. І коли чоловіки періодично виходили покурити в тамбур, дим майже без перешкод потрапляв до вагона — дихати ним довелося і бабусям, і дітям.
І коли врешті приїхала, була здивована чергою, яка утворилася на платформі. З’ясувалося, що посеред перону… залізна стіна, обійти яку може тільки одна людина. Тому й довелося пасажирам вишикуватися в чергу й обходити ту перепону, нависаючи над залізничними рейками. Тривало дійство хвилин із 15, у процесі якого діти знову ж таки верещали, а стомлені бабусі впустили з перону кілька клунків, діставати які з рейок було небезпечно.
Отже, поїздка запам’яталася надовго. Пригадала, як недавно в Інтернеті читала про хлопців-мажорів, які шукали собі екстремальних розваг під час канікул. Так і хочеться їм порадити: «Навіщо стрибати з парашутом чи занурюватися в океан з аквалангом? Прокатайтеся у приміській електричці — незабутні враження вам гарантовані!»