Перша і справжня війна для командира взводу управління гаубичної самохідно-артилерійської батареї військової частини А0998 капітана Дмитра Мерзлікіна розпочалася торік у липні на Луганщині. Його батарея, що входила до складу одного з підрозділів батальйонної тактичної групи, виконувала завдання: вогневий супровід наших колон. Уночі 11 липня 2014 прикордонники із ММГ2 ДПСУ, а також військовослужбовці ЗСУ, що входили до цієї батальйонної тактичної групи, вийшли в опорний пункт поблизу селища Зеленопілля, за 17 км на південний схід від міста Ровеньки на Луганщині, із завданням прикривати визначену ділянку держкордону. О 4.30 у їхній бік терористи відкрили вогонь з реактивної системи залпового вогню БМ-21 «Град». Бойовики стріляли з відстані понад 15 км з боку державного кордону з РФ. Під час тієї атаки, за різними даними, загинуло від 19 до 30 українських захисників і майже сотню було поранено. Важкого поранення зазнав тоді й офіцер Мерзлікін.
Відтоді розпочалася інша війна — за життя і здоров’я. Щоб поставити Дмитра на ноги, лікарі київського шпиталю зробили 38 операцій. Лікування та реабілітація тривають і нині.
За мужність і відданість Батьківщині Президент України Петро Порошенко нагородив Дмитра Мерзлікіна орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.
Прагнув бути військовим
Майбутній захисник Вітчизни народився у 1984 року в Амурському краї. Саме там тоді ніс військову службу його батько, а мати вчителювала. Прослуживши на Далекому Сході та на Курильських островах, сім’я Мерзлікіних повернулася в Україну. Оселилась на Львівщині, у містечку Жовква. Там Мерзлікін-молодший ходив до школи. У вересні 2001 року він став студентом Сумського військового інституту ракетних військ і артилерії при Сумському держуніверситеті.
— Провівши дитинство у військових містечках та гарнізонах, іншого майбутнього, крім того, щоб бути військовим, навіть не уявляв, — розповідає Дмитро. — Адже у нас ціла династія військових: і дід, і прадід служили Вітчизні.
По закінченні інституту Дмитра Мерзлікіна за розподілом направили до Тернополя в 11-ту окрему гвардійсько-артилерійську бригаду, де він прослужив з 2005-го по 2013 рік. А потім у зв’язку з реформуванням Збройних сил молодого офіцера перевели до м. Яворова у 24-ту окрему механізовану «залізну» бригаду. Звідти наприкінці січня 2014-го він поїхав на рівненський полігон для проведення планових занять із солдатами.
Трагічна ніч
З початком АТО у частині, де служив капітан Мерзлікін, почали готуватися до прийому мобілізаційних ресурсів. У середині травня з мобілізованими солдатами провели бойові навчання спочатку на яворівському, а потім і дніпропетровському військових полігонах.
Згодом ешелонами вирушили до Запорізької області, а звідти своїм ходом — до місця дислокації.
— Дорогою ми зупинялися і ночували на блокпостах. Деякий час стояли неподалік Амвросіївки, — розповідає офіцер. — Потім підійшли до українсько-російського кордону і зупинилися на ночівлю на пропускному пункті «Довжанське». Наступного дня поїхали змінити 25-ту окрему парашутно-десантну бригаду, що стояла біля Зеленопілля, щоб бійці повернулися на контрольний пункт «Довжанське» і відновили сили. А наш підрозділ залишився стояти там два тижні. За цей час ми супроводжували бойові колони, продуктові та гуманітарні вантажі. Наші самохідні установки 2С3 «Акація» стріляли на відстань 17 кілометрів. 8 липня 2014 року вогнем нашого підрозділу було уражено автомобільну колону незаконно створених збройних формувань, яка переміщувалася зі Свердловська у Ровеньки.
Ніч із 10 на 11 липня виявилася для Дмитра Мерзлікіна та його бойових побратимів важким випробуванням, а для багатьох вона була останньою. З півночі до четвертої ранку супроводжували колону 79-ї бригади. Коли вона дійшла до місця призначення, пролунала команда від комбата: припинити супроводження, черговим залишатися на посту, а решті лягати спати. Та через 15 хвилин передранкове повітря здригнулося від шквалу градівських сепаратистських снарядів. Безжальна вогнева атака наздогнала і Дмитра.
— Уражений численними осколками, ледве живий, я лежав біля машини, коли до мене підбігло четверо солдатів з мого екіпажу, — пригадує воїн. — Перев’язали мені ногу джгутом, щоб зупинити кровотечу. Вкололи знеболювальне. Але через те, що все тіло було в ранах і неймовірно боліло, знеболювальне не подіяло відразу. Лише з третього уколу я відчув полегшення. Мене та інших поранених відтягнули у поле. «Уралом» зібрали всіх поранених і повезли до місцевої молочної ферми. Там поклали нас у звичайному корівнику — задля безпеки, бо вважали, що бойовики не обстрілюватимуть мирні об’єкти. Справді, до нас снаряди не долітали.
Молитвами рідних
Знесиленого, у вкрай тяжкому стані Дмитра доставили у Дніпропетровську лікарню ім. І. Мечникова. Там йому надали кваліфікованому медичну допомогу і відправили до Київського центрального військового шпиталю. Лікарі почали негайно готувати пораненого до першої й найважчої операції з усіх, що в подальшому йому довелося перенести: потрібно було дістати 27-міліметровий осколок, що засів у голові біля лівого вуха.
— Честь і слава лікарям: операція була успішною, — каже воїн. — Та ще й символічно збіглася із днем народження моєї мами, 14 липня. Того дня у шпиталі зібралася вся родина: батьки, сестра, дружина і дворічна донечка Кароліна. Яке це щастя — мати сім’ю, яка з тобою і в радості, і в біді. А хіба можна забути ті хвилини, коли мене відвідувала Кароліна і в своїх маленьких рученятах, усміхаючись, приносила букети. Заради таких моментів варто жити і захищати рідний край.
Шлях до одужання тривав 110 днів. Саме стільки капітан Мерзлікін провів у київському шпиталі. Крім лікарів, за його здоров’я уболівали й волонтери. Їхня вагома підтримка полягала у пошуках ліків та коштів на численні операції на правій нозі. Вона ніяк не гоїлася, навіть стояло питання про ампутацію. Проте лікарі зробили все можливе, щоб зберегти ногу. Нині у ній спеціальна пластина, і щоб ногу не навантажувати, Дмитро пересувається на милицях. Курс лікування ще не закінчився, та сили вже повертаються, і Дмитро вірить, що все буде гаразд.