Наприкінці серпня Нацбанк представив експертному співтовариству проект Стратегії монетарної політики на 2016—2020 рр. Цей крок фінансового регулятора заслуговує позитивної оцінки, оскільки є спробою по-новому в широкому колі експертів обговорити дуже важливий документ, що може вплинути на економічний розвиток країни найближчими роками.
До заможності
Для досягнення цього центральний банк повинен правильно встановлювати мету монетарної політики. У більшості розвинених країн і держав із масштабними економіками її встановлює закон, що впорядковує діяльність регулятора. Наприклад, для Федеральної резервної системи США (ФРС) її регулює закон про ФРС, незмінний з 1977 року: сприяти максимуму виробництва та зайнятості через досягнення цінової стабільності.
Аналогічну подвійну мету монетарної політики встановлено й для банку Англії. Найвимогливішим до мети монетарної політики виявилося законодавство Австралії. Воно з 1959 року вимагає від її Резервного банку змінювати відсоткову ставку для забезпечення стабільності валюти, сприяння повній зайнятості, економічному процвітанню та заможності народу. В законі про банк Японії встановлено, що його монетарну політику буде спрямовано на цінову стабільність заради здорового розвитку національної економіки.
Отже, мета монетарної політики, визначена як забезпечення цінової стабільності, — не самоціль. Її підтримує центральний банк країни для економічного зростання і повної зайнятості населення. Тому майже в усіх розвинених країнах використовують таке подвійне визначення.
На жаль, в Україні модель взаємодії між урядом та Нацбанком з питань встановлення таргету (цільовий рівень інфляції) до кінця не опрацьована. Так, регулятор в Основних засадах грошово-кредитної політики зазначає, що чинний урядовий прогноз на 2015 рік містить три сценарії розвитку ситуації. Відповідно до них, приріст індексу споживчих цін (у розрахунку грудень до грудня попереднього року) може становити відповідно 26,7%, 38,1% та 42,8%. Очевидно, що жодного з наведених значень не можна використати як мету грошово-кредитної політики, оскільки навіть найнижче з них суперечить поняттю цінової стабільності.
Тобто, центральний банк просто констатує, що встановлений прогноз — неприйнятний таргет. Отже, Нацбанк із Мінфіном схожі на двох господинь на фінансовій кухні, які намагаються працювати незалежно одна від одної. Таке триває в Україні майже від часу створення регулятора і, звісно, загострюється з появою спірних питань між урядом і Нацбанком. Насправді не так важливо, хто встановлюватиме таргет, важливо, щоб і центральний банк, і уряд домовлялися про його прийняття до початку фінансового року.
Хто саме повинен визначати, що таке цінова стабільність? У світовій практиці існує кілька підходів до розв’язання цієї проблеми. Наприклад, у Великобританії інфляційний таргет встановлює
директивно казначейство її величності. Це відомство стежить, як банк Англії виконує його завдання, і щороку публікує відповідний звіт.
У резервному банку Індії цей показник встановлюють спільно, відповідно до угоди з урядом. Так само в Австралії, Новій Зеландії й Канаді. Така модель дуже поширена, оскільки від уряду як від виконавчої влади залежить рівень інфляції, тому він має право брати участь у рішенні про його рівень.
Надвисока роль уряду під час таргетування призводить до того, що центральний банк має високі ризики втрати незалежності. Саме тому у США, Швеції, Японії та навіть у Європейському центральному банку таргет з інфляції встановлює саме центральний банк, але уряд повинен робити все, щоб виконати відповідне завдання.
На жаль, відповідний закон про Національний банк України не містить жодних вимог щодо мети монетарної політики. Стаття 99 Конституції України вказує, що «основною функцією Нацбанку є забезпечення стабільності грошової одиниці України». Але таке визначення недосконале, його можна трактувати по-різному. Що мають на увазі під стабільністю гривні? Її курс до долара США та євро? Яким повинен бути рівень інфляції? Також не зрозуміло: інфляція 2015 року на рівні 35—45% відповідає конституційним вимогам чи ні?
Насправді відповідь неістотна, а важливо, щоб для Нацбанку закон встановлював мету монетарної політики, в якій було б чітко закріплено, що основна її ціль — цінова стабільність у країні заради забезпечення економічного зростання і максимізації зайнятості населення. Таке визначення припинить непотрібні дискусії про коло відповідальності регулятора й забезпечить його ефективне функціонування. Адже не економіка України створена для Нацбанку, а його створено для її обслуговування.
Високе безробіття як позитив?
Обмеження мети монетарної політики на рівні тільки цінової стабільності не гарантує ні економічного зростання, ні досягнення низького рівня безробіття. Також будь-який економіст, що має досвід роботи з макростатистикою, доведе, що досягти цінової стабільності за умови високого безробіття набагато легше, ніж при забезпеченні зайнятості населення і зростання ВВП. Отже, не потрібно обмежувати мету монетарної політики НБУ тільки визначенням «цінова стабільність», її потрібно розширити й розшифрувати.
На мій погляд, найбільш вдало мету монетарної політики закріплено у США законом про ФРС 1977 року.
Не потрібно орієнтуватися на зразки визначення монетарної політики європейського центробанку. По-перше, це специфічна установа: він не є центральним банком країни, а належить до головної фінансової інституції інтеграційного угруповання, тобто має підтримувати відносини не з одним, а з кількома десятками урядів.
По-друге, питання підтримки цінової стабільності заради економічного зростання для європейського центробанку досить болюче. Та монетарна політика, що сприяє процвітанню, наприклад, Франції, може знищувати економіку Греції або Португалії.
По-третє, навіть європейський центробанк, який концентрується на ціновій стабільності, на власному сайті визнає, що цінової стабільності потрібно досягати задля економічного зростання і створення робочих місць.
Тож в Україні слід законодавчо закріпити чіткішу мету монетарної політики центрального банку. Також потрібно впорядкувати процес встановлення цілі за рівнем інфляції. Таку мету має встановлювати НБУ, але уряд повинен працювати так, щоб відповідної мети досягати. Питання ж про те, як саме НБУ встановлюватиме мету — директивно чи погоджувати її з урядом, — суто політичне. Головне, щоб уряд визнавав поставлену мету і сприяв у її досягненні (сюди входять цінова стабільність, економічне зростання, низьке безробіття).
Від редакції. Питання, що обговорюється в статті, багатогранне і неоднозначне. Є різні точки зору на цю ситуацію. Одну з них ми опублікували, готові надрукувати й інші.
Віталій ШАПРАН,
член виконкому Українського товариства фінансових аналітиків,
для «Урядового кур’єра»